Читать книгу Тримайся за повітря - Марія Ткачівська - Страница 5

«Усе почалося, коли Андрій запросив мене до себе на каву. Я світилася, як світиться дитина, коли їй подарують нову ляльку. Навіть утекла з третьої пари. Це був перший теплий березневий день. Ясний, мов у травні. Я вже не йшла, а летіла додому, мов на крилах. Таке зі мною було вперше. Навіть не скидаючи куртки, вигорнула на долівку півшафи. Не знаю, скільки я ввивалася перед дзеркалом, наспіх приміряючи то плаття, то спіднички. Врешті-решт одягла те, у чому прийшла з університету. Тоді я була на другому курсі і вперше в житті закохалася. У той час я ще не знала, що кохання – це штормова хвиля, яка збиває з ніг, не питаючи згоди. Такого досвіду в мене ще не було».

Андрієві руки спрагло тяглися до розкішних дівочих грудей… Пестили шию, плечі, руки. Він розсипався на дрібні друзки щастя. Соломія несміливо заплутувала його в пломенях любові. Який ажурний ланець кохання! Яка незгасима пожежа!

Соломія пригорнулася до Андрієвих грудей і заплющила очі. Під повіками ясніло, хоча в кімнаті було напівтемно. Чи то їй здавалося, чи то вже снилося, що вона боязко, на пальчиках пробирається винним погребом, шукаючи подих прохолоди. Вбирає насичений аромат вина, настояного роками й вивіреного часом. Солодкуватий ванільний запах підіймається хмаркою до фата-морганних замків. Вона розплющує очі. «Чи довго я спала?» Й помічає, що, як і раніше, лежить біля Андрія, у його кімнаті, вклавши голову йому на груди.

«Я буду тобі найвірнішою у світі дружиною. Я кохатиму тебе так, як ніхто досі… Я турбуватимуся про тебе. Усе життя. Добре?..»

«Добре».

Ранок мав би розсвітити очі реальністю. Та ще не ранок! Андрій почув, що Соломія пробудилася. Він забрав з її чола пасмо чорного волосся і пригорнув до себе:

– Скоро зазоріє. Ти прийдеш сьогодні?

– О сьомій.

– У нас буде море часу. Що тобі приготувати?

– А що ти вмієш?

– Яєчню.

– Я не люблю смажениць.

– Тоді торт «Наполеон».

– Ти ж не вмієш пекти.

– Зате знаю, де гастроном, і вмію бути Наполеоном…

На нічному столику не було келихів з бургундським. Її не чекало джакузі з пелюстками троянд. Не кидав їй під ноги свою славу іспанський тореро. Не дарував ні блюзу, ні джазу новоорлеанський саксофоніст. Не пахнуло гавайською спекою, ні індійським мускатом. Не горіли свічки. Над одром їхнього кохання не висіло рожеве пасмо фіранок, і ніщо не відділяло їхнє ложе від світу поза ними. Бо тим одром був тільки твердий старенький рипучий диван, м’якший від вишуканих постель.

Ніхто не зважав ні на коротеньку вишневу курточку, що давно сповзла зі спинки крісла на килимок, ні на стежку розгублених деталей, що вигиналася від порога до ложа пристрасті – чорні лаковані «шпильки», джинсова спідничка, светр, прозірчасті панчішки, шпилька для волосся (аж ніяк не елементи декорацій такої ночі!). Дверцята шафи незачинені. На них згорбилася зім’ята чоловіча сорочка, на підлозі розляглася краватка. Метаморфоза гармидеру чи необхідність хаосу пристрасті у дзеркалі кохання?

«Це був мій перший досвід кохання. У мені змагалися різні невпорядковані відчуття, визначення яким я не вміла підібрати. Я відганяла від себе докори сумління й невпевненість, наче забігла у чужий сад і зірвала чиєсь яблуко. Мені було лячно: в яку шкіру не вдягали б зайця, у ньому завжди проглядається заяча душа».

Вікно заблищало сухозліткою березневого ранку. Десь унизу прокидалася брунька, відкриваючи світлові тонку лусочку. Вітрові не треба було хитати крони (бо й крон ще не було!), і він тихенько бавився балконною шибкою, яка так і не переставала дзеленчати. Та це, здається, нікого не дратувало. Надворі занявчав кіт. Як дитя.

Телефонне бряжчання грало по нервах. Тільки він міг підняти слухавку. Міг і мусив! Андрій поплентався до телефона.

– У вас народився син. Три чотириста. 51 сантиметр. Ви чуєте? Три чотириста.

– Дяк. – Гудки…

– …Галина? – вже встигла пополотніти Соломія, підвівши погляд до портрета над килимком.

– Ні. М-м-медсестра… три чотириста… син… – це вже звучало не скрадливо.

Соломіїні щоки запалахкотіли так, наче стояла біля вогнища.

– Я мушу йти, – Соломія пришерхла до тих слів у слухавку, а коли отямилася, то вже стояла в коридорі й натягала тісненьку спідничку. Сяк-так засунула щойно зіпсовану блискавку на светрі, поправила волосся, що неслухняно розтріпалося з коси, накинула на себе коротеньку вишневу куртку і швидким «алюром» вирвалася на свіже повітря. Андрій проводжати не йшов. Тільки чиясь писклява шавка будила сусідів нестерпним дзявканням.

Нарешті свіже повітря.

«Я не знала, ненавидіти його чи себе. Натомість ненавиділа цю безлюдну вулицю, на якій не видно було жодного таксі… Мені хотілося заплющити очі й усе забути. Та спершу я мусила якось дістатися додому».

Скільки можна чекати на цій клятій зупинці? Соломія переступала з ноги на ногу і потирала руки. Зрада перетискала горло любові: «Втелющилася, кішечко, а тепер маєш! Швидше уживайся з думкою про віроломство. Гаси пожежу! Який гидкий пафос! Пришелепкувата! Ти досі не знала, що в кохання, як і в війну – легко ввійти, та важко вийти!»

«Коли хочеш вигородити саму себе, перекладаєш провину на випадковість. Я не вигороджувала себе, хоча ладна була провалитися крізь землю, та змінити нічого не могла. Я чекала на новий день, щоб затулити ним день учорашній».

Оксана сказала б: «Відірвалася, та й годі!»

«А якщо це любов?..»

«Любов – як добрий обід: спочатку салат, потім суп та смаженина, аж наостанку морозиво з шоколадом. Якщо починаєш відразу з морозива, може пропасти апетит і на салат, і на печеню. Недурний придумав!» – Оксана зналася на цих справах трохи краще.

«Йому можна пробачити тільки тоді, коли любиш».

Вродлива висока темноволоса дівчина, за якою оглянеться на вулиці не один чоловік, розгублено стояла сама-саміська на автобусній зупинці, не тямлячи, що автобуси в таку порань майже не ходять.

Нарешті вдома! У будинку було порожньо й тихо, але тепло й затишно. Десь за вікном воркувала горлиця, цвіркотали горобці… Сонце підіймалося аж до яблуні, затоплюючи кімнату світлом. Тут кожен кутик дихав теплом, таким близьким і рідним. Хіба є щось відрадніше на світі, ніж свій дім?!

Старенька, майже антикварна горіхова шафа довірливо заглядала їй у душу своїм вивіреним дзеркалом. Кришталева, уже трохи старомодна люстра з довгими прозорими пацьорками тьмяно ховала Соломіїне сум’яття.

Розсвітити! Так, розсвітити безумство цієї божевільної ночі! Соломія повідчиняла вікна, щоб ніщо не заступало шлях світлові. А тоді підвела очі до розп’яття над комодом: «Прости мені, Боже!»

«Мені було справді погано. Я весь час думала про Галину. Якесь дурне відчуття провини не покидало мене. Це було схоже на сон: розумієш усе тільки тоді, коли прокидаєшся».

Соломія вклалася на канапу й дивилася на стелю, хоча стелі не бачила. Укотре розтерла пальцями по щоках туш. Згадувала все до дрібниць і не могла зрозуміти, чому так трапилося. Коли падеш – ловишся за повітря.

***

Перед очима пробігав учорашній день. Андрій мешкав у малосімейці. Зовні це була майже звичайна багатоповерхівка, тільки без балконів і лише з двома під’їздами. Перед входом росла береза. Під нею на лавочці сиділи три бабусі в пишних мохерових беретах. Соломія поправила комір курточки і шмигнула в під’їзд. «Чи не краще було зустрітися у першій-ліпшій кав’ярні й випити хай і зеленої чи перепаленої кави, ніж блукати між чужими під’їздами, – подумала вона. – Це – перший і останній раз, – переконувала себе, забираючи волосся з палахких щік і розсуваючи змійку курточки.

Соломія мигцем підіймалася вузькими східцями на третій поверх. Нагорі відразу за поруччям виднілися коричневі, оббиті дерматином двері зі скромною білою бляшкою під номером «28». «Там, угорі, він живе», – подумала Соломія і ще раз поправила розтріпане волосся. Почула, як щось загупало. Зупинилася й оглянулась. Це було її серце, яке хотіло вистрибнути з грудей. Вона на хвильку спинилася біля вікна на сходовій клітці й зиркнула вниз. Перше весняне сонце вже встигло прогріти шибку. У дворі ганяли м’яча хлопчаки, застромивши шапки в кишені. Дві бабусі в коричневих мохерових шапках далі сиділи на лаві, щоб, бува, хтось не оминув їхнього ліку. Недалечко прогулювалися дві молоді мами з синіми візочками, накритими кольоровими турецькими рушниками. «Хлопчики», – подумала Соломія і всміхнулася. Її отямив дзявкіт рудої кучматої шавки, яка бозна-звідки взялася і намагалася вхопити за ногу. Андрій відчинив одразу.

Соломія все ще тремтіла і не могла повернутися до тями. «Ковтни», – простягнув їй склянку води, яку нашвидкуруч набрав із крана. Соломії трохи відлягло, хоча досі у вухах ще зависло ущипливе гавкання. Здається, аж тепер вона розпізнала мелодію «Сheri, Сheri Lady», яку вперше почула, коли їхала з Андрієм у потягу в той день, коли вони познайомилися.

Соломії направду полегшало. Вона присіла на канапу й озирнулася. Здавалося, що потрапила до іграшкової квартирки. Справа, біля вхідних дверей, тулилися кухонна тумба та газова плитка на дві конфорки, зліва – мийниця і холодильник. Зараз-таки за ними починалася світлиця, відгороджена квітчастими шторами. Ні ванни, ні клозету. Це нагадувало якийсь модифікований студентський гуртожиток, із якого виселяють, якщо виявляють праску, а про газову плитку годі й казати.

Вони сиділи біля вікна за великим коричневим полірованим столом, застеленим посередині білою, в’язаною гачком серветкою, і пили розчинну індійську каву. Крізь прозірчасті гардини проступав двір. Лавки були порожніми, жінок із візками вже не було.

– Як ти? – запитав Андрій.

– Легше, – всміхнулася Соломія.

Досі їй думалося, що Андрій живе по-іншому.

– Ти розчарована? – викрив її Андрій.

– Мені в тебе подобається! – Соломія знала, що не вміє викручуватися.

Над канапою висів килим. Над килимом – Андрієва весільна світлина. У Соломії щось тьохнуло під серцем.

– Це моя… це – колишня… дружина. Галина. Я казав тобі… – випередив Соломію Андрій і притьмом перевів погляд на касетник «Весна», що стояв на тумбочці. – Може, якусь іншу музику чи ввімкнути телевізор?

Соломія похитала головою.

– Мені вже треба йти, – торкнулася своєї сумочки, що висіла на бильці крісла.

– Зачекай ще трохи. Куди ти так рано?

– Я мушу…

– Ну, будь ласка. Ще трішки… Будь ласка… Я так чекав цієї зустрічі…

Уже все позаду. Усе, крім спогадів. Соломія далі лежала на своїй канапі, вдивлялася у стелю і проганяла ті спогади. Коли падеш – ловишся за повітря. Вона ловилася за мовчазне світло на комоді – світло бабусиного портрета. Сьогодні, як ніколи, Соломії потрібна була чиясь порада. Вона підвелася, підійшла до комода й обережно пригорнулася чолом до рамки. «Пробач, бабусю, я не знала». Соломія притихла і довірливо заглянула в бабусині очі, мов у вічі свого правдивого, ще донедавна земного Ангела-хоронителя. «Пробач! Я посковзнулася. Я справді нічого не знала про пологи! Андрій збрехав мені. Сказав, що розлучився. Знаю, виправдання – не слабкість, як і любов… Я надто слабка у самотності… Та про це знаємо тільки ми з тобою».

Бабуся мовчала. Тільки скло портрета рятувало цю нестерпно довгу мовчанку. Соломія спробувала думати про щось світле, та згадка про сьогоднішній день защораз викрадала її.

Сон, як злочинець, утікав з-під Соломіїних вій. Як заснути?! Мозок кипів. Ковдра сповзла на підлогу. Соломія заплющила очі.

Записничок! Пальці повільно торкалися полотна, як захованого на сто замків дорогого їй тепла. Сторінка за сторінкою вдячно відповідали взаємністю:

Розпач – це слабкість! Випрям плечі, підведи голову.

Соломія чула між сторінками м’який бабусин голос. Голос, який не розчиниться вічністю, бо живе в Соломіїній душі. Голос, який не повторюється, бо дається кожному, як пучок генів чи відбиток пальця при народженні. Соломія досі пам’ятала його, як пам’ятають присмак першого причастя…

На білій хмарці пам’яті до неї поверталося світло її дитинства. Її спо-га-ди. Спогади потягли її за м’яким бабусиним словом кудись у далекі канікули. «Ведмеді лягають у сплячку взимку, а моя Соломійка все літо проспала б, якби не такі само жовтороті палисвіти, що живуть від літа до літа. Уже знову чатують біля брами. Прокидайся!» – будила бабуся онучку ледь не перед обідом.

Усі сусідські дітлахи збиралися в них у саду. Гризли зелені яблука й сливки, не думаючи про те, що можна надбати різачку. «Паслися» у кущах смородини й малини, висіли на гілляках поміж недостиглих слив та яблук, не даючи їм дійти.

Який то дивовижний смак – зеленого яблука і дитинства!

На обід бабуся варила вареники з вишнями і виносила їм на лавку. «То хто вже з вас обідав удома?!» Діти летіли на велику миску, як бджоли на мед. Потім запивали густим киселем, не схожим на той, що давали у шкільній їдальні. Насипали зі склянок повні роти варених черешень, щоб згодом подратувати одні одних слизькими кісточками. Липкі пальці рятувала вода. Милися біля колонки на вулиці: у будинку тоді ще води не було. Малі шибеники по черзі підкладали руки і ноги під холодну воду, а далі роти і навіть голови. Дівчатка обтріпували прилиплі до тіла мокрі платтячка, а щасливі бешкетники-хлоп’ята несли воду ледь не до загорожі, щоб хлюпнути на дівчаток із долонь чергову пригорщу «свіжої прохолоди».

…Дмитрик завжди був у садку першим. Він навіть не оббризкував Соломію водою. Зате у нього завжди була в кишені цукерка. Правда, тільки одна. Соломія одразу клала її до рота. «Ха-ха! А Дмитрик у Соломійку закохався… Тілі-тілі тєста, женіх і нєвєста!»… Павло був найвродливішим на вулиці, та помічав тільки Наталку. Носив сині вельветові штани з лейбою «Lee» та смугасту кепку. Якого кольору в нього було волосся? Одного разу він навіть наламав черемхи у Соломіїному саду. Для Наталки. Згодом його батьки переїхали до іншого міста…

За рік-два в будинку з’явилися крани і вулична колонка залишилася тільки в пам’яті…

Соломії запахло мокрим асфальтом і дитинством. Якими теплими можуть бути спогади!

Якщо хочеш того, чого не можеш собі дозволити, заборони собі хотіти.

«Скільки разів я повторюю цю фразу, і досі бачу свою слабкість».

Той, хто вміє збагнути, що він слабкий, – уже сильний.

«Усвідомити, що таке вогонь, можна тільки власними пальцями».

Не сідай між двома, бо платитимеш за всіх.

«Здається, пізно!»

Пізно не буває ніколи. Буває тільки важко усвідомити, що настав час щось змінити, відмовитися від бажаного, звикнути до нового.

Соломія вела ці перемовки сама з собою та сторінками записничка. На душі трохи відлягало.

Скільки збігло годин?

Ніч іще пахла самотністю і якоюсь сірою пусткою з густим, насиченим ароматом задушливої невідомості. Хіба у самотності є запах? Краще думати про світло.

Соломія знову лягла, затулила руками очі й, притиснувши до грудей маленький бабусин спадок, вирішила думати тільки про світле. Вона трималася кожного слова, як дорогої ляльки, без якої вже годі буде засинати.

Її думки знову побрели у ми-ну-ле, кудись туди, де не болить душа, а світлішає слово, яким думається, де свіжішає повітря, яким дихається, де м’якшає підлога, по якій ступаєш…

Які солодкі ці спогади! І знову голос, цупко закарбований на плівці її пам’яті. Голос її коріння, яке ніколи не струхлявіє, навіть якщо він відійшов у вічність.

Соломія огорнулася м’якою хусткою. Як гарно пахне! Скільки разів бабуся накривала нею малу Соломійку?! Іноді прибіжать Улянка з Христею: «Можна ми сьогодні у вас ночуватимемо? Будь ласка! Ми вже мамі сказали…» Дівчатка «голубцями» влягалися на бабусине ліжко, накривалися синім смугастим коциком і слухали… Бабусині розповіді були схожі на пригодницький фільм, який дивишся із заплющеними очима. Вона тільки спиниться, а ті знову: «Розкажіть іще!» У всіх Соломіїних приятельок бабусі жили в селі. Дівчаткам щастило: вони мали змогу пасти корову. Якби тоді хтось запитав Соломійку про її мрію, вона неодмінно саме так і відказала б: «Чередникувати». Їй раз у раз марилося, що вона біжить сягнистою луговиною з високою соковитою травою, навкіл – без ліку корів. Як умілий стадар, вона погладжує то одну, то іншу, даючи їм ще ніким не вигадані наймення. Корови не втікають у чагарі, як в інших пастушків, а тихо-мирно дослухаються, як Соломійка приповідає їм щось про місто… «Бабусю, чому ти не хочеш відпустити мене з Христинкою до села?» – «Ще трохи підростеш і поїдеш». Коли мало наспіти те «ще трохи»?..

«Я прокинулася десь пополудні. Навіть не знала, скільки годин проспала. Сон пришвидшує час, та не викреслює проблем. Мені могла б допомогти хіба що зимова сплячка».

Пальці самі набрали відомий їм номер телефону.

– Знайшла чим гризтися! А що, власне, трапилося? Усі чоловіки повимирали? – холоднокровно зреагувала Соломіїна подруга Оксана Мельничка (таке прізвисько приліпилося до неї ще в школі й пізніше в університеті через прізвище Мельник). – Ну, збрехав тобі – і що, від цього світ завалився? Ти не перша і не остання. Не бери собі близько до серця, бо ще грудна жаба присмокчеться!

– Збрехати, що розлучився, і запросити у гості в той день, коли дружину забрали в пологовий будинок! Це ж до такого додуматися треба! А ти кажеш «не бери до серця», – кипіла в слухавку Соломія.

– Тоді бери! Ти хотіла, щоб він заздалегідь сказав тобі: «Соломієчко, мені терміново потрібна коханка». Ходім краще на перепалену каву, – раптом почулося в слухавці.

– На яку? – не могла оговтатися Соломія.

– Ти, здається, ще спиш! У «Каштані» без Сашка нам добру не дадуть. За десять хвилин буду біля гастроному. Па-па.

«Оксана має рацію. Хіба це кінець світу? Усі ми іноді потрапляємо в безглузді ситуації, не вміючи заздалегідь передбачити їх. Андрій був завбачливішим: знав, що повірю. Справжній митець витонченого віроломства: хотів бути вірним тій, якій зрадив, і тій, із якою зрадив, не знаючи, що надламав серця обом.

Я вирішила більше цим не перейматися і піти з Оксаною на каву».