Читать книгу Том Соєр – детектив - Марк Твен, ReadOn Classics, Charles Dudley Warner - Страница 4

Наша подорож до тітоньки Саллі й дядечка Сайласа виявилася дуже вдалою. Нам пощастило проплисти усією Верхньою і Нижньою Міссісіпі, навіть не пересідаючи в Сент-Луїсі, аж до Арканзасу, де була ферма дядька Сайласа. Це насправді майже тисяча миль. Просто нам трапився пароплав, що прямував з півночі до якоїсь невеликої луїзіанської річечки.

Можна сказати, що на пароплаві панувала нудезна нудьга: пасажирів було мало, та ще й підібралися самі підстаркуваті або й зовсім старі, які уникали товариства навіть одне одного, всю дорогу понуро дрімали, і ми навіть не чули, щоб вони балакали між собою.

Пароплав час від часу сідав на мілину, на те, щоб вибратися ним з верхоріччя, було згаяно аж чотири дні. Проте ми, звісно ж, знайшли для себе розвагу навіть у такому скорботному оточенні – хіба може бути нудно хлопчакам-мандрівцям, та ще в такій далекій дорозі!

Від самого початку подорожі ми з Томом помітили, як стюард відносить їжу до сусідньої з нами каюти, і вирішили, що там, найімовірніше, пливе якийсь хворий пасажир. Нарешті ми, тобто Том, спиталися про нашого сусіда у стюарда. Той сказав нам, що в цій каюті дійсно перебуває чоловік, але аж ніяк не хворий.

– Як це, хіба він не хворий?

– Я не знаю, може, й хворий. От тільки, здається мені, що він просто вдає із себе хворого.

– Ви певні цього?

– Якби він аж так зле почувався, то іноді роздягався б, еге ж? А він завжди вдягнений і навіть чобіт ніколи не скидає.

– Справді? І навіть коли лягає спати?

– Так, спить він теж у чоботях.

Ви ж знаєте, що Тома Соєра і хлібом не годуй, тільки дай йому розгадати якусь таємницю. Якщо ви нам обом – йому й мені – запропонуєте водночас розгадати таємницю чи з’їсти шматок пирога, то вам не доведеться говорити, щоб ми вибрали те чи інше. Вибір буде зроблено сам собою. Я, безперечно, зараз же виберу пиріг, а Том обов’язково накинеться на таємницю. Адже всі люди різні. Насправді це тільки на краще. Ось чому Том почав уточнювати деталі у стюарда:

– А як звуть пасажира?

– Філіпс.

– А де він сів на пароплав?

– Здається, в Александрії, в Айові.

– А як ви гадаєте, що він таке затіяв?

– Я не знаю… Я про це особливо не замислювався.

Я подумав про стюарда: ось іще одна людина, яка, очевидячки, віддасть перевагу пирогу.

– А ви не помітили нічого незвичайного? У його поведінці чи в словах?

– Та ні, ніби нічого. Хіба тільки те, що він якийсь заляканий, та ще – двері його каюти завжди замкнені, і вдень, і вночі. А коли постукаєш до нього, то він спершу крізь шпарку подивиться, хто прийшов, і тільки після того відчиняє.

– Он як! Це справді дуже цікаво! Мені б так хотілося побачити його. Послухайте, а що, як ви наступного разу принесете йому обід, і відчините двері дужче, і…

– Ні, з того нічого не вийде, бо він завжди ховається за дверима. Отже, про таке й не мрійте, нічого не вийде.

Том трохи подумав і запропонував нову ідею:

– А якщо спробувати інакше? Ви позичите мені вашого фартуха і дозволите, щоб я сам відніс йому вранці сніданок. За це я дам вам двадцять п’ять центів.

Стюард зрадів такій пропозиції, але за умови, що старший стюард не заперечуватиме. Том сказав, що він про все домовиться зі старшим стюардом, і той справді був не проти, щоб ми вдягли фартухи й віднесли сніданок.

Вночі Том майже не спав, так йому не терпілося пробратися в каюту нашого сусіда і викрити його; він увесь час губився в гадках, снував різні припущення, що, як на мене, було геть зайвим. Якщо ви скоро про все й так дізнаєтеся, нащо сушити собі голову припущеннями і витрачати порох даремно. Я, навпаки, чудово виспався, сказавши собі, що мені байдуже до таємниці цього загадкового Філіпса, хай хоч ким він виявиться.

Зранку ми з Томом, повтягавши на себе фартухи стюардів, узяли кожен по таці зі сніданком, і Том постукав у двері Філіпсової каюти.

Ледь прочинивши двері, наш сусід упустив нас досередини і миттю зачинив їх. О Господи! Побачивши його, ми ледь не повипускали з рук наші таці зі сніданком, а Том пробурмотів:

– Юпітере Данлеп! Як ви тут опинилися?

Чи варто дивуватися, що спершу наш сусід остовпів з подиву. У першу хвилину він ніби не знав, злякатися йому чи зрадіти, а можливо, і те й інше заразом, але потім, здається, все-таки вибрав останнє – його щоки ледь порожевіли, хоча спочатку він пополотнів як смерть.

Він сів снідати, й ми потроху розговорилися з ним.

– Тільки я не Юпітер Данлеп, – промовив він. – Я вам зараз скажу, хто я, якщо ви дасте слово тримати язика за зубами. Правду кажучи, ніякий я й не Філіпс.

Тут Том сказав:

– Ми, звісно ж, дамо слово, що мовчатимемо, але якщо ви не Юпітер Данлеп, то можете навіть не пояснювати, хто ви.

– Це ж чому?

– А тому, що коли ви не Юпітер, то, виходить, ви – його брат-близнюк, тобто Джек. Ви просто викапаний Юпітер.

– Еге ж, правда твоя, хлопче. Я таки справді Джек. Тільки ти мені скажи, звідки ти нас, Данлепів, знаєш?

Том усе розповів йому про наші торішні літні пригоди на дядьковій фермі. Тільки-но Джек зрозумів, що ми знаємо його сім’ю й багато чули про нього самого, він припинив критися і далі розмовляв з нами цілком відверто. Не соромлячись, він зізнався нам, що був грабіжником, і що не припинив грабувати й дотепер, і, безсумнівно, крастиме до кінця своїх днів. Він сказав, що, звісно ж, усе його життя сповнене небезпеки, і…

Несподівано він замовк, похилив голову і до чогось прислухався. Ми обидва також мовчали, і кілька секунд у каюті панувала глибока тиша, лише було чутно, як риплять дерев’яні перегородки пароплава і постукує у своєму відсіку механізм машини.

Потім ми з Томом як могли заспокоювали Джека історіями про його рідних, про те, як Брейсова дружина померла три роки тому, як Брейс хотів одружитися з Бенні, а та не погодилася; як Юпітер найнявся на роботу до дядька Сайласа і як він увесь час свариться з ним; врешті-решт Джек розслабився і навіть почав потроху сміятися.

– Ех, чорти б мене побрали! – сказав він. – Як же приємно – слухати усі ці плітки, зовсім як колись! Я нічого не знаю про дім уже понад сім років. А про мене що вони розказують?

– Хто?

– Ну, сусіди й родичі.

– А вони ніколи про вас нічого не кажуть. Так, хіба що вряди-годи згадають випадково ваше ім’я.

– Чорт! – здивовано вигукнув Джек. – Чому ж вони не говорять про мене?

– Мабуть, тому, що вони вже дуже давно вважають вас покійником.

– А ви правду кажете? Можете забожитися? – промовив Джек, навіть схопившись із місця від збудження.

– Слово честі. Усі фермери переконані, що ви давно померли.

– Тоді я врятований! Їй-богу, я врятований! Я можу повернутися додому. Вони мене сховають і врятують. А ви нікому нічого не розказуйте. Дайте слово, що ви ніколи-ніколи мене не видасте. Хлопці, ну пожалійте мене, нещасного, гнаного і вдень і вночі, я ж бо навіть на вулицю спокійно вийти не можу. Я ж бо ніколи не заподіяв вам жодного зла, і не заподію, присягаюся! А ви, ви… Пообіцяйте, що ніколи не розкажете нікому про мене і допоможете мені подбати про порятунок.

Звісно ж, ми пообіцяли; навіть якби на його місці був собака, ми б не відмовили йому. А він, бідолаха, аж не тямився від щастя й не знав, як висловити свою вдячність, здавалося, він був готовий задушити нас у своїх обіймах.

Ми знову теревенили про се про те, а Джек тим часом дістав маленьку валізу, попросив нас відвернутися, доки він відчинить її. Ми послухалися, а коли він дозволив нам дивитися, то побачили його цілковите перевтілення. Тепер це був вусатий незнайомець у синіх окулярах і зі справжнісінькими каштановими бакенбардами. Він змінився так разюче, що навіть рідна мати не змогла б його впізнати. Цей незнайомий вусань спитав нас, чи схожий він тепер на свого брата Юпітера.

– Ні, – відповів Том, – зовсім нічого спільного, схоже тільки хіба що довге волосся.

– Добре, перш ніж приїхати до рідних, я підстрижуся коротко. Я зможу жити в них як чужий, адже якщо Юпітер і Брейс не видадуть мене, то сусіди ніколи не здогадаються. Як ви вважаєте?

Том подумав хвильку і мовив:

– Так, ми з Геком мовчатимемо, але ви ризикуватимете, якщо не мовчатимете. Тут існує хоча й невелика, та все ж небезпека. Я хочу сказати, що ваш голос достоту такий, як у Юпітера. І якщо ви не мовчатимете, то люди можуть звернути увагу на ваш голос, а потім згадають другого брата, який, за чутками, помер, і можуть припустити, що він, можливо, ховається під чужим ім’ям.

– Боже правий, який ти розумний хлопчина! – захоплено мовив Джек. – Ти маєш слушність. Коли поруч буде хтось із сусідів, я прикинуся глухонімим.

– Якби я, не подбавши про безпеку, потрапив би додому… Втім, я й не збирався пробиратися туди. Я просто хотів знайти якесь зручне місце, де можна було б сховатися від шпиків, які скрізь шукають мене. Там я перевдягнувся б, загримувався б, і…

Раптом обличчя Джека Данлепа сполотніло, він кинувся до дверей, приклав вухо і почав прислухатися, важко дихаючи.

– Мені здалося, що за дверима зводять курок, – прошепотів він нам. – Боже мій, ну що за життя!

Відтак знеможено впав у крісло, витираючи з чола рясний піт, що миттю зросив йому лице.