Читать книгу Тримайся за повітря - Марія Ткачівська - Страница 7

Походжаючи ринком, принаджуєшся екзотикою садовини. Ти знаєш смак білого наливу й антонівки, бер і персиків. Чи винне око, що ненароком ковзає в бік ананасу й фізалісу, лічі2 й авокадо, зраджуючи власному саду. Часто апетит приходить не під час їжі, а перед нею. А що відтак? Відтак повертаєшся у свій вивірений сад і дякуєш Богові, що він у тебе ще є. А якщо знову випаде нагода пройтися ринком, то це вже буде геть-чисто інша історія, схожа на звичку ходити по покупки. Чи важить їй чиєсь сторожке око? Хіба впильнуєш!

***

Бізнес і сауна консолідують чоловіків. Проблеми з чоловіками гуртують жінок. Першим дорікають в егоїзмі, другим – в емансипації. Здається, закінчилася ера затінку: кожному хочеться на сонце. Чоловік починає миритися з потребами жінки: вона прагне жити на своїй планеті, з окремим шаром атмосфери, власними переконаннями та приватною спальнею, хоча під одними небом і дахом. Якщо так, то чому вона (жінка) жадає порядкувати у спальні чоловіка? Адже він (чоловік) не заміряється на її безвідмовний мовний апарат і вміння бачити будь-який чоловічий крок у «зручному їй ракурсі». А з чим мириться жінка?

Якщо вам скажуть, що чоловіки мріють про свободу й спонтанність, а жінки про солодку помсту, не вірте! У цьому все одно ніхто не зізнається!

Важливо (проте не епохально!) – це на дещицю більше турботи чоловікові й на дрібку більше уваги жінці. Тоді не буде кому препарувати закваску для тіста. А чи вміє втікати тісто без закваски?!

– Щойно виходиш заміж, треба відвідувати кухню так часто, як перукарню. «Свого найсолодшого в світі» залучати до самостійного шукання під ліжком шкарпеток, а в холодильнику – сосисок, тоді він менше матиме часу на фіолетові думки, – шліфувала Оксана свіжоспечену дружину.

– Тоді він одразу втече, – сміялася Соломія.

– Не хвилюйся! Чоловік – як горобець, любить мати власну стріху й дріт, на який він сідає, щоб усі бачили.

– Ти можеш створити клуб майбутніх дружин.

– Чом би й ні! Правда, туди не допускалися б ті, кому за п’ятдесят, і ті, кому до двадцяти.

– Чому?

– Перших не переконаєш, що дружина – це професія, а других, що чоловік – це сира глина.

– Перших легше збагнути тоді, коли стаєш «безробітним», а других – коли глина засохла.

Андрій щодня перечитував усі газети й сідав за малювання. Соломія час від часу дивилася, як він народжує малюнок, хоча не завжди розуміла його задуми. Мудрість чоловіка – як добротне полотнище: що більше накладаєш фарби, то дорожча картина. Так думає той, хто далекий від мистецтва.

Кожен чоловік прагне мати поруч турботливу дружину. Кожна жінка прагне мати мудрого чоловіка. Сім’я – це човник для двох: лише тоді має шанс перейти пороги, коли веслують двоє. Нарешті і в Соломії було це друге весло, сильне плече, порада й підтримка. Уперше в житті. Цілком природне бажання. Її осудити міг би лиш той, хто ніколи не знав, що таке самотність. А любов? Любов – як блискавка: іноді спалює дерево, яке любило грозу.

Малювання не давало особливих доходів. Людина приходить на цей світ не тільки для того, щоб приклеїтися до маховика життя й крутитися до кінця своїх днів, чекаючи на грошову винагороду. Якщо комусь покладено в колиску талант, йому (талантові) слід віддаватися і творити! Покликання – як тінь: його не проганяють, йому подають руку. Соломія (тепер уже не Сливоцька, а Поліщук) не цілком погоджувалася з такою Андрієвою філософією. Хіба всі голови мусять бути однаковими!

«“Якщо не маєш на що опертися, купи собі костур: дешево і надійно”, – сміялася Оксана. Здається, вона має рацію. Я вирішила всі свої сили вкласти в роботу. За це бодай гроші платять».

Журналістику Соломія сприймала радше як захоплення, ніж як професію. А тепер ще й добру годувальницю. Цю роботу запропонувала їй давня бабусина приятелька. «Колись треба починати займатися чимось важливим», – стверджувала та. Соломія хотіла бачити себе творчою й активною. А тут ще відразу й портфель! Цікаві контакти, непередбачувані зустрічі з «поважними» людьми, синтез людських доль, втиснених між рядки шпальт. Жодна справа досі так не сповнювала Соломію, як ця. І не лякала. Щоправда, їй не вистачало навичок. Бачила, що інші вміють це краще за неї. Та вона не здавалася: «Не кожен усе вмів одразу, – розраджувала сама себе. – А якщо не подужаю?» «Ти тільки ніколи так не кажи, – підбадьорював Соломію її друг Сашко Берег (у минулому – відомий плавець, колишній Соломіїн однокашник й один із небагатьох приятелів, які не загортають правду в папірці). – Якщо вже пофортунило з посадою, то тримайся». Захоплюватися – це одне, а результати – то вже з іншої парафії. Доводилося пріти день і ніч. До тріумфів було ще ген-ген, та перші успіхи потроху з’являлися. Осічки теж.

Узагалі-то Соломія працювала за плечима головного редактора Василя Степановича Пилипчука. Але функції виконувала і за нього, і за себе. У того була житейська криза – покинула дружина. «З горя» він трохи «присів на пляшку». Тепер кажуть: добре, що не «на голку». Шеф належав до тих чоловіків, які зроду не переймаються родинними проблемами. Можуть відсиджувати на роботі від зорі до зорі й грати на комп’ютері в карти, удаючи із себе ділову, прагматичну, заклопотану і завжди зайняту людину. Основне, щоби повсякдень при краватці та машині. Не кожній жінці підходить такий тип, навіть якщо це тип боса! Буває, «закладе» собі й починає філософствувати про життя, хоча у ньому не второпає ані бельмеса! Та про це – нікому!

Андрій тішився Соломіїними успіхами. Вона взяла і його до себе на роботу художником-оформлювачем. А що за друкування відповідав художній редактор, на шиї якого – вся робота, то в Андрія вільного часу – хоч відбавляй. Для творчості не завадить. Соломія загрузала на роботі надовго. Андрій ішов додому зазвичай раніше, готував вечерю, ввіряючи Соломії їхню «дев’ятку» (перша сімейна покупка, про яку Андрій давно мріяв), тому з добираннями проблем не було навіть тоді, коли переходило за північ. У дворі перед редакцією Соломії виділили місце для паркування (шеф вибив). Не всім фортунить при такому запрудженні центру. Друзі часто закидали Соломії, що замурувалася в кабінеті. «У мене – класна робота!» Що їм зоставалося, окрім як капітулювати.

У Соломіїному домі за час відсутності господині поралася після роботи Наталя Ковінька, колишня сусідка, однокласниця та подруга дитинства. Вона тимчасово поселилася в Соломії і припильновувала кухню і квіти під вікнами.

Після довгої перерви вони побачилися торік на зустрічі випускників. Наталя повернулася з Португалії. Пережила розлучення з Домінґо – своїм чоловіком-португальцем. Той протринькав геть усі її кошти, залишивши після себе «вакуум» у гаманці та родинній гармонії. Процедура розлучення, переїзди, документи на дітей і всіляка патороч зморили Наталю не менше, ніж досі сіре життя в Україні. «Мордуватися до скону з португальським чуперадлом, то краще додому!» – так прокоментувала Наталя свій теперішній стан. Їй видніше. Таке нечасто трапляється: українські дружини іноземців здебільшого залишаються за кордоном і після розірвання шлюбу. Проте колишній Наталин чоловік так утомлював її всілякими вибриками, що єдиний порятунок, який вона бачила – втеча. А що свій старенький батьківський будинок вона продала після одруження з Домінґо, то житлова проблема в Україні була найважчою.

Соломія вирішила все простіше, ніж гадалося:

– Поживеш у мене, поки знайдеш щось інше. Чим зможу, тим допоможу.

У Наталчине життя поволі поверталося сонце. З’явився дах над головою. Син від першого шлюбу пішов до школи, дівчинка – у дитсадок.

Роботу шукали вдвох із Соломією. Знайти було годі.

– Не бентежся. Поки що я візьму тебе до себе. Кореспондентка з рубрики «Класично про сучасне» йде в декретну відпустку. Ти за фахом – філолог. Спробуєш?

Наталі мало вірилося. Якби вона була картограєм, сказала б, що «пішла карта». Усе, наче на замовлення. В одному місці віднялося, в іншому одразу додалося.

З роботою Ковінька поралася так добре, наче досі тільки цим і займалася. Соломія навіть заздрила їй. «У неї краще виходить», – била вона у дзвони перед Оксаною Мельничкою. «Ніколи не кажи, що ти – гірша! І менше панькайся з цією “капіталісткою”, бо ще, чого доброго, тобі на голову вилізе!» Соломіїні подруги не сприймали Наталю. Оксану нервувало, коли та цілий вечір теревенила про емансиповану португальську жінку. Іноді не варто думати, чи цікавий співбесідник у твоєму купе, якщо мусиш їхати до кінцевої станції. Оксана це знала. Але не вміла себе пересилювати. Тепер вони збиралися тільки в кав’ярнях. Без Наталки. «Чого ви так з нею? Вона бідолашна жінка», – захищала її Соломія.

Для Соломії Наталка була свіжим вітром. Роки не завжди беруть із собою дитячу дружбу в доросле життя. Та доросле життя відкриває нові грані, не збагнені в дитинстві.

Удома вони часто-густо сиділи до опівночі й теревенили, починаючи від крему для нігтів, новинок моди й завершуючи пісками Аризони. Соломія світилася по-своєму: дім пройнявся дитячим сміхом. Їй іноді навіть не хотілося, щоб Наталя переїжджала. От тільки в неділю бракувало затишку та рівноваги.

Вряди-годи Наталя вибиралася «на каву» з шефом. Василь Степанович «розпогоджувався», хоча на роботі з’являвся не частіше, ніж досі. Наталчиних дітей іноді глядів Андрій. «Важливо – вчасно поділити обов’язки», – всміхалася Наталя. Андрій приятелював із дітьми. Він навіть розповідав їм усілякі історії, читав казки, трохи навчав малювати.

Тільки одне слово «відпустка» піднімало настрій. Але цього року все виглядало по-іншому: Соломія мала їхати з Оксаною на лікування. (Та теж не може завагітніти.)

– Ідея посвяткувати – завжди геніальна!

– То чому ж ми останнім часом так рідко святкуємо? – глянув на Оксану Сашко Берег, ревнитель усіляких оказій.

– Те ж самісіньке можу запитати в тебе!.. – примхливо глянула на нього Оксана. – Туга за тими часами. Важливо знайти причинця або причину! «Еліс! Кто такая Еліс і ґдє ана жівьот», – затягнула високим голосом.

***

У їхній компанії не любили панькатися з помпезними столами. Головне, щоб було багато солодкого і добре вино. Раніше дівчата пили лікери: кавовий, «Cherry» чи «Амаретто», а чоловіки – бренді «Наполеон», яке можна було придбати в кожній добрій пивничці чи гастрономі. Для святкувань у «безалкогольні» андроповські та горбачовські часи не відмовлялися від міцненького пшеничного чи бурячкового самогону, який Сашко завжди привозив у трилітрових слоїках із села. (У таких справах його дідусь був чималий віртуоз.) Куплену на талони «Московську»3 доводилося тримати як «тверду валюту», припасаючи для вирішення «невирішувальних» справ.

Та той час уже давно минув. При теперішньому асортименті – лиш би гроші! Оксана найбільше любила «Токайське», Соломія з Надією – щось на кшталт «Шепоту монаха» чи «Кадарки», іноді будь-яке молдовське, лиш би червоне. Сашко пив сухі білі вина, а про Наталчин смак не дуже турбувалися: «Вона у нас заморська дама. На наше не звикла», – глузувала Оксана, та тільки перед Сашком. Для Наталки взяли на вар’ята «Сонце в бокалі». «Назва підходяща!» – заливалася сміхом Оксана, ще не ковтнувши й краплі. Андрій питиме «Десну». Крім того, у Соломії було достатньо всякої всячини у барі. Вони не належали до тих, хто особливо полюбляє спиртне. Та іноді могли «відірватися».

Оксана прийшла без Славка: у своєму заміжжі вона вже встигла гарбуза з’їсти. (Заміж ще на четвертому курсі вискочила. Усе, що не встиг її Славко за молодих літ, вирішив надолужити тепер.) Чоловік Надії залишився вдома із сином. Отже, їхній «квартет» мало чим відрізнявся від того, що й десять літ тому. Тільки одна з них – Надійка (тепер уже Олексин, а не Вербівська) видавалася щасливою: чоловік самодостатній, є син, робота. Дівчата тішилися, що бодай в однієї з них усе гаразд.

Найщасливішим був сьогодні Андрій – призвідець празникування. Він любив свій день народження, який святкував кілька разів: удома, на роботі та з друзями. Учора він прибрав, витрусив усі килимки, сходив по покупки.

Соломія не тупцювала на кухні з «шубами» й «олів’є», не крутила голубців та не панькалася з холодцем, не робила товчеників і не завивала кручеників. Це ж не для сусідів чи співробітників. Усе це в минулому. Вона спекла грибну піцу і торт «П’яна вишня». Морозиво й цукерки тепер уже можна всюди купити. «Найважливіше – це спілкування», – стверджував Сашко і веселив усіх анекдотами.

Андрій світився на всі тридцять два. Стільки уваги й подарунків. Ленінградські фарби, яких ніколи не буває забагато, аксесуари для гоління, навіть парфуми від «Boss».

– Тепер мусиш відробляти, – жартувала Оксана, – старанно виголюєш бороду, виливаєш на себе пахощі, вмочаєш пензель у фарби й берешся за мій портрет!

– Жінки тільки й чекають, щоб чоловік утратив глузд, – захищався Андрій.

– Вони лише спрямовують чоловічу пристрасть у правильне русло, – заганяла голки Оксана.

– На чоловіка треба вважати, як на повітряну кульку: не встигнеш уколоти, а він уже луснув! – усміхнулася Надія.

– Не встигнеш відпустити, а він уже втік, – приточила Соломія.

– Зате жінка – як молоко, не доглянеш – скисне, – не залишався без відповіді Сашко.

– Не скрутиш вогонь – перебіжить, – продовжив Андрій.

– Чоловіки кажуть, що думають! – уточнив Сашко.

– А жінки думають, що кажуть! – додала Оксана.

– Збагнути чоловічу логіку може хіба чоловік, – вступала в балачку Наталка.

– Чоловікам ще важче: щоб збагнути свою дружину, вони мусять оглядатися на інших. Та цього ніяк не збагне дружина.

– Бог дав чоловікові кращий зір, ніж розум. Тому жінки носять короткі спідниці, а чоловіки – штани, – уточнила Соломія.

– Знаєш, чому винайшли штани? Через чоловічу нетерплячість, – компетентно кинула слівце Надія.

– Звідки такі відомості? – звів брови Сашко.

– Якби чоловіки знали, що про них знають жінки?! Та жінки на все заплющують очі, – відповіла Оксана.

– Знаєш, чому дружина заплющує очі? Вона в тебе цілиться! – всміхнувся Сашко.

– Жінці таке б і не приснилося! Чого вартий Адам без Єви?! Краще випиймо за жінок, – підняла келих Наталка.

– Знову обділяють меншин! Нам нічого іншого не залишається, як випити за нашу найкращу половину. – Андрій підняв келих. – За жінок!

Немає нічого приємнішого, ніж стара компанія. Уже були вкотре переглянуті студентські світлини. Знову згадані всі смішні й цікаві студентські історії, проголошені їхні давні й щойно народжені тости.

Надіїн чоловік зателефонував найперший. Про всяк випадок. Він це робить завжди, хоча знає, що в їхньому товаристві проблем не буває.

– Ідеальний чоловік знає всі забаганки дружини і де її можна знайти! – прокоментувала Оксана, беручи слухавку.

– Слухай, Олексин, Надя тут, як у Бога за пазухою! – звернулася до нього діловим голосом. – Та в нас проблема: чоловіки у меншості, й горюче закінчується. Пропадаємо! Ти ж у курсі: мертві бджоли не гудуть! – клепала вона язиком. – Бери таксі і komm zu mir4! – демонструвала Оксана свою компетентність з німецької.

Оксана завжди була щедрою на витівки, а після кількох чарчин «Токайського» гумору їй було не позичати. Проте сьогодні її чомусь «дістала» ця забаглива Наталя зі своїми «португальськими» феміністичними мудруваннями. Соломія спробувала згладити ситуацію, та Оксана навіть хотіла зателефонувати до шефа, щоб той забрав Ковіньку. А тут – про вовка помовка. Зателефонував Ковіньчин шеф. Оксана знову схопила слухавку, почуваючись майже господинею якщо не дому, то хоча б вечірки.

– Анданте! – гукнула вона із жестом диригента замість звичного «позакривайте пельки» (такий лексикон був можливий лише у своїй компанії і то на апогеї святкування) і далі звернулася до слухавки: – …Василю Степановичу? Тільки тоді покличу, коли пообіцяєте її забрати… Гееей! Ковінько! Тебе-е-е!

А далі, не дочекавшись, поки Наталка підведеться з дивана, затягла в слухавку своїм, тепер уже «оксамитовим» сопрано:

Бігла, бігла киця ледом.

Добра, добра горілка з медом.

Бігла киця топитися,

А кицюньо дивитися.

Бігла киця в ополонку,

А кицюньо у сторонку.

Гей, наливай!

Гей, випивай!

Почувши у слухавці короткі гудки, Оксана звела високо брови й повільно констатувала:

– Йому потекла слинка, і він вирішив не гаяти часу на гутірки! Дівчата, зараз наше товариство буде прикрашене ще одним чоловічим духом. За це варто випити. Берегу, наливай! – звернулася вона до Сашка. – «Наливай, козаче, поки в нас ще є!..»

– «Одна калина за столом, одна родина за вікном», – нагадала про себе Надія, витягнувши шию з маленької подушечки, на яку вона хряснулася вже кілька хвилин тому. Надійка належала до тих, кому не можна пити: їй вистачає одного келиха вина, щоб потягло на сон.

– О, підвелася! І їй наливай!

Уже давно відспівали треті півні, та додому не поспішав ніхто: у Соломії достатньо місця для ночівлі. Надію таки добряче долав сон. Ковіньку потягло на сентиментальність. Вона форсувала фата-морганну програму: «От-от з’явиться на порозі шеф, і вони полетять на Філіппіни». Та він так і не з’явився. Якби то була Мельничка, Надія запропонувала б їй хустинку чи витерла б рукавом розтерту туш. А так шморгнула собі носом і знову вляглася на подушечку, де поруч на канапі напівсидячи куняв утомлений від святкування Андрій, незважаючи на те, що бути в центрі уваги – це його реноме.

Тепер за столом вони залишилися вчотирьох: Соломія, Сашко, Оксана і Наталка.

– Тобі не здається, що у мене в голові щось трохи їде? – звернулася Наталя до Сашка, тримаючись за скроні.

– Здається, у тебе вже давно «поїхало»! – відповіла Оксана замість Сашка…

– Виключіть будильник, безсердечні! – кричала Оксана, затуляючи вуха подушкою. Здається, ніхто не реагував. – Та я йому зараз…

Оксана повільно підвелася, перебираючи ватяними ногами, й оглянулася. В очах було темно. У вухах дзвеніло. Голова боліла так, начебто по ній пробіглися. Усі спали: хто на дивані, хто в кріслі. Ніякого будильника. Телефон розривався.

– Алло! – відповіла сонно Оксана. – Надя? Вдома! Нема? Хвилинку… З-з-здається, ще спить… Дванадцята? Не може бути?!

На поїзд ледве встигли.

Два тижні зринули так швидко, наче їх і не було. Масажі, купелі… Декого це втомлює дужче, ніж робота. «Вам потрібно частіше бувати на свіжому повітрі й відпочивати. Та лікування не завдасть шкоди, – згадувала Оксана консультації лікаря. – Важливо вигадати таку пораду, яка підходить усім, дорого обходиться, хоча старезна, як світ!» – підсміхалася Оксана.

Усе ж подруги повернулися додому свіжими й щасливими. Андрій зустрічав біля потяга з букетом величезних троянд, з такими штоками, начебто не мав на що опертися.

– Це що, замість костура? – глузувала Оксана.

– Не збивай апетит! Здається, мій чоловік потрапив у новий «струмінь». Невже квіти? – підсміхнулася Соломія і чмокнула чоловіка в щоку.

– Значить, нагрішив! – стрельнула Оксана.

– Навіщо так безсердечно нівечити ініціативу? – видихнув Андрій, піднявши брови. – Моя дружина бозна-коли не давала мені спокою аж два тижні. Варто б віддячити! – він однією рукою обхопив Соломію, а іншою взяв валізу. – А за твоє бовкало, – звернувся він далі до Оксани, – неси свої валізи сама.

– Я й не збиралася тобі віддавати. Ще втечеш, а потім шукай вітра в полі, – Оксана смикнула за полотняну ручку валізи і демонстративно потягла її за собою.

– Ти про кого? – почав грати вар’ята Андрій, роззираючись довкола.

– Он до того в білій футболці з якимось сиромудрим написом, у сірих панталонах та з двома червоними валізами. Та ще й у супроводі двох елегантних дам, що повертаються з оксамитового сезону.

Андрій, оглянувши перехожих, зупинився на своїй футболці:

– Ти диви! Який збіг обставин! Усе, як у мене! І дами оксамитові! От тільки щодо напису, то ти – дарма!

Хіба можна було втриматися від сміху? Андрій узяв у Оксани її валізу й почимчикував наперед, вимальовуючи своєю тінню всілякі викрутаси знесиленого носія. На такі штучки він був неабиякий митець!

Оксану відвезли першою, а далі – додому! «Яке солодке слово дім», – укотре пересвідчувалася Соломія.

Ворота як ворота. Ховали за собою сад. Крислате гілля яблуні не знало, що таке загорожа. Воно натрусило зимових зелепуг на асфальт. Соломія зупинилася, піднявши одне.

– Учора була гроза, майже як улітку, – пояснив Андрій. – Я ще не встиг визбирати.

– …Гроза!

Соломія малювала собі вчорашню вересневу зливу. Вона навдивовижу любила громовицю. Соломіїна уява бачила, як розкреслювалося жовтим олівцем небо. Чула гучне витрушування з неба грому. Відчувала на листі, як на власній шкірі, прохолодні важкі краплі, які барабанили по яблуні, стікали струмками по корі, падали безжально на недозрілі яблука і стинали їх, як на полі бою.

Соломія нахилилася. Вона затисла між долонями маленьку зеленкувату яву свого дитинства. Який то густий, хоч зелений, запах!

Та ближче до дверей прохоплювався і не визнавав ніякої конкуренції запах свіжої смаженини.

– Ви, напевно, усіх сусідів вирішили переплюнути, – кепкувала Соломія ще з порога.

Андрій поклав валізи в коридорі й пригорнув Соломію:

– Як я знудьгувався без тебе!

– Діти нагорі? – полоскотала вона чоловіка в живіт.

– …

Прочинила двері до кімнати. Який то рідний і настояний запах!

– Наталя ще на роботі чи, може, з шефом? – промовила Соломія чи то скептично, чи риторично і, похитавши багатозначно головою, стомлено поклала ноги на диван. – Як добре вдома! А я вам усього понавозила.

Згадавши про подарунки, одразу забула про втому і зірвалася на рівні ноги.

– Ні, краще принеси валізи сюди.

Поки Андрій ходив по валізи, Соломія витягла руки вгору і на пальчиках, як балерина, ледь торкаючись підлоги, кружляла кімнатою:

– У нас таки найкраще!

Вона вкотре повторювала цю стандартну фразу, яка була у неї на язиці ще з дитинства. Заглянула у кожен кутик, погладила рукою рамку на комоді і всміхнулася: «Я вже вдома! У мене все гаразд».

Андрій поклав валізи біля столу, та з подарунком вирішив випередити дружину.

– Заплющ очі! – прошепотів він їй у вушко, обнявши за плечі.

Соломія слухняно підкорилася, згоряючи від нетерплячки:

– Заплющила!

– От і гаразд! А тепер дай мені руку, але очей не розплющуй! Тепер поклади руку на ось це! Що відчуваєш?

Соломіїна долоня лежала на полотні. Її пальці відразу впізнали його. А от те «ще щось», що ковзало полотном, Соломія не наважувалася розгадувати, хоча, здається, впізнала також.

– Ну що? Вгадала? – майже щебетав від радості Андрій.

– Здається… кухонний рушник, – кепкувала Соломія.

– Тепло, але не цілком!

– Тоді… тоді ти виправ мій фартушок. От тільки спагеті так і не відчепилися, – глумилася вона чоловікові.

– Гаразд. Розплющуй очі!

Соломія розплющила очі й побачила перед собою соняшник. Це була не звичайна Андрієва картина, а художнє «упакування» для золотого ланцюжка серед шафранових пелюсток.

– Як гарно! – Соломія знову піднялася на пальчики і чмокнула чоловіка в щічку. – А ти романтик.

За якусь мить Соломія знову кружляла кімнатою, укотре заглядаючи в трюмо.

– Дякую! Який гарний сюрприз! – Соломія поправила на шиї ланцюжок. – А картину повісимо у відпочивальні.

– Я трохи хандрив без тебе.

– Я теж! Удома справді нікого нема?..

Поки Андрій кинувся на кухню, щоб порятувати смаженину, Соломія поспіхом підіймалася до дитячої, щоб порозкладати сюрпризи. Прихилила двері й за хвильку стояла перед Андрієм:

– Чому ти не сказав мені, що Наталя переїхала?

– Хіба це так важливо для тебе? Раніше ми також жили самі, і нічого, – знизав плечима Андрій, начебто йшлося про джмеля, який нарешті вилетів із кімнати.

– Хоча б телефоном можна було сказати, – Соломія розгнівано жбурнула під крісло Наталчину маленьку вишиту подушечку, яку та забула забрати під час переїзду.

– Хіба це щось змінило б? Вона відкупила свій будинок у Михайленків, – Андрій сів на диван і посадив Соломію собі на коліна. – Нам також спокій не завадить.

– За два тижні?.. А гроші? – здивувалася Соломія. Вона відразу підвелася і втупилася чоловікові в очі.

– Я… допоміг їй узяти кредит. – Андрій підійшов до вікна.

– Кредит?.. – не зовсім зрозуміла Соломія.

– У нас будинок. Треба було застави… У неї… нема. Вони з шефом! Віддасть… – плутав словами Андрій.

Соломія досі не все тямила.

– З шефом?.. Він переїхав до неї? – Соломія нарешті почула, про що йдеться.

– Ні-ні! Ну що ти! Вони тільки… – Андрій затнувся і не знав, що їй казати.

– Непогана ідея… – нервово потерла пальці Соломія.

– Ти про що? – нічого не зрозумів Андрій.

– Про… роботу, звісно, – Соломія подалася до шафи і швидко попересувала вішаки. – Напевно, візьму ось це! Хоч видно, що засмагла…

– Для чого тобі сьогодні на роботу? Ти щойно приїхала. Ще навіть не пообідала. Я так старався…

Вахтер підняв шлагбаум і пропустив машину. Її місце паркування було зайняте чиєюсь «Тойотою». Під час відпустки – зрозуміла річ – хто б не скористався? Соломія піднімалася сходами. Ноги були слабкими, та не зволікали.

Ключ у замку не повертався, і вона смикнула за клямку. Двері були незамкнені. «Певно, прибиральниця». Андрій мовчав.

За столом сиділа Наталя з телефонною слухавкою в руках. Нова? Нове настільне приладдя з брунатної шкіри, модерна підставка. У кутку – велика ваза зі штучними квітами. На стіні – ландшафт (здається, Андрієва рука).

Ремонт?

«Я гадала, що переплутала кабінети. Хоча бачила своє крісло, шафу, книжки… Який сюрприз! Чи раз за ширмою літепла ми змушені ховати синці від граду? На цей раз – усе вочевидь. Нарешті мені провиднилися очі. Аж тепер! Не бачити міг би лише сліпий!»

Ковзанка… Пожовклий листок Соломіїної пам’яті відірвався від стовбура і вивірчував, мов у вакуумі осені, смішні піруети, пришвидшено обертаючи земну вісь. Від одного маленького листка завважки ледь у грам змінювалася швидкість Землі, а вона, Соломія, начебто не жінка, а кульбаба чи зернина пирію, не могла спинити цей пірует долі. Ноги розпростерлися на шпагат. Ковзани протяли нетривкий лід. «Зупинитись! Чуєш, ти мусиш зупинитись! Попереду талі води!»

Рипнули двері. Андрій вийшов у коридор.

Соломія підійшла до столу і взяла до рук календарну книжку:

– Воля тобі на користь! Інтерв’ю, зустрічі, телефонні дзвінки, – гортала сторінки Соломія. – Коли з шефом спиш, також записуєш? Ото стерво! – Соломія смикнула за підставку на столі, і все приладдя покотилося на підлогу.

«Ті, кого доля не гладила по голові, або беззубі, або із зубами акули. Я належала до перших. Замість того, щоб пустити Наталку сторч головою зі сходів, я зачинила двері. Хіба знала, що робити в такій ситуації? Узбережжя збагне, що таке смерч, аж тоді, коли вже стане пусткою».

У горлі щось міцно застрягло: ковтай-не ковтай – сидить, та й годі. Кров розпирала жили. Думки забігали кудись у минуле, з’являючись, мов короткі блискавки у Соломіїній пам’яті… Вистелена під яблунею стара бабусина капа5, на ній – дві дівчинки завивають у хустку ляльку, вкладають у «ліжечко», накривають «ковдрою»… порожня лавка у її саду… пересохла криниця… той злощасний букет черемхи… випускний… університет… друзі… листи… лікарня… нічого… зустріч з випускниками…

«Дурепа! Дурепа! Яка я дурепа!» – то був міні-монолог до самої себе. Бо такий коментар маєш право давати лиш собі.

Коли тобі погано – зроби нову зачіску, нафарбуйся, вдягнися в те, що найбільше любиш, і виходь у місто. Пройдися сквером, випий горнятко кави і купи собі нову блузку. Ти помітиш, як прибуватиме сила.

Дякую, бабусю!

Спочатку була перукарня. Завитки, голова під «баняком» сушки, лак… Вищипування брів, маска, накладання косметики. Стільки пензлів та кольорів ще ніколи не торкалося її обличчя. Кажуть, краса потребує жертв. Здається, Соломія вперше збагнула цю фразу. Вона відчинила двері надвір і набрала повні легені повітря: «Як свіжо і гарно!»

Сьогодні не можна ховатися від світу під парасолю! За Соломією оглядалися. Вона йшла вулицею, як довгим кольоровим коридором, розтоптуючи вчорашні калюжі, що поховалися у пригорщі асфальту. Тоненькі каблучки відштовхувалися від землі приглушеним поцокуванням. Теплий вітер розхитував свіжозавитими кучерями, пробирався крізь коротку тоненьку прозірчасту крепдешинову суконку в бузкові букетики, що тісно прилягала до талії. Соломіїн погляд заплутувався в очах перехожих. Перехожі заплутувалися у лабіринтах дверей крамниць та кав’ярень. Кольорова гама ще не цілком згаслого літа і щойно народженої осені сипала під ноги поодинокі жовтуваті листки клена. З обох боків пішохідної зони волого всміхалися яскраво-золоті чорнобривці. Яким теплим може бути життя!

Крамниці світилися сліпучим світлом, хоча день ще не згас сонцем. Блузку! Звісно, нову дорогу блузку! «Ніколи не шкодуй собі. На тобі зекономлять інші!» Дякую, бабусю!

Заглядання поміж вішаки, оцінювання самої себе у зіницях дзеркала, нехтування часу, за яким ніколи не шкодуватимеш. Хіба вона могла пройти повз темно-вишневу суконку на тоненьких бретельках – нізащо! Сукня гарно підкреслювала талію і тільки ледь-ледь сягала колін. Вона ідеально пасувала до нових італійських «човників», куплених з Оксаною у Криму. «Оксана має рацію: треба більше думати про себе».

Здається, трохи розвіялася. Залишилася тільки кав’ярня, і тоді «культурна програма» на сьогоднішній день начебто виконана.

Кава… То тільки перший ковток гіркий. До другого звикаєш.

– Ого! Нарешті бачу Соломійку справжньою жінкою. Так би щодня!

– Твоя школа. Зарплатні вистачить тільки на перукарню. Проте… я вже безробітна.

– Ти? – В Оксани відвисла щелепа.

Соломія розповідала Оксані так, начебто все відбулося з кимсь чужим. Оксана німіла.

– Як я раніше не докумекала, що вона хоче на моє місце? – Соломія дивилася в Оксанині великі очі, не чекаючи відповіді. – Хоча б десь колись при розмові.

– Не наважилася. Ти їй багато допомогла, – Оксана поклала свою руку на Соломіїну. – Ти сильніша від неї, і вона це розуміла. Наталка прагнула більшого, та то не було волею долі. Їй бракувало саме такого штриха!

– Це ще не все. Андрій узяв для неї позичку. Заклав у банк наш будинок. Без мого підпису! Як він домовився?! Уявляю, якби мені було щось треба.

– Ото гультіпака! Він збожеволів! А якщо Наталка не поверне грошей? – кліпала очима Оксана.

Соломія знизала плечима:

– …Якби ти чула, що хтось може допомогти з Італією чи Іспанією, дай мій номер телефону.

– Тільки не це! Ми щось тут придумаємо… У моєї співробітниці дочка збирається в декретну відпустку. Правда, десь аж за два місяці. То не журналістика, але робота конторника – також вихід. У мене є ще деякі ідеї. Без роботи не залишишся, це точно!

Соломія допила останню краплинку пересмаженої кави та прихованої гіркоти і всміхнулася:

– Ходімо, бо нас тут замкнуть.

Ворота не скрипіли, тільки зелені яблука розгублено розкотилися стежкою. Куди далі?