Читать книгу Тримайся за повітря - Марія Ткачівська - Страница 9

– Алло! Соломійко, до тебе вже телефонувала Оксана?

– Ще ні, – Соломія спантеличено глянула на годинник. Сьома тридцять. – У неї щось трапилося?

– Ти ж знаєш Оксану. Вона за всіх хвилюється. Сказала, що поганий сон приснився. Упевнений, от-от тобі зателефонує. Хотів, щоб ти особливо не переймалася. У вас, жінок, не встиг кіт дорогу перейти чи ворон кракнути – причина, щоб цілісінький день собі голову сушити.

– Дякую, Сашку, не перейматимуся.

– А в тебе хоч усе добре?

– У мене?

– Чую, що не дуже. Післязавтра повертаюся з відрядження. Протримаєшся? Коли щось термінове, купую вертоліт.

– Дякую, Сашку, протримаюся.

Називається: підбадьорив.

«Іноді, чекаючи на сонце, бачиш тільки хмари. Оксана була саме тією, хто розганяє хмаровиння. Невже на цей раз їй забракло сонця? Я лічила хвилини до зустрічі з нею».

Соломії не подобалися дрібні «каюти» в кав’ярнях, де почуваєшся замкнутим, мов у келії. Не любила ні тісняви, ні тлуму. У першій залі місця на двох були зайняті. Вони сіли за великий стіл. Цікава заведенція: коли потрібно великого столу, вільні тільки малі. За сусіднім столиком сиділи три жінки з пляшкою коньяку: як для обідньої пори – нічогеньке празникування! «Соломії теж не завадила б чарчина», – подумала Оксана.

Соломія хилилася до Оксани найбільше. Надія і Сашко також були їй дорогі, та от Оксана була особливою. Може, тому, що з нею коротала найбільше часу. Чи схожість доль? Біль ріднить, як і багатство. І хто вигадав такі паралелі?

– Ми втрьох – у човні? То чим поганий сон?

– Навколо каламутна вода, – нахмурилася Оксана.

– Ти дивилася у сонник? Можливо, якась дорога.

– У мене немає сонника. Знаю тільки, що каламутна – це погано, – коментувала Оксана.

Соломія звикла, що Оксана всіх розраджує, а тут – захмарилася, начебто приснилося, що падає у прірву.

– Сашко сказав би, що забагато води каламутиш, – усміхнулася Соломія.

– Так і сказав би. А ти звідки знаєш?

– Здогадуюся. Йому, бідоласі, десь зараз гикається.

– З ним ти жила б, як у Бога за пазухою. Пам’ятаєш, як він завжди підспівував: «А ми удвох в одне дівча закохані», – прогумкотіла Оксана. – Через тебе у нашу групу перевівся, а ти його на Андрія проміняла! – іронізувала далі Оксана. – Стільки часу минуло… Усе було б гаразд, якби не впала тобі на хвіст ця португальська мацапура. – Оксана не приховувала своєї беззмінної «прихильності» до Наталі.

– Якщо ти про Наталку, то я вчора з нею бачилася, – стисла губи Соломія. – Вона не збирається гасити кредит. Тепер справді не знаю, що робити.

– Годуй пса на свою литку. От недогризок португальський! – Оксана зім’яла на столі серветку. – А ти завжди: «Андрійку, Наталя не встигає зі статтею, подивися за дітьми… Андрійку, подай Наталі склянку… відвези її на роботу». Пригріта гадюка отрути не шкодує. От личина! – Оксана не знала, де примістити руки. – Ось тобі й сон!

– Тепер уже пізно, – здавалося, що Соломія розмовляла з чашкою.

Соломія дивилася у вікно і мовчала. Для свіжої рани треба стерильності: до неї не допускають нічийого ока. Відгомін болю женуть геть, щоб не вростав у пам’ять новою раною. Якщо ящірка не в змозі змінити колір шкіри під колір каменю, чи зможе змінитися камінь?

– Кожен надіється, що шило з мішка не вилізе, – перервала мовчанку Оксана.

Соломія насторожилася, зморщила чоло і підняла брови:

– Ти про ту… Він уже туди не йде, – захмарилася Соломія.

Оксана замовкла, човгаючи по столі кавою.

– Вона народила дитину, – майже пошепки відповіла Оксана. – Вчора увечері телефонувала Світлана Гринишин. Вона живе там неподалік.

– Дитину? – хляснуло в серці.

Щось обірвалося в грудях. Скільки всього нараз! Соломія торкнулася своєї руки. Жива? Вона мовчала і дивилася у вікно. Хоча вікна й не бачила. Її думки вклякли десь перед Богородицею. Її єдиним порятунком.

Клацнула клямка на дверцятах її душі. Зачинено!

Соломія пригубила кави. Чи було щось у горнятку? Важливо, що можна притуляти хоч щось до вуст, очікуючи полегшення. У голову заповзає чорне, липке та марудне: думкою не відмиєшся. Не зірвеш і не збудешся. Ковтнути б іще чогось. Добре, що десь у далекій Бразилії чи Перу хтось колись упізнав у зерняткові – каву. Бери до рук горнятко і відпий ще… і ще… і ще ковточок! То не ель і не гашиш. Пий і думай про полегшення! Надто простий шлях до звільнення. Іноді не допоможе й коновка сивухи.

Швидше б відпуститися своєї шкарлупки і, як равлик, виповзти на світ. Це все теорія! Залишається глибше зачинитися в мурі свого серця – і ні слова більше.

Пристрасть до жінок – це як жага до алкоголю. Здебільшого не виліковується ні часом, ні дружинами. Вона (жага) живе за звичною природою фізики: якщо збільшується в одному місці, зменшується в іншому. Біда – як вичерпана посудина – завжди відчуває свою порожнечу.

Здається, таке не провіщає жоден сон. Соломії не на жарт запаморочилося в голові.

«Твоя сила в тобі, – шептала сама до себе. – Твоя сила в тобі!» Дякую, бабусенько. Та на цей раз не допомагав жодні-і-і-і-і-ісінький автотренінг…

У вікно вривалося світло. Світло, яке вона малювала сама, щоб не було темряви.

…Одна лялька на двох… Зненацька надбігла Улянка із сусідньої вулиці, схопила ляльку і зникла за парканом. Поки Наталочка кинулася відбирати, Соломійка мовчки дивилася їй услід, прикривши долонькою мокрий від сльози комірчик…

– …Починаєш мене ревнувати? Це щось нове! – лютував Андрій.

– Ревнощі – це привласнення, а я тебе відпускаю! Ми мусимо розлучитися!

– Не заперечую!

Іноді приходить саме та мить, коли ти розумієш, що не можеш і не хочеш жити так далі. Тоді вже не шукаєш слів ні для виправдань, ні для тлумачень. Найважче – це єдиний крок. А далі – дорога. Нехай навіть триби твоєї долі не зачіпають трибів звичного досі життя, та все ж не лякайся дороги. Зупиняючись, ти все одно не зупиниш час. Іди, поки не намацаєш під ногами нової опори, що нестиме тебе у завтра.

– Можливо, ти даси мені ще один шанс?.. – зм’як Андрій.

«Я із задоволенням жбурнула б усі його шкарпетки і пензлі через вікно, та це була б для Андрія найлегша ноша: тоді сплата кредиту лиш на моїх плечах. Хай трохи і він попріє! Єдине, що в мене залишилося для Андрія, – шматок черствого серця».

Краще жити від проблем на дистанції. Настав час не боятися самотності! Соломія лягла. Вимкнула світло і заплющила очі. Не темніло. Вона чекала на завтрашній день. Він мав би бути світлішим.

«Безпорадність, мов грім, – убиває впевненість у собі відразу ж, як тільки торкнеться вух. Тоді зараз же думаєш про сховок. Жінки іноді закидають чоловікам недалекоглядність, хоча самі бувають за крок до божевілля. Сьогодні мої ноги правили розумом. Нерозбуджений материнський інстинкт, безумство чи безпорадність? Мабуть, усе-таки останнє. Я вирішила підвести під минулим риску, та перед тим глянути у зіниці правди».

У будинку світилося. В такий час дитина мала б спати. Та що знала Соломія про режим дня немовляти? Утекти! Варто негайно втекти звідси і ніколи більше не ступати на цю стежку. Скільки разів стояв перед цими дверима Андрій? Його ноги торкалися цієї решітки. Так, він завжди витирає ноги. Соломія механічно спробувала почовгати чоботами, та ноги прилипли до килимка. Це ж треба?! Насилу виплуталася і витерла взуття. Уже краще.

Залишився тільки поріг.

Мабуть, ніхто не почув. Її серце ледь намірилося на ще одну спробу. Вона глибоко вдихнула і притулила пальчика до дверей, щоб постукати ще раз, та вони саме в цей час прочинилися, і Соломія стояла віч-на-віч із жінкою середніх літ з ледь сивуватим волоссям і трохи черствими очима. Соломія злякалася.

– Вам кого? – прийшла їй на порятунок жінка.

– Мабуть, вас, – ледве зібралася з думками Соломія.

– Мене? За світло ми вже заплатили. Можу показати квитанцію.

– Я не за світло, – попустило Соломії. – Я… в особистій справі.

– У нас мала дитина. Ми не впускаємо чужих. Грип і таке інше, – заступила двері жінка.

Значить, це справді тут, – у Соломії тьохнуло в грудях.

– Якщо можна, я б десь у коридорчику, – не знала, як впроситися Соломія.

Жінка знизала плечима і прочинила двері.

– Ну, то що вам треба? – стала у коридорі господиня, не пропонуючи проходити далі.

Соломія з надією глянула на двері до кухні. Жінка вловила погляд незнайомки:

– У вас хоч нема грипу? – вона яструбиним оком пронизала наскрізь Соломіїну душу.

– Грипу? Н-нема, – звела плечі Соломія. Вона справді була не з цього світу.

– Проходьте. Малу вже покупали, тут вільно, – господиня прочинила двері й першою ввійшла до кімнати.

«Я ніколи не забуду цього запаху. Він ударив у ніздрі ще з порога. Це був солодкуватий запах свіжої дитячої купелі. Було не те що тепло, а гаряче, мов у сауні. Тілом пробігся морозець. На столі стояла маленька біла ванночка з водою і пелюшками. Поруч – якісь пляшечки. На підлозі лежали дитячі сорочечки, шапочка, скручені пелюшки та інші підготовлені до прання дитячі речі. Серед них я впізнала великий рожевий махровий рушник з білими витисненими смугами та великими червоними метеликами. Схожий я купувала з бабусею у Криму. Пам’ятаю, як не могла ніяк відійти від прилавка: уявляла, як беру до рук рушничок, торкаюся до нього щічкою. Я хотіла його купити, але не знала, чи можна на нього витрачати заколядовані гроші. Бабуся погладила мене по голові й сказала: “Вчися робити собі подарунки. Не чекай на них від інших. Це розпрямляє плечі й додає впевненості”. Хіба я розуміла тоді, що означає – розпрямляє плечі?! “А що, коли на все не вистачає грошей?” – питала я. “На все ніколи не вистачатиме грошей. А для себе – мусить!” – переконала мене бабуся, і я купила рушничок».

Господиня не вибачалася, що в хаті неприбрано. Це її анітрохи не гнітило. І навіть не було її проблемою, а проблемою того, хто приходить без попередження.

Соломія згадала, що має покласти на стіл цукерки.

– Щоб маленькій жилося солодко, – Соломія встромила в жінчині руки цукерки «Асорті» і з ввічливості всміхнулася.

– Дякую, – сухо зреагувала господиня і поклала приносини на підвіконня. – Я вас слухаю, – вона вказала на стілець біля дверей.

Соломія несміло сіла на крайчик стільця, поклавши на коліна сумочку.

Господиня не просила вибачення, що не може запросити Соломію до столу. Не пояснювала про зайнятість, а ще раз стримано поглянула на непрохану візитерку.

– Ви – Соломія? – ще сухіше, ніж сухо, процідила жінка.

Соломія так злякалася, що випустила з рук сумку.

– Чого ви прийшли? – мідний, майже крижаний голос уповзав Соломії під шкіру і заступав їй дихання.

Що, що треба казати в таких випадках? Соломія склала руки, як для молитви:

– Я… я знаю, вам важко. – Соломія силкувалася щось зліпити докупи. Та думки порозлітались, як просо з розірваного лантуха.

– Чого ви прийшли? Якщо по свого чоловіка, то його у нас нема. І не буде! – тупий приглушений дзвін застрявав у вухах.

– Ні-ні. Він удома, – Соломія глитнула повітря.

Ще перед порогом Соломія жила передчуттям сутички, а тепер – бажанням утечі.

– Я зважила наші… Ваша дочка… їй треба закінчити школу. Майбутнє. У мене… нема дітей. То, може, я б… Ось… гроші. Може… – здавалося, що в Соломії серйозний дефект мови. Вона приховала обличчя волоссям.

– Ви хотіли купити дитину? – прямо випалила жінка. – То не до нас.

У Соломії вдруге висковзнула сумка. Вона витерла в рукав свої змокрілі руки і підвелася із стільця:

– Я не про це. Може, дитині згодиться… То від Андрія. – Звучало майже резонно.

– Нам нічого від вас не треба. Дитину ми записали «Богданівна». Більше не приходьте.

«Я спробувала ще раз глибоко вдихнути цей солодкуватий запах купелі, пелюшок та олійки. Очі потай ковзнули по воді у ванночці, шапочці біля столу і рожевому махровому рушничку, подарувавши їм мовчанку. Мені хотілося якомога швидше втекти звідси. Я знала, це був мій останній у житті божевільний крок. Більше таких не буде».

– Пробачте.

У коридорчику було темно. Соломія непомітно поклала згорток з грошима на підвіконня. Жінка замкнула за нею двері. Все!