Читать книгу Тримайся за повітря - Марія Ткачівська - Страница 8

…На стареньку капу натрусилося листя і тіні. Вона скрутилася від дитячих колін і піддавалася будь-яким випробуванням.… Від яблуні віддавало прохолодою, хоча сонце, здається, було нестерпним… Дві дівчинки вкладали ляльку в ліжечко… Одне на двох…

«Я теж такої хочу. В тебе стільки всього! Дай мені її… я поверну… Скажеш бабусі, що загубила. Вона купить тобі ще! А моя мама мене не любить і не хоче нічого купувати…»

«Бери!»

Соломія взяла до рук маленьку вишиту подушечку і попрямувала до дверей. Швидше, поки ще не передумала! Коли надто довго роздумуєш і вагаєшся, життя перетворюється на суцільний сумнів. Хіба хтось застрахований від непевності? Кажуть, вагання – ознака слабкості. Так, мабуть, думають ті, хто не має що втрачати або ризикує всім. Соломія не належала ні до перших, ні до других.

Вона зачинила за собою вхідні двері будинку, ступила на заметений снігом поріг і механічно витерла об решітку ноги. І таке буває! Сніг одразу заскрипів, начебто скривився від невдоволення: «Дивись, не обморозься». – «Пізно», – зітхнула про себе Соломія.

Запекло в очах. Сонце було невгамовним, вгризаючись кожним промінчиком під повіки. Мінус десять? Певно, більше. Соломія не відчувала холоду. Не бігла, хоча шуба була тільки накинена на плечі. Чи раз так вихоплювалася до подруги!

За дві хвилини вона стояла біля Наталиного будинку. Дванадцятирічний Павлик саме гасав зі зграйкою хлопчаків біля дороги. Гола тоненька шийка світилася з-під розщепленої курточки, начебто для неї не існувало холоду. Шарфик висів на одному плечі й не збирався бути «маминим поплічником». Скільки тієї радості взимку?! Саме в цей час якесь пустотливе хлоп’я прожогом підлетіло до Павлика і сипонуло йому пригорщу снігу за пазушину. (Соломія відчула у себе за пазухою сніг. Її тілом пробігся морозець.) Бажання відповісти тим самим розколисало Павлика ще більше. Хлопці покотилися у сніг, борсаючись у бажаній пастці й висуваючи на Божий світ по черзі вже простоволосі голови, щоб пересвідчитися, що до них обов’язково приєднаються інші. І справді, їм недовго довелося чекати. Зграйка червонощоких «горобчиків» у коротеньких курточках миттю кинулася до них, здійнявши такий щасливий галас, якого не знає жодне птаство на землі. Соломія всміхнулася.

«Моя рука механічно натиснула на дзвінок. Знайоме і трохи нервове “Йду” розперезало тишу. У мене щось надірвалося в душі. Я ледь не опустила подушечку».

– Соломіє? Ти? – з Наталчиних рук випав рушник.

– Ось… – Соломія подала подушечку.

Наталя підняла рушник і спробувала всміхнутися:

– Проходь.

Соломія поправила комір шуби і попрямувала на кухню. Вона поклала подушечку на ослінчик і сіла на стілець.

У Наталі все валилося з рук. Соломія вперше помітила, що Наталин темно-синій нуднуватий халатик пасував до її голосу. Навколо очей вигиналися рівчачки дрібних зморщок, щоки були блідими. На непідфарбованому волоссі проблискували роки. Синюватий відтінок її вуст затуляв молоду жіночу свіжість. «Їй справді погано», – піймала себе на думці Соломія.

– У мене сьогодні трохи неприбрано. Субота. Сама розумієш. Щодня на роботу. А Павлик у мене не дуже до прибирання. Тобі добре, у тебе нема кому смітити, – затнулася Наталя.

Якими безглуздими бувають іноді виправдання.

Наталя поклала кавник на стіл і підсунула горнятка.

– Ти п’єш без цукру? – надламувався у Наталі голос. Вона навстоячки пригубила каву.

– Як завжди.

Наталя сіла на стілець і ще раз пригубила. Якась невідворотна тиша вперше витискала з-поміж них повітря. Стало гаряче. Наталя відчинила кватирку. Та тихенько скрипнула, на мить перетнувши тишу: «Говоріть! Хтось же мусить почати!» Дві жінки сиділи одна навпроти одної і мовчали. Вони думали про одне і те ж.

– Прийшла з’ясовувати стосунки? – вирвалося у Наталі.

– Прийшла уточнити, коли ти погасиш кредит, – Соломія намагалася бути спокійною.

– Не в тебе брала і не тобі погашатиму, – процідила Наталя. – А з Андрієм я розрахувалася.

Соломія мовчала. Так, як мовчать німі, бо від природи не можуть нічого вимовити. Змирившись із долею, залишаються тільки кільканадцять жестів і очі, які іноді вміють розмовляти краще від вуст.

Вона мовчки зачинила за собою двері, залишивши на ослінчику вишиту подушечку. Назавжди.