Читать книгу Том Соєр – детектив - Марк Твен, ReadOn Classics, Charles Dudley Warner - Страница 8

Ми йшли за Джимом і Лемом, доки дісталися до перелазу, біля якого стояла та сама хатина, що в ній колись зачинили нашого старого негра Джима і з якої ми його визволили. Першими зустрічати нас повибігали собаки, оточили і стрибали, вітаючи радісним гавкотом. У вікнах світилося, і нам уже не було так страшно. Ми вже збиралися перелізти через перелаз у двір, аж тут Том сказав мені:

– Зачекай! Присядь на хвильку.

– Що сталося? – спитав я.

– А ти не здогадуєшся? – сказав він. – Ти, мабуть, вважаєш, що ми негайно побіжимо розповідати родичам про того, кого убито в платановому гаї, про негідників, що вчинили це вбивство, і про діаманти, які вони буквально стягли з мерця, – одне слово, викладемо все, що знаємо, а далі купатимемося в променях слави, бо нам, бачте, більше за всіх відомо про те, що тут сталося.

– Так, звичайно! Ти не був би Томом Соєром, якби пропустив таку нагоду. Я впевнений, що ти, коли почнеш розповідати, не пошкодуєш яскравих фарб для своєї розповіді.

– Гаразд, – сказав він спокійнісінько, – а якщо я скажу тобі, що не збираюся нікому нічого розповідати?

Його слова мене вразили.

– Скажу, що це неможливо. Ти, напевно, жартуєш, Томе Соєре?

– Так-от, зараз ти сам переконаєшся в цьому. Згадай, привид ішов босоніж?

– Ні. То й що з того?

– Чекай-чекай – я зараз тобі поясню що. Він був у чоботях?

– Так. Я їх чудово бачив.

– Ти присягаєшся, що вони були?

– Авжеж, я можу присягнутися.

– І я так само. Тепер ти розумієш, що це означає?

– Ні, я нічого не розумію. А що це означає?

– Це означає, що шахраї спіймали облизня і не дісталися до діамантів!

– Оце так! І чому ти так думаєш?

– Я не думаю, я впевнений. Хіба його штани, окуляри, бакенбарди, валіза і решта його речей не перетворилися на привидів? Усе, що було з ним, стало примарним, чи не так? Це свідчить про те, що його чоботи теж стали привидами, бо вони були на ньому тоді, коли Джека вбили і він став привидом. Хотів би я знати, якого доказу тобі ще потрібно!

Ні, ви тільки подумайте. Я ж уже казав, що ніколи ще не зустрічав голови світлішої, ніж у цього хлопця. Чому? Адже я так само мав очі і міг ними бачити різні речі, але ніколи не надавав їм значення. Але Том Соєр – то зовсім інша людина. Коли він кидав оком на якийсь предмет, то цей предмет ніби вставав перед ним на задні лапки і сам викладав усі свої потаємні секрети. Ні, я ніколи не зустрічав такої мудрої голови.

– Томе Соєре, – сказав я, – я хочу зізнатися тобі, як робив це вже не один раз: як тому куцому далеко до зайця, так і мені до твого кебетливого розуму! Звісно, усе правильно, усе на своєму місці. Господь Бог створив нас усіх, і декому він дав очі невидющі, хоча й не сліпі, а іншим дав усевидющу здатність; і не нам судити, для чого він так учинив. Напевно, так мало бути, інакше він влаштував би це якось інакше. Кажи далі, тепер я чудово зрозумів, що ті злодії не забрали діаманти. А от чому, як ти вважаєш?

– Бо змушені були втікати від тих двох, що їх злякали раніше, і вони не встигли стягти чоботи з мерця.

– Он воно що! Тепер я все зрозумів. Тільки поясни мені, Томе, чому ми не можемо піти і розповісти про все це?

– Що ти мелеш, Геку Фінне, невже ти сам не можеш здогадатися? Ну ж бо, подумай, що станеться потім? Завтра ж з самого ранку розпочнеться слідство. Ті двоє розкажуть, як вони, почувши крики, прибігли туди, але було запізно, щоб урятувати нещасного. Потім буде суд, на якому присяжні довго базікатимуть і врешті-решт винесуть вердикт, що людину застрелили, або зарізали, або гепнули чимось по голові, і з волі Господа Бога чоловік віддав йому душу. Потім буде проведено аукціон, щоб продати його речі і сплатити судові й похоронні витрати. Ось коли ми нарешті дістанемо шанс.

– Як це, Томе?

– Ми викупимо ці чоботи за кілька доларів, може, вистачить і двох!

Від захвату я мало не задихнувся.

– Господи, Томе, виходить, дуже просто ці діаманти дістануться нам!

– А ти як думав! У будь-якому разі невдовзі тому, хто їх знайде, запропонують велику нагороду – мабуть, тисячу доларів, не менше. І ці грошики вже будуть нашими! А зараз ми з тобою підемо в дім і зустрінемося з нашими рідними. І зарубай собі на носі: ми нічого не знаємо ні про вбивство, ні про діаманти, ні про будь-яких злодіїв. Гляди ж, не розбовкай!

І хоча я був не зовсім згоден з таким рішенням, бо мені здавалося, що краще було б ці діаманти продати – так, шановні пані та панове! – за дванадцять тисяч доларів, але я промовчав. Це б усе одно вилізло боком.

Я тільки спитав:

– Томе, а що ми скажемо твоїй тітці Саллі, якщо вона здивується, де нас нечистий носив так довго?

– О, цю проблему вирішуй сам, – сказав він. – Гадаю, що в тебе стане розуму це якось пояснити.

От завжди так, він, бачте, суворий і сумлінний і нізащо не буде брехати, а я, що я? Мусив відбуватися власними, як кажуть, боками.

А тим часом ми прошкували через величезне дворище і помічали довкола все те, що було таким знайомим і любим нашому серцю в садибі дядечка Сайласа і що було так приємно побачити знову. Коли ми підійшли до довгого критого проходу між брусованою стіною великого будинку і кухнею, то побачили, що й тут, на стіні, всі речі висять, як колись. Тут і тепер висіла робоча одіж – стара, нещадно запрана зелена дядькова куртка з каптуром, прикрашена ззаду грубезною білою латкою, схожою на слід від сніжки. Тому завжди, коли дядько Сайлас вдягав її, нам здавалося, що в спину проповідникові хтось пожбурив грудкою снігу. Піднявши клямку у дверях, ми увійшли в дім. Тітка Саллі, як той Зевес-громовержець, саме метала громи і блискавки на всю свою родину: діти намагалися сховатися від неї в один куток, а в іншому дядько Сайлас молився про послання усім Божої допомоги в такі скрутні часи. Побачивши нас, тітка Саллі ніби одразу вимкнулася і поспішила нам назустріч. Сльози радості потекли по її обличчю. Вона смикнула мене і Тома за вухо, потім заходилася обіймати нас і цілувати і ще раз посмикала нас за вуха – така вона була рада нас бачити. Потім сказала:

– Де ж ви пропадали стільки часу, окаянні шибайголови? Я вже почала хвилюватися і не знала, що й думати. Ваші речі давно прибули, і я вже чотири рази готувала для вас вечерю, щоб усе було смачне і гаряченьке до вашого приїзду. Та зрештою мені урвався терпець, і тепер я готова живцем здерти з вас шкуру. Ви ж, мабуть, зголодніли, мої бідолашні хлопчики! Швидше всі до столу, не гаймо даремно час.

Хочу вам сказати, що було дуже здорово знову опинитися тут, як колись, сидіти всім разом за столом, на якому парували смачнючі свинячі реберця й ще пашів щойно вийнятий із печі свіжий кукурудзяний хліб. Мені здавалося, що це найвища в світі насолода, про яку тільки можна мріяти. Старий дядечко Сайлас урочисто промовив одне зі своїх наймудрованіших благословень, у якому було складних зворотів не менше, ніж у цибулині кожушків. Поки він розводився про ангелів, я гарячково міркував, що б його сказати в поясненнях про наше запізнення. Коли в наших тарілках з’явилася їжа і ми допалися до вечері, тітонька Саллі ще раз спитала те саме, і я почав невиразно мимрити:

– Кажу ж, бачите… місіс…

– Геку Фінне! Що з тобою таке? Відколи це ти називаєш мене «місіс»? Хіба мало ти від мене дістав поцілунків і потиличників з того часу, як я вперше побачила тебе тут, у кімнаті, і прийняла за Тома Соєра та все дякувала Господу, що він послав тебе мені, хоча ти й наплів мені тут сім мішків гречаної вовни, а я, як та дурепа, повірила твоїм байкам? Називай мене, як звичайно, тітонькою Саллі.

Так я й зробив і сказав їй:

– Розумієте, ми з Томом вирішили прогулятися і подихати таким свіжим, таким запахущим вашим лісовим повітрям, а там… дорогою ми зустріли Лема Біба і Джима Лейна, які запропонували нам піти разом з ними збирати вночі чорницю. Ще вони сказали, що можуть узяти з собою собаку Юпітера Данлепа, з яким вони щойно говорили.

– А де це вони його бачили? – раптом спитав старий проповідник. Я здивувався, що його цікавлять такі деталі. Підвівши очі на дядечка Сайласа, я побачив, як напружено він на мене дивиться, його, здавалося, неабияк зачепила моя розповідь. Тож я дещо розгубився, але потім зосередився знову і провадив далі:

– Вони бачили, як він копав щось разом з вами, близько заходу сонця.

Дядько Сайлас тільки гмикнув, ніби як розчаровано. Більше він не брав участі в розмові. А я вирішив продовжити і сказав:

– Тоді, як я вже казав…

– Годі, досить пояснювати! – несподівано зупинила мене тітка Саллі. Вона обурено дивилася просто мені в очі, здавалося, я розбудив у ній неабиякий гнів.

– Геку Фінне, – сказала вона, – спробуй мені пояснити, як ці чоловіки могли говорити про збір ягід у вересні в наших краях?

Я зрозумів, що не можу здобутися на слово, язик від переляку затерп мені в роті. А тітонька все чекала на відповідь, не зводячи з мене очей, і врешті-решт сказала:

– І як їм спала на думку така дурна ідея піти по ту чорницю вночі?

– Ну, вони… теє… вони сказали нам, що у них є ліхтар, і…

– Ох, замовкни, нарешті, годі! Подивися на мене і скажи, що вони збиралися робити з собакою? Полювати на чорницю?

– Я думаю… Вони…

– А тепер ти, Томе Соєре, яку побрехеньку збирається додати твій язик до цієї несусвітньої маячні? Ну ж бо, кажи, тільки хочу тебе попередити, перш ніж ти почнеш, що я не повірю жодному твоєму слову. Ви з Геком Фінном запхали свого носа до чужого проса – і для мене це цілком очевидно. Адже я вас обох знаю як облуплених. Тепер ти поясни мені і про того собаку, і про чорницю, і про ліхтар та іншу нісенітницю. Та кажи прямо, не крути хвостом! Ти чуєш мене?

Том удав, що образився, і з гідністю сказав:

– Мені шкода, що Гекові тут аж так не довіряють тільки через те, що він трохи помилився, обмовившись. Це може статися з кожним.

– І в чому ж він помилився?

– Замість сказати правильно – «суниця» – він сказав «чорниця».

– Томе Соєре, якщо й ти, нахабеня, заповзявся довести мене, я…

– Тітонько Саллі, навіть не підозрюючи і, звісно ж, без злого наміру з вашого боку, ви дуже помиляєтеся. Якби ви добре вивчали природничу історію, то знали б, що в усьому світі, хіба що крім Арканзасу, практикується пошук суниці саме з собакою… і з ліхтарем…

Але тут вона кинулася вперед, розгніваним кібцем налетіла на Тома, мало не збивши його з ніг. Вона так розлютувалася, що здавалося, ще мить – і тітка захлинеться лайкою. Дошкульні слова лилися безперервним потоком і не встигали вискакувати їй з рота. А Томові тільки цього й треба було. Він діяв як завжди: дав привід, спровокувавши, розлютував і дав їй можливість викричатися. Том добре знав, що після цього будь-яка згадка про те, через що зчинилася суперечка, дратуватиме її так, що вона сама ніколи вже не повернеться до цієї розмови й іншим не дозволить. Так воно й сталося. Коли тітка Саллі нарешті втомилася і зупинилася, Том цілком незворушно спробував продовжити:

– І все ж, тітонько Саллі…

– Замовкни! – закричала вона. – Я не бажаю більше нічого чути від вас!

Ось так ми убезпечили себе від подальших розпитувань про наше спізнення і відбили бажання кожному, хто хотів би нас про це запитати. Томові й ця справа вдалася блискуче.