Читать книгу Том Соєр – детектив - Марк Твен, ReadOn Classics, Charles Dudley Warner - Страница 6

– Отак ми й просиділи цілісінький день, удаючи, що пильнуємо один одного. І, чесно кажучи, для двох із нас це було дуже паскудне заняття, бо нам було страх як важко прикидатися. Увечері ми висіли на берег в одному маленькому містечку штату Міссурі, недалеко від Айови, повечеряли в якомусь тамтешньому готелі і залишилися на нічліг, заплативши за помешкання на другому поверсі з койкою і двоспальним ліжком. Хазяїн пішов нас провести до кімнати, освітлюючи дорогу лойовою свічкою. Ми подалися за ним. Я йшов останнім, бо мені потрібно ще було встигнути заховати свою валізу під невеликим столом у темному холі. Ми замовили багато віскі й сіли грати в карти на малі гроші. Але тільки-но віскі подіяло на Беда, ми з Гелом припинили пити, а його пригощали й далі. І так ми щедро йому наливали, доки він повалився зі стільця і заснув мертвим сном.

Нарешті ми взялися до діла. Я сказав, що нам краще роззутися, щоб шум не розбудив Беда, і запропонував стягти з нього чоботи, щоб його було простіше обшукувати. Так ми й зробили. Причому я поставив Бедові чоботи поряд зі своїми, щоб вони були у мене під рукою. Стягнувши з Беда одяг, ми почали заглядати в його кишені, обмацувати шви одягу, зробили повний перетрус його шкарпеткам, чоботям, вивернули мішок. Каменів ніде не було. Нарешті ми знайшли невелику викрутку, і Гел, здивувавшись, запитав у мене, навіщо вона йому була потрібна. Я відповів, що не знаю, та щойно Гел відвернувся, я поклав її до своєї кишені. Скоро Гел так утомився від марних пошуків, що в нього геть опустилися руки. Він сказав мені, що час облишити це пропаще діло. Я ж тільки й чекав цієї пропозиції, тож одразу сказав:

– Ми забули пошукати ще в одному місці.

– Це ж де?

– У нього в череві.

– Авжеж, чорт забирай! Про це я й не подумав. А їх більше справді нікуди сховати, отже, вони там! Тільки як їх звідти дістати?

– Дуже просто, – відповів я йому, – ти побудь тут із ним, а я збігаю до аптеки, куплю таке зілля, від якого йому всі нутрощі виверне разом з діамантами.

Гел погодився на мій план, і я просто в нього на очах узув замість своїх чобіт Діксонові, та Гел навіть не звернув на це увагу. Чоботи були мені трохи завеликі, утім, якби вони виявилися замалі, гадаю, було б значно гірше. Я прихопив із собою залишену допіру в холі валізу і за кілька хвилин вислизнув з будинку надвір, а потім попрошкував вулицею понад берегом зі швидкістю п’ять миль на годину.

І, знаєте, хочу зазначити, то неабияка приємність – ходити в чоботях з двома величезними діамантами всередині. Через п’ятнадцять хвилин я подумав, що пройшов уже понад милю, а в тій кімнатці в готелі все ще тихо та спокійно. Ще через п’ять хвилин я уявив собі, яка велика відстань нас розділяє і що, напевно, Гел уже здивувався, чому мене так довго немає. Минуло ще п’ять хвилин. Я подумав, що мій колега вже нервує і, ймовірно, походжає кімнатою. Ще через п’ять хвилин, коли я вже пройшов приблизно дві з половиною милі, я уявив собі, як він, уже не на жарт розлючений, лає мене останніми словами. Коли минуло сорок хвилин, я подумав, що Гел нарешті зрозумів, що щось сталося. П’ятдесят хвилин – він зрозумів, що, поки ми обнишпорювали Беда, я знайшов діаманти, сховав їх до кишені і, нічого не сказавши йому, накивав п’ятами. Тож тепер він спробує наздогнати мене. Гел видивлятиметься на піску мої сліди, але їх багато, і вони можуть скерувати його як униз, так і вгору річкою.

Несподівано зустрівши якогось чоловіка, що їхав назустріч верхи на мулові, навіть не знаю навіщо, кинувся в кущі. Це було так по-дурному! Коли чоловік порівнявся з кущами, в яких я сидів, то спинився і трохи зачекав, чи не з’явлюся я з поясненнями, а потім рушив далі. Настрій мій зіпсувався. Я лаяв себе, що одним дурним вчинком зіпсував усю справу. Якщо цей чоловік зустрінеться з Гелом Клейтоном, то може розказати йому про мене.

Отож, добувся я до Александрії близько третьої години ночі. Помітив на пристані цей пароплав і страшенно зрадів, вирішивши, що на ньому мені ніщо не загрожуватиме. Коли я піднявся на облавок, заплатив за цю каюту і перевдягнувся, вже світало. Потім мені захотілося поспостерігати за тим, що відбувається навкруги, хоча, як я вважав, у цьому не було особливої потреби. Так, розмірковуючи про свої коштовності, я піднявся в лоцманську рубку і сів чекати, коли пароплав відчалить. А він усе не відпливав. Виявилося, що лагодять якусь поломку в машині, але я цього не відав, бо не надто добре знаюся на пароплавах.

Отак ми простояли на пристані аж до полудня. На той час я вже безвихідно сидів у своїй каюті, бо ще перед сніданком помітив здалеку чоловіка, що прямував до пристані, з ходою, схожою на Клейтонову. Коли він наблизився, я вже не сумнівався, що то Гел. Серце моє шалено закалатало, а далі, здається, на хвилину зупинилося. Я зрозумів, що ускочив по самі вуха з цим пароплавом, опинившись на ньому як миша в мишоловці. Якщо Гел дізнається, що я теж тут, йому потрібно буде тільки стежити за мною й дочекатися, коли я нарешті зійду на берег, упевнений у тому, що він залишився за тисячу миль від мене. Тоді він піде за мною назирці і йтиме до якогось підхожого місця, де він зможе за першої ж слушної нагоди змусити мене віддати йому діаманти, а після цього… О, я добре знаю, що він робитиме потім! І цей жах не покидає мене ні вдень, ні вночі. А тепер виходить, що й другий теж тут. От я безталанний, хлопці, кажуть же – щастить, як тому, що на бантині! Але ж ви допоможете мені врятуватися, еге ж? Хлопці, ви ж не покинете нещасного, за яким полюють, щоб убити? Ви допоможете мені врятуватися? Я благословлятиму землю, по якій ступають ваші ноги!

Ми як могли заспокоїли Джека, щоб він так дуже не панікував, пообіцяли придумати план, щоб виручити його, і полягали спати. Джек теж потроху повеселішав. Він зняв сталеві пластинки з підборів, дістав діаманти і почав крутити їх і так, і сяк, милуючись і захоплюючись їхнім блиском. Треба сказати, діаманти справді були пречудові. Коли на них потрапляло світло, вони ніби спалахували, мінилися проти сонця й осявали все навкруги барвистим сяйвом. Та все ж я вважав Джека справжнісіньким дурнем. Якби на його місці був я, то негайно повернув би ці блискучі камінці тим хлопцям, аби тільки вони зійшли з пароплава на берег і відчепилися від мене. Але Джек був інакшої вдачі і мав зовсім інші плани. Він казав, що в цих каменях – цілий скарб, який йому несила віддати.

Наш пароплав ще двічі зупинявся для ремонту машини. Якось це трапилося вночі, ми зупинилися досить надовго, та ще й причалили біля самого берега. Але Джек так і не наважився зійти: ніч здалася йому занадто світлою. Та коли ми зупинилися втретє, схоже було, що цього разу випадок слушний.

Близько другої години ночі пароплав причалив біля дров’яного складу, миль за сорок від ферми дядька Сайласа. Небо хмарилося, тому було дуже темно, і збиралося на дощ. Нарешті Джек вирішив скористатися нагодою і спробувати непомітно втекти. На пароплав почали вантажити дрова. Тим часом уперіщила страшна злива, а вітер перетворився на шалений буревій. Тож усі матроси, які носили дрова, щоб захиститися від дощу, понатягали на голови порожні мішки. Ми нап’яли на Джека такий самий міх, і він, змішавшись з гуртом матросів, зійшов на берег разом зі своєю валізою. Побачивши, що він проминув місце, освітлене смолоскипом, і розчинився в темряві, ми зраділи усією душею. Проте, як виявилося, зарано. Найімовірніше, колишні Джекові спільники невідь-звідки дізналися, що він ушився на берег, бо приблизно за десять хвилин по тому, як утік Данлеп, ми побачили обох його компаньйонів, які прожогом кинулися на берег і невдовзі теж пощезли в темряві. До ранку ми не склепили очей, сподіваючись дочекатися їхнього повернення, але вони так і не з’явилися. Ми страшенно засмутилися і занепали духом. Єдина наша слабка надія була на те, що Джек набагато випередив їх, зійшовши першим, тож вони його не наздоженуть, а він тим часом зможе добратися до братової ферми і зачаїтися там.

Джек мав намір іти понад річкою і попросив нас дізнатися, чи вдома Брейс або Юпітер і чи немає в домі когось чужого, а ввечері, як зайде сонце, прибігти до нього і розповісти про все. Він збирався дочекатися нас за тютюновою плантацією дядька Сайласа, біля дороги, в невеликому платановому гаї, в якому ночами, звісно ж, безлюдно.

Довго сиділи ми з Томом, розмірковуючи, чи вдалося йому втекти від своїх переслідувачів. Том сказав, що було б чудово, якби ці хлопці рушили вгору річкою, позаяк Джек пішов униз, тільки ми чомусь не дуже в це вірили, бо, мабуть, вони знали, звідки Джек родом. Тож, найімовірніше, вони підуть у потрібному напрямі, цілий день, скрадаючись, ітимуть за Джеком, який, певна річ, нічого не підозрює, а щойно стемніє і випаде слушна нагода, не вагаючись порішать його і не погребують стягти з бідолахи «діамантові» чоботи. Годі й казати, що на душі у нас із Томом було препаскудно.