Читать книгу Тримайся за повітря - Марія Ткачівська - Страница 10

…Улянка так і не повернула ляльки…. Бабуся купила іншу… У коротенькому синьому платтячку з вузенькою мережкою і довгим білим волоссям. Ця також казала «мама». Чому ж ніяк не виходила з голови та перша?..

– Сашку! Я зробила нову зачіску, нафарбувала вії й одягла нову сукню! Гадаєш, даремно старалася?!

– Ну, що ти, люба! За п’ятнадцять хвилин я – у тебе! Якщо навіть доведеться змінити всі кольори світлофорів та напрямок одностороннього руху!

«Я потроху відходила від “наркозу” і вирішила плюнути на картання. Що трапилося – те трапилося. Моє заміжжя з Андрієм із самісінького початку було безглуздям. Я боялася, що не встигну спіймати життя за віжки, а довелося виходити на тупиковій станції. Тепер з Андрієм мене поєднували лише штамп у паспорті і кредит. Залишилося дещо збагнути в чоловічій логіці».

…Хвилини тяглися, як липке місиво, якому годі відчепитися від пальців. Здавалося б, що таке п’ятнадцять хвилин?!

Соломія підправила вишиту серветку на столику, присунула стару кришталеву вазу, на мить присіла у м’який фотель, та відразу підвелася. Ще раз покрутила серветкою. Ноги прямували то до вікна, то до серванту, то до книжкової шафи. Механічно торкнулася знайомих їй палітурок, мов клавіш. Що важило їй тепер чиєсь життя, приховане за цими сторінками. Сотні томів перечитаної класики такі близькі і такі байдужі… Про свою долю вона не написала б ніколи!

Старий настінний годинник відчеканював кожну секунду, рятуючи кімнату від тиші. Ніхто, крім сумного Розп’яття, не бачив Соломіїної тривоги.

За вікном шмигали автомобілі, залишаючи тільки гул, що тягнувся шлейфом за колесами. За ким тяглася і куди зникала Соломіїна думка? Десь туди, де є затишна стріха і тепло, яке треба нести в гніздо, а не виносити.

«Коли не ходиш у ліс, не остерігаєшся вовків. Я відчувала навколо себе непрохідні хащі. Стояла на пероні життя. Сама-самісінька! Знаєш, через що я досі прощала Андрієві? Через страх перед самотністю. Знала, як, де і коли народився цей страх, та як позбутися його, не могла навчитися впродовж стількох років. Аж тепер зрозуміла, що краще бути самотньою самій, ніж самотніми вдвох».

Соломія пішла відчиняти.

– Вклався у чотирнадцять! Хіба не вартий хоча б поцілунку в щічку!

– Тільки тоді, коли скажеш, що пришвидшив оберти Землі! – всміхнулася Соломія.

– Ну, показуй свою сукню! Клас! Колір тобі пасує. Здається, я вже бачив її.

– Хіба що на манекені! Вперше зустрічаю чоловіка, що пам’ятає гардероб жінки.

– Це своєї не пам’ятає, а чужої…

– Маєш рацію. Та на цей раз – помилився. Купила три дні тому, – всміхнулася Соломія.

– Бути винятком було б важче.

Соломії одразу відлягло. Сашкова поява – то був отакий промінчик, який не треба запалювати, бо він самозагорається! Не має ні маски, ні фальші. З’являється, щойно згадаєш про нього. Це – світло безкорисливої дружби, яке не вміє ні чужоложити, ні бути дволичним. Бо носить у собі серце, яке відігрівається від слова, а не від долонь.

Іноді буває, що не знаєш, як спрямувати розмову в правильне русло. Не наважуєшся торкнутися плеса, яке чекає на твоє весло. Чи не в цьому перевага дружби, що не треба шукати входи і виходи до чиєїсь душі. Справжнє вміє бути відвертим.

Сашко пройшов крізь вузький коридор до зали і вмостився на канапі. Запахло кавою. Соломія наповнила горнятка і сіла поруч.

– Це – тобі! – Сашко виклав на стіл коробку цукерок.

– «Асорті»! Як класно. Я вже сьогодні дві таких з’їла, хотіла знову до крамниці бігти.

– Допомагає?

– Ще б пак! За тиждень – три кілограми. Все по повній програмі: хто худне, а хто гладшає. – Соломія зручно вклалася в кріслі, поправила волосся і всміхнулася. – Скажи, Сашку, я – класна кобіта?

– …класна! – Сашкові очі полізли на лоба.

– Уяви, що ти – мій чоловік, – Соломія глянула на Сашка поглядом троянського коня.

– Ну, уявив, – відразу капітулював Сашко.

– Тепер уяви, що ти стрибнув у гречку.

– Ти що, до відстрілу готуєшся? – полегшено зітхнув Сашко.

– Готую статтю «Чоловіча логіка очима жінки», – жартувала Соломія.

– Тоді навіщо тобі мої очі? – уже не намагався вибратися із Соломіїних «нетрів» Сашко.

– Чотири бачать більше, ніж два. Ти відволікаєшся від суті. Краще скажи, чому чоловіка тягне до іншої жінки, коли у нього вдома класна кобіта, – перепинила його Соломія, заводячи в чагарі нечоловічої розмови.

– Знала, що запитати. Так, начебто я маю відповідати за гріхи всіх чоловіків.

– Сашку, я серйозно. Будь ласка.

– Гаразд, дай подумати. То тільки жінки кажуть, що ми всі однакові. З моєю самобутністю не так швидко зорієнтуєшся… Чого шукає чоловік? Мабуть, свіжого повітря.

– Я просила бути серйозним.

– Хіба я жартую? Чоловіки не люблять, коли їх несерйозно сприймають.

– Гаразд! А ще?

– Ще не люблять, коли їх повчають і прагнуть змінити. Люблять більше уваги. Бувають інші причини: ревнощі, брак турботи чи… звичка… тисячу інших мотивів, залежно від чоловіка. Соломійко, з тебе був би добрий суддя.

– А обов’язок? – не відчіплялася Соломія.

– Як цитує Оксана когось із класиків: «Мені подобається шлюб тим, що закон зобов’язує чоловіка зі мною спати!» Жінки надто багато думають і аналізують. Тому їх частіше болить голова.

– А як почувається чоловік, коли повертається додому?

– У мене жодного разу не брали такого інтерв’ю, – Сашко потер лоба. – Як почувається чоловік? Не знаю, як який. Буває, без змін. Іноді нападає «бігунка»… Часом дарує дружині квіти і більше не йде… Йому буває соромно, або ж усе забуває.

– Забуває? Цікаво побачити такого лева, який «полює» за левицею, щоб витерти її з пам’яті. Пахне Червоною книгою, – не відступала Соломія.

– Навіщо так високо? – задкував Сашко. – Звичайнісінький хімічний процес, окситоцинова реакція чи надлишок тестостерону. Ось тобі і вся гречка. Кожен окремий випадок – ціла книга. Іноді варто швидше відпускати мотузку, коли знаєш, що кулька все одно тобі не належатиме…

Соломія дивилася кудись поверх Сашкової голови. Це був погляд у пустку, який розсіював не тільки її думки, але й виривав із цієї розмови у широчінь безміру. Вона бачила перед очима маленьку кольорову кульку, яка зникала у небі.

– Скажи, Сашку, – похапцем витерла свої роздуми Соломія, – ти коли-небудь зраджував?

– …було… Якось мені також підвернулася отака собі авантюра чи то одноденний роман. У Болгарії. З керівницею нашої групи.

Сашко навіть тепер, після стількох літ, чітко бачив перед собою її, зовні звичайнісіньку жінку, нічим не кращу від інших. Звите у хвостик біле волосся, тонкі вигнуті губи, підведені чорним брови та голубі, аж прозорі очі серед густо нафарбованих коротеньких вій. Біла куценька спідничка зі змійкою спереду і тоненька, здається, голуба блузка. На ногах – делікатні «шпильки», на шиї – дрібне намисто, що розсипалося по грудях. Карина, так звали керівницю, попрохала Сашка допровадити її до аеропорту, здається, замовити квитки чи щось схоже. Вони піднялися на другий поверх. У кабінеті нікого не було, хоча двері незамкнені. Вони зайшли. Виявилося, це був кабінет заступниці директора аеропорту, з якою Карина вже давно товаришувала. «Пані Галина скоро прийде. Вона на засіданні. Нам треба почекати», – пояснила Карина, поклавши слухавку і ласо потягнувши спинку. На якусь мить Сашко прикипів до підлоги. Та нараз у її очах кресонув небувалої сили магніт, який двигнув його з місця. Карина еротично вигнулася на столі й кивнула Сашкові пальчиком. За мить він був поруч. Її настояні палахкі губи перепиняли дихання і розсмажували його розпашілі груди, шию… Вона квапливими перебігами пальців розщіпала ґудзики його сорочки, розводила блискавку… Її губи бігли все нижче й нижче, як збігає з водоспаду річка – тільки в одному напрямку. За змійкою її білої спіднички не було шовку. Тільки шовк шкіри. Прохолодна тафля столу ставала теплою. Диван… крісло… килимок… навіть підвіконня. Десь там, за щільно зачиненим вікном, гудуть, підіймаються ввись і покидають летовище залізні птиці, десь тут (уже вкотре) падають у прірву знесилення два птахи, випадково закинені в одну клітку, досі не знаючи, що природа може винагородити когось таким безміром відчуттів. Укотре наповнюючись відчуттям жаги, усе ще не приходило почуття переповнення цим днем, снагою цієї ледь не божевільної жінки, яка здатна відкрити у тобі тебе! І це при тому, що не був певен, чи Карина замкнула двері…