Читать книгу Том Соєр – детектив - Марк Твен, ReadOn Classics, Charles Dudley Warner - Страница 3

Це сталося навесні, здається, наступного року після того, як ми з Томом Соєром визволили нашого старого негра Джима, коли його, як біглого раба, було спіймано й припнуто ланцюгом на арканзаській фермі Сайласа, Томового дядька.

Помалу відтавала земля, у повітрі повіяло теплом, з кожним днем наближався той щасливий час, коли можна буде бігати босоніж, бавитися в крем’яшки, гуляти в цурки й ганяти обруча, запускати повітряного змія, а там не за горами – таке довгождане літо, коли нарешті можна купатися. Під цю пору не знайдеш жодного хлопчиська, який би не нудьгував і не лічив дні до того літа. Нараз зітхаєш, нудьга посідає тебе, вже й сам не розумієш, що з тобою коїться. Не можеш знайти собі місця – нидієш, роздумуєш про щось і понад усе мрієш усамітнитися десь на пагорбі чи на узліссі, сидіти там не рухаючись, милуватися широкою Міссісіпі, що пишно несе свої хвилі-води ген-ген на багато миль, туди, де ліси оповиті легким серпанком. І все навкруги таке величаве, що здається, ніби всі ті, кого ти любиш, повмирали, і самому тобі теж хочеться вмерти й пощезнути навіки.

Ви, напевно ж, знаєте, що це таке? Це весняна хандра. Ось як це зветься. Коли ця недуга спіткає вас, ви втрачаєте здатність розуміти, чого саме хочете, при цьому серце просто розривається від різних бажань. Здається, що найбільше вам хочеться поїхати: податися звідси геть, із цих обридлих до нудоти місць, які ви бачите день у день; вас просто-таки пориває поїхати, щоб побачити бодай щось нове. Загалом вам хотілося б помандрувати по світу, вас ваблять далекі країни, що завжди здаються такими загадковими, незвичайними й романтичними. Якщо ж у вас немає такої змоги, то ви раді будете й тому, щоб поїхати хоча б деінде, і вже за те дякуватимете долі, що вам це вдалося.

Так-от, нас обох – мене і Тома Соєра – долала найважча форма цієї хвороби. Одначе Том розумів, що в нього не вийде бодай кудись утекти, бо тітка Поллі, як він казав, пантрує за ним так пильно, що годі й мріяти про те, щоб покинути школу й байдикувати. Отож, кажу, у нас із Томом був кепський настрій, спричинений загостренням весняної хандри. Якось надвечір, коли ми, сидячи на ґанку, гомоніли про се про те, до нас вийшла тітка Поллі з листом у руці й сказала:

– Томе, тобі доведеться зараз же збиратися в дорогу та їхати до Арканзасу. Ти навіщось знадобився тітці Саллі.

З радощів я мало не підскочив. Я думав, Том зараз кинеться до тітки Поллі й задушить її в обіймах, а він, уявіть собі, залишився сидіти на місці, незворушний як скеля, і – ні пари з уст. Я трохи не заплакав, розізлившись, що через свою дурну поведінку він може втратити таку чудову нагоду. Адже все може зірватися, думав я, коли Том зараз же не скаже тітоньці, який він радий і вдячний, та він і далі сидів, поринувши в свої думки, поки я в розпуці вже не знав, що його вдіяти. Зрештою він – коли я вже ладен був застрелити його, якби міг, – незворушно промовив:

– Я дуже шкодую, тітонько Поллі. Даруйте мені, але цього разу в мене не виходить поїхати.

Тітка Поллі була така вражена його байдужим нахабством, що принаймні на пів хвилини забула язика в роті. Я ж, скориставшись паузою, штовхнув Тома ліктем і прошепотів:

– Ти з глузду з’їхав, чи що? Невже ми пропустимо таку чудову нагоду?

Проте Том – навіть тінь збентеження не промайнула його обличчям – ледь чутно відповів мені:

– Геку Фінне, невже, по-твоєму, я повинен показати їй, як палко бажаю поїхати звідси? Я певен, що тітка Поллі одразу почне вигадувати невідь-що, уявляти собі різні болячки і загрози, а відтак – перешкоди. Зрештою вона просто передумає. Не заважай мені, я сам упораюся. Я знаю, як зробити так, щоб вона мене відпустила.

Мені й на думку не спав такий варіант. Але Том мене переконав. Я вже звик до того, що Том Соєр найчастіше має рацію – у нього найсвітліша голова з тих, які мені траплялося бачити. Він завжди знає, що робить, і готовий до будь-яких несподіванок.

Коли тітка Поллі нарешті стямилася й здобулася на слово, вона накинулася на Тома, мов шуліка на курча:

– Чи ви чули таке – даруйте йому?! У нього не виходить! Ні, це просто годі витримати! Та як ти можеш так розмовляти зі мною! Зараз же вставай і йди ладнайся в дорогу. І якщо ти ще хоч раз заїкнешся про те, що вибачаєшся, бо тобі щось не хочеться робити, то я тобі різкою негайно і віддячу, і подарую!

Ми з Томом пішли в дім виконувати її наказ. А Том, піднімаючись східцями, ще й скиглив, удаючи, що йому болить, бо тітка Поллі таки легенько дзизнула його по голові своїм наперстком. Зайшовши до Томової кімнати нагорі, ми одразу кинулися обійматися один з одним. Том почувався щасливим, адже попереду чекала захоплива мандрівка, і зараз же сказав мені:

– Я певен, що тітонька Поллі ще до нашого від’їзду передумає відпускати мене, але не знатиме, як дати собі раду, а гордість не дозволить їй відмовитися від свого слова.

Том спакував усі свої речі за десять хвилин, звісно, крім тих, що їх мали скласти тітка Поллі та Мері. Потім ми почекали ще хвилин з десять, давши тітці Поллі час остаточно заспокоїтися і знову полагіднішати. Том пояснював, що коли тітонька не дуже сердита, то їй досить близько десяти хвилин для заспокоєння, а коли її доїсти до печінок або розпекти до білого жару, от як цього разу, то бажано дати їй охолонути бодай двадцять хвилин. Нам було страшенно цікаво дізнатися, що ж написано в листі, тож, витримавши часу скільки було треба, ми спустилися вниз.

Тітка Поллі сиділа, заглибившись у похмурі роздуми. Лист лежав у неї на колінах. Ми посідали поруч, і вона мовила:

– У листі написано, що у них виникли якісь неприємні проблеми, тож вони сподіваються, що ви удвох зможете допомогти їм розвіятися і «заспокоїтись», як вони пишуть. Можу собі тільки уявити оте ваше з Геком Фінном «заспокоювання» їх! Є там у них один сусіда, на ймення Брейс Данлеп. Три місяці поспіль він залицявся до їхньої Бенні, доки вони нарешті цілком відмовили йому, сказавши, щоб облишив свої наміри просватати їхню дочку. Той Данлеп відтоді озлився на них, і це їх вельми непокоїть. Гадаю, вони вважають, що він із тих, з ким краще не псувати відносини, й тепер намагаються будь-що повернути його прихильність до себе. Вони навіть найняли того марного трутня, його брата, собі в помічники, хоча це не по їхніх грошах і взагалі він їм не потрібен. Ви знаєте, хто такі ці Данлепи?

– Вони мешкають за милю від ферми дядька Сайласа й тітки Саллі. У тих місцях усі ферми розташовані приблизно за милю одна від одної. Брейс Данлеп – найзаможніший фермер в усій окрузі, і в нього сила-силенна негрів. Він тридцятишестирічний бездітний удівець. Страшенно пишається своїм багатством, полюбляє всіма командувати, тож усі його трохи побоюються. Мені здається, він такої високої думки про себе, що варто йому тільки захотіти, як кожна дівчина зараз же радо погодиться вийти за нього заміж. Тож його напевно мала розлютити відмова Бенні. Адже Бенні удвічі молодша за Данлепа, і вона така мила й гарненька – та ви це й самі знаєте. Бідолашний дядько Сайлас, сумно навіть уявити, з чим йому доводиться миритися; йому й так нелегко живеться, а він ще мусить догоджати Брейсові й платити за роботу його ледачому братові, Юпітеру Данлепу.

– Юпітер – що це за ім’я таке? Звідки воно взялося?

– Та то таке прізвисько. Здається, його справжнє ім’я всі вже давно забули. Зараз тому Юпітеру двадцять сім, а своє прізвисько він дістав, коли вперше вирішив скупатися разом з ватагою хлопчаків. Коли він роздягнувся, учитель помітив у нього над коліном велику, як десятицентова монета, коричневу родиму цятку, навколо якої було ще чотири менші родимки. Учитель порівняв їх з Юпітером та його супутниками.

Хлопчакам це здалося дуже смішним, і відтоді всі його дражнять Юпітером. Ось так з’явилося це прізвисько. Він гінкий на зріст і сильний хлопець, добродушний, але разом з тим ледацюга, хитрун і боягуз. У нього довге червоно-руде волосся, а борода не росте. Бідний як руда миша, тож Брейс зневажає його, утім харчує і вдягає у свої недоноски. А взагалі у Юпітера був іще один брат – близнюк.

– А який він, цей близнюк?

– Він зник приблизно сім років тому, а взагалі подейкують, що був він точною копією Юпітера, до того як пропав безвісти. Коли він мав років дев’ятнадцять-двадцять, його спіймали на крадіжках і запроторили до в’язниці, з якої він утік ніби десь на північ і там пощез. Спершу ходили чутки, ніби він краде і грабує, як давніше, але відтоді минуло вже багато часу. Зараз кажуть, що його вже й живого немає. У будь-якому разі про нього дуже давно нічого невідомо.

– А як його звали?

– Джеком.

Усі надовго змовкли, тітка Поллі знов глибоко замислилася. Потім сказала:

– Найбільше тітку Саллі непокоїть і турбує те, що цей Юпітер постійно виводить з рівноваги дядька, до сказу його доводить.

Том був дуже здивований, та і я теж не повірив.

– До сказу? Дядька Сайласа? Я не можу в це повірити! Тітонько, ви, мабуть, жартуєте! Невже дядько взагалі здатний дратуватися чи гніватися на когось?

– Проте з листа тітки Саллі зрозуміло, що дядько часом просто шаленіє через того Юпітера. Іноді аж так, що ладний, здається, стукнути хлопця.

– Тітонько Поллі, це годі собі й уявити. Хіба дядько Сайлас може когось образити? Він же – сама святість, ніколи й мухи не зачепить.

– Хай там як, а тітка Саллі дуже вболіває за дядька. Вона пише, що Сайлас ніби сам не свій став – не тямить, що чинить, через ці постійні скандали.

Усі сусіди теревенять про це і, звісно, перетирають на зубах того бідолашного дядька Сайласа, адже він як проповідник взагалі не має права не те що лаятися, а й сваритися. Тітка Саллі нарікає в листі, що він вимушений через силу читати свої проповіді парафіянам, так йому соромно; крім того, усі тепер набагато гірше до нього ставляться і вже не так люблять і поважають його, як раніше.

– Як усе це дивно чути! Ви ж чудово знаєте, тітонько Поллі, що дядько Сайлас завжди був таким добрим, неуважним, простакуватим диваком – коротенько кажучи, втіленням ангельської вдачі! Навіть здумати не можу, що з ним могло статися.