Читать книгу Тримайся за повітря - Марія Ткачівська - Страница 4

Соломія переступала з ноги на ногу, стискаючи в руках газету: виявляється, пізнавальні знаки не піддаються часові.

– Сеньйорки трохи примхливі, та ти не на курорт приїхала, – зморщив чоло Микола і простягнув Соломії аркушик із міланською адресою.

Вона збагнула все, щойно переступила поріг. У кімнаті було напівтемно. Дві сивоволосі худі сеньйорки, перенизані з шиї до пальців грядою коштовних золотих низок, сиділи на дорогій шкіряній канапі, зацікавлено оцінюючи нову служницю. У кімнаті повівало духмяними свічками й пеклом. На стінах висіли дорогі олійні картини з фрагментами Венеції. Тільки дві старенькі пальми умиротворено споглядали цей звичний пейзаж, не реагуючи жодним порухом листка.

– Ти давно в Італії?

– … – Соломія похитала головою.

– Значить, ще не знаєш, як слід поводитися із сеньйорами, – дві пари старих колючих чорних очей втупилися в неї. – Це ще краще!

«Не торкатися… не брати… не класти… не наступити… не зачепити…» Соломія не встигала за їхньою думкою.

Усе почалося наступного дня. З кухні. Соломія накривала на стіл. Сеньйора Корнелія поправила поглядом білу скатертину і пересунула серветку. Руки тремтіли у всіх трьох.

– Я не хочу соусу з грибами!

– …але…

– Я передумала!

Сеньйора Корнелія окреслила кислим поглядом таріль, з гідністю підвелася і демонстративним жестом Цезаря жбурнула на землю спагеті. Червона, як рана, пляма розвередилася по підлозі. Довгими білими червами порозповзалися по ній спагеті. Білими колючими, пронизливими блискавками впиналися облудливі очі в Соломіїну сконфужену постать:

– Прибери, паскудо!

«Бажання перестрибнути через усі шлагбауми з’явилося надто спонтанно. Але я швидко звила в сувій світлу заполоч таких свавільних думок: у невільниць немає дверей. Самі стіни».

Соломія не мала вихідних.

Подай, візьми, віднеси, поклади, випери, витри… – скільки ще синонімів у довготерпіння! Можеш не погоджуватися, якщо маєш кращу роботу. Невже шлях до раю тільки через пекло? Якби ж то до раю!

– Дивись, заберешся у мою шкатулку, не пошкодую отрути!

Сеньйорки справді не шкодували отрути. Вони все здобували вказівним пальцем. Соломіїна доба шматувалася на нез’ясовні відтинки, начинені глицею і приниженням. Щоб бути більшим, стань коло меншого. Не маєш меншого, применш більшого або рівного з тобою. Який довершений канон рівноваги – гаманець вирівнює сутужність на розум. (То тільки в бідних гроші не тримаються дірявих кишень, навіть якщо їх намастити медом.)

Корнелія непогано пересувалася сама, та категорично відмовлялася ходити:

– Ти мусиш мене провадити в туалет, бо я так хочу! Затямила?! – вона всміхалася так, начебто вкотре підкорила Спарту.

І Соломія провадила: тут нічиї бажання не обговорювались, як на турнірах у Колізеї. Зазвичай палець показував тільки вниз. Помилування було схоже на відпущення гріхів найзапеклішому злочинцеві й виявлялося у вигляді разового (на місяць!) виходу до церкви.

Соломія розуміла, що не скрізь такі умови. Їй хотілося вирватися з цієї пастки. Та як? Де жити? Де знайти іншу роботу? Чи буде інша ліпшою?

Найдужче їй не вистачало світла. У сеньйор – алергія на сонце. Вони навіть не дозволяли розсувати штори. Відгородитися від світу можна стінами чи шматком тканини, та вирвати себе з темного приречення не допоможуть ні гроші, ні вишукані псевдоманери.

– Мені б хоч раз на два тижні до церкви.

– Я заплатила за тебе п’ятсот (!) доларів тому ледацюзі, що привіз тебе сюди! П’ятсот, чуєш?! І тепер ще щомісяця плачу тобі чотириста. Ти що, не тямиш?! Я ку-пи-ла тебе! – сичала сеньйора Корнелія, сидячи на унітазі й учепившись кістлявими пальцями в Соломіїну шию. – «Ку-пи-ла!» – Її очі нагадували Етну, із якої сипалися палючі вогняні іскри, спустошуючи навколо навіть повітря.

Соломії перехопило дихання. «Боже, вона мене душить не на жарт!» Невже варто було їхати аж до Італії, щоб бути задушеною у клозеті цих двох сичливих чуперадел. Соломія так шарпнула стару, що та своїм «скупим» заднім місцем мало не потахла в унітазі й зо страху втратила мову. Соломія жестом великодушного рятувальника вишарпнула її звідти й поклала на рівні ноги. «Навіщо було ночами вивчати їхню мову, коли мова жестів найдоступніша!»

Соломія не звикла виливати душу. Хіба що Богові. Вона стояла на колінах, як удома. У церкві було порожньо. Вона молилася. Так пристрасно і чисто, як можна розмовляти тільки з Богом.

– Вибирай: або ти їдеш до Неаполя і доглядаєш божевільну, або залишаєшся в селі біля Мілана і няньчиш двох малих, – Микола довго не чекав. Робота теж.

Це ж треба мати дві вищі освіти, щоб міняти підгузки й жити в домі божевільних!

«Я більше тут не залишуся!»

«Ти хочеш знати, як я потрапила до Італії? Це був довгий і грузький шлях, яким ходять ті, у кого втікає з-під ніг земля. Це була розстелена моєю безпорадністю ковзанка, на яку ступила обділена материнським теплом дівчинка, ховаючи в кулачок душі страх перед самотністю і бажання бути не гіршою від інших. Синці навчають триматися на ковзанці. І я навчилася. Я хочу, щоб ти ніколи не знала, що таке лід. Хочу, щоб ти ходила світлими стежками, не схожими на мої».