Читать книгу Том Соєр – детектив - Марк Твен, ReadOn Classics, Charles Dudley Warner - Страница 9

Бенні за вечерею здавалася страшенно засмученою і навіть іноді зітхала, але невдовзі вона розговорилася і почала розпитувати нас про Мері, Сіда і тітку Поллі. Помалу розійшлися й грозові хмари, що потьмарювали лице тітоньки Саллі, вона повеселішала і долучилася до спільної розмови, теж почавши розпитувати нас. Вечеря, як завжди, закінчилася гамірно і приємно. І лише старий Сайлас не брав ніякої участі в розмові, він був неуважний, чимось стривожений і безперестанно зітхав. Нам було боляче бачити його таким, понурим, сумним і стурбованим.

Невдовзі після вечері у двері хтось постукав, а потім на порозі з’явився негр зі старим солом’яним брилем у руках. Кланяючись і розшаркуючись, він сказав, що пан Брейс чекає свого брата біля перелазу і дуже гнівається, бо йому доводиться пропускати свою вечерю через нього. Чи не може пан Сайлас підказати, де ж Юпітер?

Я ніколи раніше не бачив, щоб дядько Сайлас так грубо і роздратовано розмовляв. Він різко крикнув: «Хіба я сторож братові його?» Потім він ніби осікся й пошкодував, що так відповів, і далі сказав уже спокійніше й делікатніше: «Не треба повторювати ці мої слова твоєму хазяїнові, Біллі. Останнім часом я став дуже запальним і нервовим. До того ж я зле почуваюся. Просто перекажи йому, що Юпітера тут немає».

Коли негр пішов, дядько Сайлас підвівся з місця і почав снувати кімнатою, бурмочучи щось собі під носа і куйовдячи руками волосся. Було нестерпно сумно бачити його таким. Тітка Саллі відкликала нас і шепнула, щоб не зважали на дядька, бо його це бентежить. Вона сказала, що, відколи почалися усі ці неприємності, він часто замислюється і так заглиблюється в себе, що забуває, де він і що з ним діється. І ще вона розповіла, що він тепер частіше, ніж будь-коли, блукає сновидою по будинку і навіть виходить у двір – і все це відбувається уві сні. Якщо ми раптом зустрінемо його в такому стані, то маємо залишити його самого і не турбувати. Вона сказала, що не вважає такі прогулянки шкідливими, і, можливо, вони йому на користь. На її думку, тільки Бенні була його втіхою в такі дні, бо лише вона знала, коли його можна спробувати заспокоїти, а коли краще не чіпати і дати йому спокій.

Отож дядько Сайлас ходив туди й сюди кімнатою, щось бурмочучи собі під носа, поки врешті-решт усі помітили, що він дуже втомлений. Тоді Бенні підійшла до нього, пригорнулася, обійнявши однією рукою за стан, а другою взявши за руку, і почала ходити разом з ним. Потім він усміхнувся їй, нахилився і поцілував. Помалу смуток зник з його обличчя, і Бенні умовила Сайласа піти з кімнати. За ними було дуже приємно спостерігати – стільки доброти й ніжності відчувалося між цими рідними душами.

Тітка Саллі заходилася укладати спати дітей. Поступово в домі все стихло, і стало так сумно, що ми з Томом вирішили погуляти під місячним світлом. Так, прогулюючись, ми забрели в город, зірвали на баштані кавун і почали уминати його, не припиняючи базікати. Том доводив, що він переконаний у тому, що в усіх негараздах винний Юпітер. Він збирався попильнувати за ним перший час. Якщо виявиться, що він має рацію, то намагатиметься умовити дядька Сайласа вигнати його. Так ми проговорили, покурюючи і поїдаючи кавун, близько двох годин. Було вже досить пізно. Коли ми повернулися, дім стояв, огорнутий темрявою, було тихо, бо всі спали.

Том, який бачить завжди і все, враз помітив, що кудись поділася стара зелена робоча куртка. Він стверджував, що до того, як ми пішли на прогулянку, вона висіла на своєму звичному місці. Тому він і зауважив, що це дивно, і ми нарешті пішли спати.

Ми чули кроки Бенні в її кімнаті, що була поряд з нашою, і зрозуміли, що вона хвилюється за батька і тому не може заснути. Та й самим нам не спалося. Тому ми ще довго сиділи, курили і тихенько базікали. Нам було сумно і тоскно. Ми весь час поверталися до вбивства і привида і зрештою так налякали самі себе, що сон ніяк не йшов до нас.

Була вже глупа ніч, наповнена своїми особливими похмурими звуками. Раптом Том легенько штовхнув мене і шепнув, щоб я виглянув у вікно. Ми побачили чоловіка, який тинявся двором, ніби сам не знав, що шукав. Було так темно, що ми не могли його гаразд розгледіти. Але коли він попрямував до перелазу, світло місяця впало на його постать, і ми побачили, що на плечі у нього лежить лопата з довгим держаком, а на спині старої робочої куртки біліє латка – та сама, що ніби від сніжки. Том сказав:

– Це він блукає уві сні. Хотів би я, щоб мені дозволили піти за ним і подивитися, що він збирається робити. Поглянь, він побрів униз до тютюнової плантації. Ось його вже й не видно. Страшенно шкода, що навіть уночі він не може заспокоїтися й відпочити.

Ми чекали доволі довго, але він усе не повертався, чи, може, він повернувся іншим шляхом. Зрештою втома зморила нас і ми пішли спати, хоч нас усю ніч і мучили жахи, мільйони страшних жахів. Аж перед світом ми знову прокинулися, бо почалася сильна гроза, гуркотів страшний грім і спалахували блискавки, дерева ламав шалений вітер, злива періщила як з відра, і всі канави перетворилася на бурхливі потоки. Том сказав мені:

– Ти знаєш, Геку, мене непокоїть одна дивна річ. Минуло вже багато часу, відколи ми тут, чи не так? Але ж, здається, нікому досі невідомо про вбивство Джека Данлепа. Хоча ті двоє, що гналися за Гелом Клейтоном і Бедом Діксоном, мали б за перші ж пів години розбовкати про це кожному стрічному. І всякий, хто почув би про те, зараз же поніс, як та сорока на хвості, важливу звістку сусіднім фермерам, поспішаючи першим сповісти їм цікаву новину. А подія таки й справді надзвичайна. Вже років тридцять тут не траплялося нічого подібного. Це якось підозріло, Геку, я не розумію, у чому справа.

Том нетерпеливився через бурю, яка ніяк не вщухала, і ми все не могли вийти на вулицю, щоб поговорити бодай з кимось і послухати, що там чути про вбивство. Він ще раз попередив мене, що ми мусимо вдавати страшенно здивованих і вражених новиною.

Отож, тільки-но перестав дощ і розвиднілося, ми з Томом вибігли за хвіртку ферми. Настав свіжий погожий ранок. Ми прогулювалися широкою вулицею, стрічали серед перехожих своїх давніх знайомців, віталися з ними і розповідали про те, коли приїхали, як справи вдома, як довго ми пробудемо тут і ще про різні життєві дрібниці. Проте ніхто з них навіть не заїкнувся про нещодавнє вбивство. І хоч як це нас із Томом дивувало, проте все було саме так, як я вам кажу. Том сказав, що коли б ми пішли з ним до гаю, то напевно знайшли б там, під платаном, покинутий усіма труп і нікогісінько навкруги. Він гадав, що ті, хто сполохали злодіїв, забігли за ними так глибоко в ліс, що негідники, найімовірніше, скористалися цим і самі напали на своїх переслідувачів. Врешті-решт, може, вони всі повбивали один одного і не залишилося нікого живого, хто міг би тепер розповісти про це.

Отак, теревенячи, ми брели собі з Томом і незчулися, як опинилися під платанами на узліссі. Тут мені по спині від страху наче побігла мурашва, і я сказав Томові, що далі не рушу ні на крок. Проте Тома вже годі було зупинити. Він хай там що, а мусив побачити, чи є на трупові чоботи. І таки пішов до гаю сам, та вже за хвилину повернувся, страшенно схвильований. Здавалося, що йому очі вилізли на лоба – такий здивований він був.

– Геку, – крикнув він мені, – його там немає!

Я завмер на місці, мов уражений громом:

– Цього не може бути!

– Кажу тобі – він пішов. Там немає ніяких слідів. Земля, правда, трохи притоптана. Якщо навіть там і була кров, то її змило дощем. А зараз там тільки багно і моква, і все.

Зрештою я наважився і погодився підійти, щоб пересвідчитися на власні очі, що Том не бреше. Усе було так, як він і сказав, – трупа не було й сліду.

– От тобі й маєш! – сказав я. – Тю-тю наші діамантики! Чи не думаєш ти, Томе, що то злодії повернулися і поцупили мерця?

– Схоже на те. А може, достоту так і є. Але ж куди вони могли його заховати, як ти вважаєш?

– Я не знаю, – з огидою вимовив я, – а якщо чесно, то й знати не хочу. Вони забрали чоботи, а вони єдині для мене щось важили. А небіжчик нехай собі лежить у лісі скільки завгодно, я його шукати не збираюся.

Том теж, правду кажучи, втратив інтерес до цієї справи. Йому хіба що через просту цікавість хотілося дізнатися, що сталося з трупом. Проте він сказав, що нам все одно варто тримати язик за зубами, бо собаки чи хтось із людей рано чи пізно знайдуть тіло.

Ми повернулися додому на сніданок розчаровані й ніби зраджені. Не покидало відчуття, що нас ошукано. До цього я ще ніколи в житті не був такий засмучений через якогось покійника.