Читать книгу Том Соєр – детектив - Марк Твен, ReadOn Classics, Charles Dudley Warner - Страница 5

Від того ранку ми майже весь час проводили разом із Джеком і навіть по черзі ночували у нього в каюті на верхній койці. Він стверджував, що страшенно самотній і дуже радий, що за таких неприємних для нього обставин поряд з ним виявилися друзі, з якими він може спілкуватися. Нам же страшенно кортіло дізнатися Данлепову таємницю, але Том вважав, що найкращий спосіб – це взагалі ні про що не запитувати, тоді він під час якоїсь із розмов обов’язково прохопиться сам. Якщо ж ми показуватимемо свою цікавість, він перестане нам довіряти, замкнеться в собі, і тоді з нього нічого не витягнеш. Так воно й сталося.

Ми відчували, що Джек хоче розповісти нам усе, здавалося, що він готовий ось-ось відкрити свою таємницю, але щоразу його щось лякало, і він в останню мить звертав розмову на інше.

Але якось він все-таки не втримався.

Часто Джек Данлеп, намагаючись вдавати байдужість, детально розпитував нас про пасажирів, що пливли разом з нами на пароплаві. Ми розповідали про все, що встигли помітити. Проте Джек був невдоволений нашою розповіддю і сказав, що в ній бракує подробиць, тож попросив описати пасажирів докладніше. Тоді Том почав описувати йому всіх. І коли Том дійшов до опису одного пасажира – незграби й обірванця, на якого не можна було не звернути увагу, так він вирізнявся серед інших, – Джек раптом здригнувся, насилу перевів дух і промовив:

– Господи, це один із них! Вони тут, на пароплаві, я так і знав. Я сподівався, що сховався від них, хоча ніколи не вірив, що в мене це вийде. Кажи далі!

Том узявся описувати йому ще одного пасажира з пароплава, теж бридкого і грубого; Джек знов сіпнувся і сказав:

– Це той, другий! Я зміг би висісти на берег, коли б настала бодай одна грозова ніч. Гадаю, вони, найімовірніше, доручили комусь стежити за мною. У них є право їхати на пароплаві, спускатися в буфет у нижньому відсіку, і вони можуть скористалися цим, щоб роздобути там випивку й найняти когось із команди: вантажника, юнгу чи кого іншого – мені в наглядачі. Якби навіть у мене вийшло непомітно втекти на берег, їм у будь-якому разі за годину стане про це відомо.

По цих словах він збуджено заходив туди й сюди по каюті і якось так непомітно почав розповідати історію свого сповненого небезпек життя. Довго він так нам звірявся, збивався з однієї події на іншу, розповідав про різні свої оборудки – вдалі й невдалі, та зрештою перейшов до останньої справи. Тепер його розповідь стала більш зв’язною.

– Це була така собі спільна гра, заснована на довірі. Ми зіграли її з однією ювелірною крамницею в Сент-Луїсі. Полювали ми за двома величезними, як волоський горіх, шикарними діамантами, виставленими в цій крамниці. Усе місто бігало на них подивитися. Треба сказати, що ми були бездоганно вбрані й утнули все це серед білого дня. Сказавши, ніби хочемо купити діаманти, ми попросили принести їх до нашого готельного номера, щоб як слід роздивитися камені й вирішити, чи купувати їх. А вже там, у номері, поки ми роздивлялися камені, передаючи їх один одному, підмінили їх на фальшиві, які підготували заздалегідь. Ці фальшиві камені й забрав із собою в крамницю прикажчик, коли ми заявили, що діаманти недостатньо гарні, щоб платити за них дванадцять тисяч доларів.

– Дванадцять тисяч доларів! – аж скрикнув Том. – Невже ви думаєте, що вони варті такої сили грошей?

– До останнього цента.

– І вам справді вдалося їх забрати?

– Не було нічого легшого, як це. Я навіть не впевнений, чи ті ювеліри нарешті здогадалися, що їх уже пограбовано. Але залишатися в Сент-Луїсі, звісно, не було сенсу, тож ми почали міркувати, в якому напрямі нам дременути, щоб сховатися. Один пропонував туди, другий – сюди, тоді ми кинули монету, і випала Верхня Міссісіпі. Ми поклали коштовні камені в паперовий пакунок, на якому написали наші імена, й залишили на зберігання конторникові готелю з неодмінною умовою, щоб він не віддавав цього пакунка жодному з нас окремо. Після цього ми пішли блукати містом, кожен сам по собі, причому, найімовірніше, кожному з нас свербіла в голові та сама думка. Я, звісно, не знаю достеменно, але припускаю, що було саме так.

– Яка думка? – уточнив Том.

– Обікрасти інших.

– Як, один забрав би собі все, що ви змогли добути разом?

– Звісно.

Це страшенно обурило Тома Соєра, і він сказав, що йому ще ніколи в житті не доводилося чути про таку ницу і підлу оборудку. Але Джек Данлеп заперечив, що це звичайна практика серед людей їхнього ремесла. За його словами, якщо хтось уже впрігся в таке темне діло, то він мусить сам дбати про власні інтереси, іншим до нього байдуже. А потім провадив далі:

– Розумієте, проблема полягала в тому, що два діаманти неможливо розділити між трьома. От коли б у нас було три камені… Але що тут говорити, їх було всього два. Я ж, гуляючи вулицями міста, все обмізковував, як би його поцупити ці діаманти, доки нарешті вирішив для себе, що зроблю це за першої ж слушної нагоди. Я заздалегідь приготую собі інший одяг і все, що необхідно, щоб змінити зовнішність, а потім утечу від своїх спільників. Щойно дістануся безпечного місця, зараз перевдягнуся, і тоді хай шукають мене, як того вітра в полі. Тож я наперед припас собі ці фальшиві бакенбарди, окуляри, одяг, запакував у валізу і вирушив далі. Аж раптом через вікно в одній із крамниць, де продається всяка всячина, я помітив одного свого поплічника, Беда Діксона. Можете собі уявити мою радість. Я вирішив підглянути, що ж він купуватиме. Причаївся і стежу. Ну, як ви вважаєте, що він купив?

– Бакенбарди? – припустив я.

– Ні.

– Окуляри?

– Ні.

– Та помовч ти, Геку Фінне! Ти тільки заважаєш розповідати. То що ж він купував, Джеку?

– Ніколи в житті не здогадаєтеся. Він купував усього лише викрутку. Звичайну невеличку викрутку.

– Цікаво! І навіщо ж вона йому знадобилася?

– Ось і я не міг вийти з дива – навіщо вона йому? Я ніяк не міг зміркувати, нащо йому потрібна ця штуковина? Коли Бед уже вийшов з крамниці, я сховався, а потім пішов за ним назирці далі. Спершу він зайшов до лахмітника і купив там червону фланелеву сорочку і ще якісь старі пошарпані лахи – судячи з твого опису, ті, в яких він вештається нині на палубі. Потім я пішов на пристань, заховав свої речі на пароплаві, на якому ми збиралися поїхати вгору річкою, вирушив назад, і тут мені пощастило вдруге. Річ у тім, що я побачив третього нашого компаньйона, який теж купував недоноски. Отож, ми зустрілися всі троє, забрали наші діаманти і сіли на пароплав.

Але саме тут ми опинилися в прикрому становищі: ніхто з нас не міг лягти й спокійно заснути. Ми мусили весь час пильнувати один одного, бо тепер виявилися пов’язаними один з одним, і це було просто жахливо. Річ у тім, що ми ніколи не були друзями і об’єдналися тільки заради цієї роботи. Крім того, кілька тижнів тому ми так розсварилися, що мало не дійшло до бійки.

Але що ж поробиш, коли в нас було всього два діаманти на трьох. Ну, ми повечеряли, потім до півночі тинялися всі втрьох палубою і курили, потім спустилися в мою каюту, замкнули двері й розгорнули папір, переконалися, що діаманти на місці, а потім поклали наш пакунок на нижній койці так, щоб він був у всіх на видноті, а самі сидимо й сидимо. А спати хочеться дедалі дужче, зовсім сил немає. Врешті-решт заснув Бед Діксон. Тільки-но його голова звісилася на груди, він почав похропувати, і стало зрозуміло, що він спить міцним сном. Гел Клейтон спершу кивнув на діаманти, а потім на двері, і я його зрозумів без слів. Я потягнувся до паперового пакунка і взяв його. Ми з Гелом завмерли і деякий час стояли мовчки, але Бед навіть не поворушився. Я повільно повернув ключ у замку, обережно натиснув на ручку дверей, і ми навшпиньки нечутно вийшли з каюти, тихенько причинивши за собою двері.

На палубі нікого не було, пароплав упевнено і швидко линув хвилями широкої річки в туманному світлі місяця. Ми мовчки пішли на корму і всілися біля палубного люка. Кожен з нас чудово розумів усю складність ситуації, тому не було сенсу будь-що пояснювати один одному. Бед Діксон, прокинувшись, зрозуміє, що його обікрали, і кинеться сюди, до нас, бо цей чоловік нікого і нічого не боявся. Отже, він повинен з’явитися тут, і тоді або ми муситимемо викинути його за борт, або спробуємо покінчити з ним в інший спосіб. Від таких думок мене усипало морозом, бо я зовсім не такий сміливець, як деякі люди, утім, я надто добре уявляв, чим усе це може для мене закінчитися, якщо я покажу, що злякався. У мене ще жевріла надія на те, що пароплав де-небудь зупиниться, ми зійдемо на берег і сховаємося, уникнувши таким чином сутички з Бедом Діксоном. Проте шансів на це було зовсім мало, бо на Верхній Міссісіпі пароплави рідко зупиняються на пристані.

Час тягнувся дуже повільно, а наш спільник досі не прийшов. Уже почало розвиднятися, а він усе не з’являвся.

– Чорт забирай! – сказав я Гелові. – Що ти про це думаєш, га? Чи не здається тобі, що тут щось не чисто?!

– От чорт! – відповів мені Гел. – Чи не обдурив він нас? Подивись-но, що в пакунку!

Я розгорнув згорток, і – Боже-світе! – там не було нічого, крім двох невеликих грудочок цукру. То ось чому Бед Діксон так спокійнісінько сидів у каюті і спав усю ніч! Спритно, еге ж? І я вважаю, що дуже спритно! Він наперед підготував другий такий самий пакунок із цукром і підмінив його у нас під носом.

Ми з Гелом почувалися добряче ошуканими. Але треба було терміново придумати якийсь план. І ми це зробили. Нам необхідно було загорнути шматочки цукру в пакунок точнісінько так, як це було раніше, і тихенько повернутися назад, у каюту. А там – покласти згорток туди, де він лежав, – на ліжко, і удати, що ми гадки не маємо про його обман і про те, як він посміявся з нас, старанно вдаючи, що хропе. А потім не спускати з нього очей і невідступно ходити за ним слідком. Щойно ми висядемо на берег, у першу ж ніч нам треба буде напоїти його, обшукати, забрати діаманти і прикінчити його, якщо це не буде занадто ризиковано. Якщо ми зможемо відібрати у нього діаманти, то в будь-якому разі його доведеться позбутися, бо він не одстане і рано чи пізно сам нас порішить. Правду кажучи, я мало вірив в успіх цього плану. Я знав, що найпростіше буде його напоїти, бо він був завжди не від того, щоб хильнути. Та чи є у цьому сенс? Ми можемо обшукувати його як завгодно довго і зрештою не знайти нічого…

Коли мені сяйнула одна думка, я страшенно розхвилювався! Несподівано я дещо зметикував і відчув, як мій мозок від напруги немов перекинувся в голові. Я миттєво заспокоївся, зрадівши своїй здогадці. Бачте, у той момент я сидів босий, без чобіт, щоб дати ногам хоча б невеликий відпочинок. І саме в ту хвилину я взяв один чобіт, щоб узути його, і випадково звернув увагу на підбор. І миттю я все зрозумів! Ви ще не забули про невелику викрутку?

– Ні, звичайно! – схвильовано вигукнув Том.

– Отож і я, щойно побачив підбор, зараз же зміркував, де було сховано діаманти! Зверніть на нього увагу: до підбора в чоботі маленькими гвинтиками кріпиться сталева пластинка. Гвинтиків у Беда більше ніде не було, тільки на підборах чобіт. Отже, якщо йому була потрібна викрутка, то я, здається, здогадався, для чого саме.

– Геку, диви, як здорово! – сказав Том.

– Отож, кажу, взув я свої чоботи, і ми з Гелом пішли вниз, до каюти, повернули згорток з «діамантовим» цукром на місце, а самі тихенько повсідалися поруч і далі спокійно собі наслухали Бедове хропіння. Услід за Бедом Діксоном сон зморив і Гела Клейтона, лише я один не міг заснути. Ніколи в житті я ще не почувався таким бадьорим, як тієї ночі. Насунувши капелюха на самі очі, щоб закрити обличчя, я тим часом уважно зиркав по всіх закутках каюти, намагаючись побачити на підлозі обрізки шкіри. Довго я так видивлявся, навіть уже почав був сумніватися в правильності моєї здогадки, аж раптом побачив те, що шукав. Маленький кружечок шкіри, тонший за мізинець, майже не помітний на тлі килима, лежав під стіною.

Тоді я зрозумів, що на місці цього кружечка в підборі Бедового чобота зараз лежить діамант. Трохи пізніше я побачив і другий такий самий обрізок.

Подумати тільки, яким спритним і хитрим пройдисвітом виявився цей Бед Діксон! Він придумав свій план, заздалегідь передбачивши всі наші дії. Ми ж, як два телепні, виконали все достоту так, як він і припускав. Він залишився сидіти в каюті, неспішно від’єднав сталеві пластинки на своїх підборах, вирізав у них два заглиблення, заклав туди діаманти і знов приладнав пластинки на місце. Нам же він спокійно дозволив украсти дві грудочки цукру і чекати всю ніч його появи на палубі, щоб викинути пройдисвіта за борт. І, хай йому біс, ми все зробили за його планом! Не знаю, як ви, а я вважаю цей план чудовим!

– І я теж! – захоплено мовив Том.