Читать книгу Том Соєр – детектив - Марк Твен, ReadOn Classics, Charles Dudley Warner - Страница 7

Машину лагодили аж до вечора, і сонце вже майже сховалося за обрій, коли ми змогли нарешті дістатися до місця. Ми нікуди не заходили, а стрімголов кинулися до платанового гаю, бажаючи якнайшвидше розповісти нашому новому другові, чому так затрималися, і попросити його почекати, поки ми сходимо до його братів та дізнаємося, що там і як.

Спітнілі й захекані від швидкої ходьби, ми з Томом уже майже дісталися до узлісся – від платанового гаю нас відділяло ярдів з тридцять, аж раптом побачили, як двійко чоловіків забігли туди, і зараз же звідти долинули розпачливі крики про допомогу.

«Здається, то був передсмертний крик бідолашного Джека», – вирішили ми. Не тямлячись від страху, ми щодуху кинулися до тютюнової плантації і зачаїлися там у якомусь рівчаку. Ми тремтіли, мов у пропасниці, здавалося, що одяг уже зовсім не гріє.

Заледве ми встигли заплигнути на дно того рятівного сховку, як повз нас хутко протупотіли два незнайомці і швидко зникли з очей у гаї, і майже одразу звідти вибігло вже четверо, і всі вони щодуху погнали до дороги, тобто двоє втікали, а двоє, вочевидь, гналися за втікачами.

Ми лежали в траві ні живі ні мертві, уважно спостерігаючи за тим, що буде далі. Незабаром усе навкруги стихло, здавалося, що чутно тільки, як гучно гупають наші з Томом серця. Ми весь час уявляли собі те страшне, що залишилося лежати там, під платанами. Мені здавалося, що десь неподалік блукає привид, і від тієї моторошної думки аж циганський піт мене проймав. Величезне, і яскраве коло місяця викотилося на небо ніби з-під землі, воно нагадувало обличчя бранця, що визирає з-за тюремних ґрат. Навколо нас виросли незрозумілі темні тіні та якісь білі плями, повіяв нічний бриз, і при цьому навкруги стояла гробова тиша, як ото буває на цвинтарі. Аж раптом Том прошепотів:

– Дивися он туди! Що це?

– Припини, – попросив я його, – хіба можна так людей лякати? Я й так ледь живий від страху.

– Дивися, кажу тобі! Сюди хтось суне. Звідти, від платанів.

– Замовкни, Томе!

– Воно височенне!

– О Боже! Порятуй нас!

– Не горлай! Воно йде прямісінько до нас!

Том був такий схвильований, що насилу прошепотів це.

Я не витерпів і теж вирішив подивитися. Ми обоє визирнули з-за жердини в загорожі поля і повитріщалися, не годні відірвати очей від того страхіття, що й справді наближалося до нас. Спершу тінь від дерев застувала нам гаразд роздивитися, що то таке.

Коли воно підійшло ближче і вступило в смугу місячного сяйва, ми обоє швидко пірнули назад, у рятівний рівчак. Ми навіть не сумнівалися що перед нами – дух Джека Данлепа!

Зо дві хвилини ми взагалі не могли поворухнутися. За цей час привид зник, і ми знову почали перешіптуватися.

Першим заговорив Том:

– Привиди зазвичай розпливчасті й нечіткі, ніби зіткані з туману, а цей зовсім не такий.

– Авжеж, – сказав я, – я дуже чітко бачив бакенбарди і окуляри.

– Та й усе на ньому було таке яскраве, ніби святковий костюм, – картаті зелено-чорні штани…

– І так само картатий яскраво-червоний із жовтим вельветовий жилет…

– А ще в нього коло штанів були шкіряні штрипки, одна з яких теліпалась, одірвана…

– А той капелюх!..

– Ага, дуже дивний капелюх як на привида!

Річ у тім, що такі капелюхи – чорні, високі, мов димар, з твердими негнучкими крисами і круглим дном, схожі на цукрову голову, – стало модним носити тільки цього року.

– Геку, ти звернув увагу, що волосся в нього залишилося таке саме?

– Ні… Спершу мені здалося, що воно змінилося, а потім, що залишилося тим самим.

– Я теж не пам’ятаю. Але я точно помітив, що він був з валізою.

– І я. Томе! Невже валіза теж може стати привидом?

– Усе просто! Якби я був на твоєму місці, Геку Фінне, то не показував би свого невігластва. Усе, що було у живої людини, належить і її привидові. Як і в усіх інших, у них теж мають бути свої речі. Ти ж сам бачив, що всі його речі теж стали примарними. А чим тоді гірша валіза, скажи-но мені? Отож бо й воно, нічого дивного в тому немає, що вона теж стала привидом.

Том міркував правильно. Я не знайшов, що йому заперечити. Тим часом повз нас, перемовляючись між собою, пройшли Біл Віверс зі своїм братом Джеком. Ми почули, як Джек сказав:

– Як ти думаєш, що він таке волік?

– Не знаю, але щось з біса важке.

– Еге ж, він аж зігнувся весь, так йому було важко. Я думаю, що це хтось із негрів поцупив кукурудзу у старого проповідника Сайласа.

– Я теж так вважаю. Тому я й дозволив собі не помітити це.

– І я теж!

Засміявшись, вони обидва рушили далі. З цих їхніх слів ми зрозуміли, наскільки погіршилося ставлення пастви до старенького дядечка Сайласа. Ніколи в житті ці люди не дозволили б нікому безкарно красти будь-що, тим паче у проповідника.

Ген-ген почулися ще чиїсь голоси, що більше вони наближалися, то виразніше ми чули слова упереміш зі сміхом. Це були Лем Біб і Джим Лейн. Джим Лейн казав:

– Хто? Юпітер Данлеп?

– Авжеж.

– Ну, я не знаю. Але думаю, що так. Я бачив, як він копав щось разом із пастором приблизно годину тому, саме перед заходом сонця. Він сказав, що навряд чи піде з нами цього вечора, але ми, якщо хочемо, можемо взяти його собаку.

– Мабуть, натомився, бідолаха!

– Авжеж, працює він як віл, нічого не скажеш!

– Що й казати!

Вони розсміялися і пішли собі далі. Том сказав, що нам краще вилізти й піти слідом за ними, бо нам з ними по дорозі і не так страшно буде йти, адже ми боялися знову зустрітися з привидом і опинитися з ним віч-на-віч. Тому ми так і зробили і вже без пригод дісталися додому.

Це було другого вересня, в суботу. Я ніколи не забуду цього дня. І ви зовсім скоро зрозумієте чому.