Читать книгу Тримайся за повітря - Марія Ткачівська - Страница 6

Андрій лежав у палаті на п’ять ліжок. Йому ще пощастило: у деяких палатах хворих удвічі більше. Кожен зі своїми проблемами. Гамірно, парко і несвіжо. Двері не відчиняли. У вузьких проходах між скрипучими залізними ліжками защораз пересувалися відвідувачі. Приносили хворим бульйони, соки, апельсини, печиво і мінеральну воду. На переповнених тумбочках стояв посуд пацієнтів – тарілка, ложка та горня, принесені з дому і призначені як для домашнього, так і для лікарняного меню. На сніданок зазвичай тут давали какао або чай з пряниками, на обід – суп, гречку чи горох, а на вечерю – кашу і варені яйця. Андрієві не можна було їсти звичайну їжу. Про його спеціальне харчування турбувалася Соломія. І не тільки про харчування, а й про його постелю, шкіру, нігті. Тиждень… три…

Після того, як виписали діда Миколу, що лежав на сусідньому ліжку, стало трохи спокійніше: старий погано спав, лаявся через кожну дрібницю і погрожував медсестрам. «Старі не можуть збагнути, що тепер і молоді здоров’я не мають», – сказала якось на свою голову одна відвідувачка, то потім не могла обібратися. Дідове ліжко звільнилося, і, поки ще не привезли нового пацієнта, Соломія мала де вночі прилягти, а то досі весь час на стільці, схиливши голову на Андрієве ліжко.

У вільний час Соломія щось трохи плела і читала Андрієві «Комсомольськую правду» та журнал «Мистецтво», а вряди-годи потайки малювала собі в уяві світлішими кольорами ескізи своєї долі, кращої, ніж сьогодні. Скільки в ній суперечностей! Важко? Та не назавше ж!

«Щодня запитувала себе, чому я тут. Усе сталося спонтанно. Мені весь час хотілося втекти звідси, та розуміла, що Андрій мусить одужати. Хіба у мене був вихід? Той, хто опиняється посеред води, мусить неодмінно добратися до берега. А коли подаєш руку допомоги, мусиш гребти за двох».

Андрій занедужав раптово. Пополотнів, утратив силу й, тарганячи по сходах ящик з картоплею, зашпортався, упав і знепритомнів. Швидка, аналізи, операція. Звична схема при виразці шлунку. Для Соломії це було громом серед ясного неба. Андрій зателефонував їй перед операцією. Сказав, що йому нема кому допомогти. Хіба у неї був час на роздумування? Коли отямилася, сиділа біля ліжка і витирала піт. Дороги назад не було: хтось мусив. Так влаштовані наші лікарні. Ти не прихопиш подушку і не шмигнеш у казна-яку світлицю, бо тут ні подушки, ні світлиці для тебе нема. Є тільки ноша, яку несуть мовчки, не думаючи про дезертирство.

Андрієва мама теж непокоїлася, хоча, здається, не могла осягнути, як усе складно. «Лікарі зроблять, що можуть. Я заплатила, – казала вона синові під час візитів. – Ти мусиш триматися!» Як набридло Андрієві це «мусиш триматися», хай із чиїх вуст воно звучало. У стосунки з Соломією мама не вникала, бо в самої не все ладилося.

Соломія була Андрієві тишею. Якщо хотів розмовляти – розмовляла. Якщо ні – не набридала. Іноді він чомусь знову перепитував:

– Ти ще любиш мене?

– …так.

– Добре.

Звучало невпевнено, мов уперше. Мов заново вилитий на пательню млинець, який мав би не вдатися.

Андрій був цікавим молодим чоловіком, хоча ніколи не вирізнявся кремезністю, а тепер став марним, аж маслакуватим, схожим ледь не на підлітка: тільки шкіра та кості.

До палати ввійшла лікарка – молода струнка пані у високому білому чепчику та свіжовипрасуваному халаті.

– Глянемо, як почувається сьогодні наш пан Поліщук… Бачу, Андрію Івановичу, ви потроху видужуєте! – Валентина Павлівна розіслала губи в широку усмішку.

– Коли чоловіка беруть до рук жінки, йому не залишається жодного шансу на самобутність, – всміхнувся Андрій. На його обличчі справді з’явився рум’янець.

– У вас прекрасна дружина. З отакого стану виходила! Здається, скоро вам можна буде додому. Ще сьогодні – аналізи, а завтра вирішуватимемо.

– Швидше б! – повеселішала Соломія.

– Або ти починаєш мене ревнувати, або хочеш спекатися, – кепкував Андрій після того, як за лікаркою зачинилися двері. – Прив’язаність до судна – іноді не тільки клопіт, а й спокій!

Соломія піймала себе на думці, що він почасти має рацію.

Стук у двері був таким, начебто хтось торкався їх дуже тоненьким пальчиком. На порозі стояла Галина. Трирічний Сашко підбіг до ліжка і буцнувся татові на живіт.

– Тільки не так сильно. Татові не можна! – єдине, що встигло прохопитися в Соломії.

– Хай хлопчик потішиться татом, – зупинила її Галина.

Соломія відразу звільнила стілець і вийшла в коридор, ледь не зваливши з ніг лікарку, яка саме збиралася ще раз зайти до палати.

У коридорі купчилися студенти, поправляючи перед обходом білі чепчики й халати. Згадка про навчання трохи привела її до тями. Прийшов час думати й про себе.

Попередню сесію їй вдалося сяк-так подужати, майже не показуючись в університеті. Шкода закинути навчання. Залишилося півроку до закінчення.

– А ти як думала! Він іде шляхом найменшого опору, – відкривала Соломії очі Оксана. – Повернеться додому, а далі знову битиме себе в груди, що не спить з дружиною і мріє лише про тебе. А дружині скаже, що з тобою зав’язав. Ще невідомо, чи Галина його прийме.

– Тільки не це! Я думала, що все вже позаду, – в Соломії на лобі виступив піт.

– Хто не має проблем, шукає собі ґудза, – не приховувала злості Оксана. – А тобі би клепки не зашкодило! Скидай із себе, поки ще не пізно, чужу ношу. Андрій майже одужав, а тепер – свої двері на засувку і думай про себе, – не вгавала Оксана. – Мені остогидло навідувати тебе в лікарні!

Насилу Андрія виписали. Соломія впорядкувала його дрібні речі й усе те, що придбала для лікарні. Виписку з історії хвороби видали тільки після обіду. Точніше, в кінці робочого дня. Когось чомусь не було чи щось таке. Однак тепер це не мало значення. Тільки не для Андрія. Він лічив секунди!

Соломія викликала таксі. Андрій, ще досить блідий і кволий, через силу клигав до виходу. Йому ще зроду не дошкуляло це почуття нестерпної спраги за вільністю: якомога швидше набрати б у легені свіжого повітря й довго-довго не випускати його! Не випускав.

Трохи недолугий таксист увесь час лаявся на стрічних водіїв (і не тільки), які начебто ніколи не вчилися в школі, не носять окулярів, не знають, що таке машина, і взагалі, кретини, козли і ще деякі екзотичні істоти чи то із зоопарку, чи з власного оточення. Соломію це дратувало, незважаючи на те, що мала унікальну можливість нашвидкуруч поповнити свій небагатий у цій галузі лексикон. Чому вона не філолог-фольклорист! Таксі зупинилося біля Андрієвого будинку. Соломія поїхала додому. Куди ж іще?

***

Галина вже чекала. Маленький Сашко відразу стрибнув татові на руки.

– Ти справді одужав, і ми зможемо з тобою побавитися в коника, – тягнув він тата за шию, намагаючись іще з порога осідлати його.

– Зачекай, татові треба сісти, – сухо перепинила малого Галина, стягуючи дитину з чоловікової шиї.

Татові справді варто було сісти. Особливо після того, коли відразу біля дверей помітив свою чорну полотняну сумку, із якої через незащеплений замок виглядали акуратно складені його речі (так дбайливо вміє порядкувати тільки Галина!). Поруч – стара праска і ще два якісь незрозумілі пакети, через які проглядалися його біле горнятко, ложка з пластмасовою ручкою, чомусь терка та стара м’ясорубка, подарована колись Галині на день народження, і ще якісь хаотично накидані речі домашнього вжитку.

– Здається, ти вже одужав і можеш перебиратися до своєї, як її там… – глибоке дихання. – Документи на розлучення готуватимеш сам. З мене досить!

– Чому так?.. – хотів щось допитатися Андрій.

– Маєш на увазі «поспішно», – прийшла йому на допомогу Галина. – Щоб я тут з тобою та й під одним дахом… – Її голос затремтів. – Викликай таксі.

Спантеличений Андрій ще досі не міг нічого збагнути.

– Куди тато їде? – малий зі сльозами на очах кинувся до Андрія.

– На роботу! – трохи опанувала себе Галина. Це єдине, що могло збрести їй у голову. Вона спробувала взяти Сашка на руки.

– Не хочу до тебе. Хочу до тата! – малий навіть не думав відпускатися татових штанів.

– Тато мусить їхати. Я сама викличу таксі. – Це прозвучало твердо й переконливо.

Здається, Андрієві почало розвиднюватися.

– Я сам, – це було єдине, на що він спромігся.

Нахилився до малого і шепнув йому (тільки йому!) на вушко:

– Залишаєшся за чоловіка. Турбуйся про маму і будь чемним. Обіцяєш?

Сашко спантеличено глянув на тата і, збагнувши, що йдеться про щось доросле, кивнув.

Андрій механічно запустив руку в кишеню, де лежало десять доларів, які йому про всяк випадок залишила Соломія, й хотів… Та передумав.

Поки Галина брала на руки Сашка, Андрій ухопив «весь свій маєток», втиснений у чорну сумку, і зачинив за собою двері.

Дзвінок у двері мав би наструнчити. Тільки не Соломію.

– Привіт, Соломійко! Врешті-решт, я зробив цей крок. – Побачивши великі Соломіїні очі, Андрій почав ще дужче затинатися. – От… покинув дружину і м… м-мігрую до тебе, – запнувся він укотре.

Соломія стояла на порозі, мов укопана.

– Ти не рада? Я от надумався… змінити своє життя. Ти стільки зробила для мене. Колись це мусило трапитися… Навіщо зволікати? Ми про… отаке вже давно мріяли.

Якби Соломія не знала Андрія, подумала б, що він заїка.

Андрій спершу зібрався покласти свої речі в коридорі, та вмить передумав і поніс їх до кімнати.

– Швидше платіть! Скільки мені ще тут стирчати? – обурився таксист.

Соломія винесла гроші:

– Дякую!

– …Ось бачиш, тепер плигнув уже тобі на хвіст! – Оксана ледь не проковтнула зі злості слухавку. – Гадаєш, сам докумекав?! Галька вигнала, – не збиралася прикусити язика.

– А куди я мала його випровадити? Казав, що…

– …що не може жити без тебе, – кривлялася далі подруга, мало не задихаючись зі злості! – І ти віриш? – впрівала Оксана. – Лишився під відкритим небом та й до тебе приплентався. У тебе – свій будинок, умови… Гадаєш, він у тім’я битий? Казала тобі, що любов – страшніша від різачки!1

– … – Соломія кинула слухавку.