Читать книгу Місячне сяйво - Майкл Шейбон - Страница 10

Двадцять дев’ятого вересня 1989 року ще до півночі мій дід закінчив модель «LAV-1». У ній були представлені нові уявлення про поселення на Місяці (звідси й безліч переробок), чотирнадцять років роботи і приблизно двадцять дві тисячі полістиролових елементів дитячих конструкторів, які дід безжально розкурочив[45]. У центрі макета серед тунелів, відсіків, куполів, посадкових смуг і радарних установок містився отвір приблизно десяти сантиметрів у діаметрі. Зазирнувши в нього, можна було побачити фанерну основу «місячної» поверхні. На питання, навіщо він потрібний, дід відповідав варіантами фрази «Почекай – і побачиш». У мене ж, чесно кажучи, варіантів було небагато. Через деякий час я перестав питати. Думаю, саме цього дід і домагався.

Він підійшов до верстата, узяв коробку з-під сигар і дістав із неї загорнутий у серветку круглий предмет, виготовлений із кришки від пластянки. Дід закінчив «місячний сад» ще в травні 1975 року, розоривши купу наборів для іграшкових залізниць у масштабі 1 : 160 та 1 : 76,2. Звідти він видобув квіти й овочі, що тепер росли в саду на гідропоніці. Дід акуратно підчепив нігтем кришечку за отвір для пиття – тепер це був вхідний люк – і заглянув усередину. Там розташувалася крихітна сім’я, що замінила коханців у «місячному саду». На підвісному ліжку й двох стільцях, які дід виготовив сам, сиділи він, бабуся, мама, мій брат і я, дихаючи вологим, збагаченим киснем повітрям. Пози фігурок видавалися дещо напруженими – як на офіційному фото (незважаючи на те що вони були створені з полістиролу). Але всі були живі-здорові.

Дід закрив люк, відніс «місячний сад» до моделі «LAV-1» і помістив у заздалегідь підготований отвір. У нього не було відчуття великого звершення. Це була робота, із якою дід надто довго вовтузився, обіцянка, яку довго не виконував, тому головним із того, що він відчував, було полегшення. Наче тягар із плечей.

Це було за півроку до його смерті.

Наступного ранку, удосвіта, дід вийшов у непроглядний флоридський морок, щоби завантажити багажник свого «Buick LeSabre» для поїздки на мис Канаверал. Запусків не було майже чотири роки – від самої трагедії «Челленджера». Того дня о десятій ранку планувався старт «Дискавері». Дід поклав у сумку-холодильник блок сухого льоду, пляшку пива «Michelob», пластмасовий контейнер із нарізаним ананасом і два сендвічі з м’ясним салатом. М’ясний салат був фірмовою дідовою стравою. Пропустити залишки вчорашнього смаженого м’яса через м’ясорубку разом із маринованими огірками, додати дві столові ложки майонезу, сіль і перець. Як багато фірмових страв мого діда, м’ясний салат смакував краще, ніж мав вигляд, особливо намазаний на свіжу халу[46]. Дід поклав сумку-холодильник у багажник разом із біноклем, фотоапаратом, придбаним у секонд-хенді, але з новенькими потужними об’єктивами, свіжим номером «Commentary», транзистором, галоном питної води, складаним кріслом з підставкою для ніг і парасолькою від сонця, яку за потреби можна було прикріпити до спинки крісла. Парасольку дід переробив власноруч, замінивши звичайну ручку на затискач.

Як у будь-якому пансіонаті для літніх людей, у «Фонтана-Вілледж» були свої «сови» й «жайворонки», але той ранок повністю належав дідові. Перш ніж зачинити багажник, він обперся на задній бампер і прислухався до тиші. Вона виявилася неідеальною. Тиша ніколи не буває ідеальною. Але дід навчився цінувати віддалені слабкі звуки, що начебто її підсилювали – так крапля синьої фарби відчутно підсилює білий колір. Стрекотіння комах або, можливо, кумкання жаб. Трейлери на магістралі I-95. Шипіння пари в променях прожекторів. Зрештою, фоновий шум самого «Фонтана-Вілледж» – бурмотіння кондиціонерів, торгових автоматів, лічильників, фільтрів у басейнах, потріскування погано ізольованих дротів. Десь далеко жіночий голос кликав: «Рамоне!»

Дід випростався. Нахилив голову, виставивши вухо-антену, налаштовану на фонове випромінювання. Перетасував подумки невеличку колоду Рамонів, яких знав. Ніхто з них не мешкав у «Фонтана-Вілледж». У пансіонаті жили кубинці, які звалися Адольфо чи Ракель, але вони були такими ж євреями, як усі інші – Голдманнами та Леві, яких прибило до флоридської землі обітованої хвилями еміграції. Дід не був близько знайомий із кубинськими євреями. Цілком можливо, що когось із них звати Рамон. Наприклад, Рамон Ліфшиц. Або Рамон Вейнблатт. Іноді ці бідні старигани з деменцією тинялися територією пансіонату, а за ними бігали дружини або доглядальниці, вигукуючи їхні імена.

– Рамон! Киць-киць-киць!

Голос, здавалося, лунав із боку Джунглів – так мешканці називали пустир, що оточував «Фонтана-Вілледж» зі сходу й півночі. У Джунглях пагони бермудської трави і місцеві ліани-душителі ще з сімдесятих років боролися за п’ятсот акрів землі, де недовгий час процвітав заміський клуб із полем для гольфу. Десь там, у гущавині, зачаївся пожирач хатніх тварин, якщо вірити чуткам – алігатор.

– Рамо-о-оне!

На другому складі голос жінки перейшов на фальцет, як у хлопчика під час бар-міцви. Досі вона гукала лагідно, але тепер – відчайдушно.

Дідусь глянув на годинник, який носив циферблатом до зап’ястя. Більше половини на шосту. На дорогу знадобиться три з половиною години. Навіть чотири, якщо заїхати на заправку і заскочити в туалет. Про відновлення польотів багато писали в медіа, могли виникнути затори на шосе. Їхати треба просто зараз.

– Чорт би тебе побрав, жіночко,– буркнув дід.

Майже на автоматі він витягнув із машини ящик із набором для ремонту шин і дістав важкий гайковий ключ. Зачинив кришку багажника. Вона стукнула глухо, як литаври, що відсиріли через погану погоду.

Дід проминув стоянку, нервово стискаючи гайковий ключ, і дістався бетонованої доріжки, частково освітленої. Направо вона вела до одного з басейнів, наліво – повз житлові будиночки, зокрема, і повз його двокімнатні апартаменти, до службової зони: зарядної станції для гольф-карів, на яких бабусі й дідусі пересувалися територією пансіонату. За службовою зоною простягався газон, навколо якого тягнувся дерев’яний парканчик заввишки у фут. Далі сліди цивілізації зникали.

Дідові шкіряні сандалі, підробні «біркенштоки» ізраїльського виробництва, роздратовано шльопали по асфальту. Він уявляв худого косоокого кота, який поперся в Джунглі через власну дурість за щуром або нутрією. Гнівався на господиню того Рамона, яка вийшла шукати кота в темряві, коли все одно нічого не можна вдіяти. Та все одно дід пішов допомагати, і через це найбільше гнівався на себе. Його сандалі тим гучніше гупали об землю, чим більше він сердився. Нарешті дід зловив себе на тому, що сподівається таки зустріти на краю Джунглів алігатора й забити його до смерті гайковим ключем. Тепер він зрозумів, що вийняв інструмент із багажника саме для цього.

Доріжка вивела його на північну галявину, яку доглядали садівники «Фонтана-Вілледж». За кожного кроку краплини холодної роси обпалювали йому щиколотки. Дід був у шортах кольору хакі. Таких самих він мав сім пар – придбав у «Kmart» разом із сімома сорочками поло і сімома парами білих шкарпеток. Він завжди носив сандалі зі шкарпетками – це була його щоденна уніформа відтоді, як померла бабуся. Якщо дідові треба було відвідати чийсь день народження або взяти участь у спільних розвагах, яких не вдалося уникнути, він приходив у гавайській сорочці з дівчатами топлес – саме я жартома подарував її йому. Малюнок на сорочці обурював деяких його сусідів по пансіонату, але діду було начхати на людей, яких ображала якась там сорочка.

За службовою зоною було ще зовсім темно. Дід вийняв запальничку Ауенбаха й посвітив собі. Повітря було настільки насичене вологою, що вогник не зразу освітив довкілля. Навколо дідової руки світло розсіювалося, наче вогонь святого Ельма.

– Хто тут? – запитала з темряви жінка.– Це хто?

– Ваш сусід.

Запальничка в його руці нагрілася, і дід її захлопнув. У темряві попливли багряні плями від згаслого полум’я. Нарешті очі пристосувалися, і дід почав щось бачити. Світанок у Флориді настає стрімко: ще десять хвилин, і буде ранок.

– Місіс Винокур каже, що бачила його. Вона назвала його Алістером,– промовила жінка.

Раніше дід чув, що вона представлялася як Саллі Сішел; пізніше виявилося, що насправді її прізвище Зіхель.

– Як ви думаєте, він насправді існує?

– Щось там є,– відповів дід, який ніколи не втішав людей марними словами.

Він вважав, що Філліс Винокур – брехливе лайно, але мав сумніви щодо того, ніби коти і болонки із «Фонтана-Вілледж» за власним бажанням зникають у хащах й оселяються там на кшталт чотириногих семінолів[47].

– Як він утік?

– Це моя вина, я, дурна, пожаліла його й відпустила. Удома він завжди гуляв вільно. Ми недавно сюди перебралися.

– А звідки ви?

– Із Філадельфії.

Дідові хотілося зауважити, що у Філадельфії з котами теж трапляються нещастя, але тоді довелося би вдатися до пояснень. Він дуже давно не намагавсь щось пояснити жінці, тому це завдання здалося йому занадто складним.

– У якій частині міста ви жили?

– Брін-Мор.

– Брін-Мор – це не Філадельфія.

– Ага,– сказал вона.– Так-так, я чую це по вашій вимові.

Світало, і дід нарешті роздивився, що Саллі Зіхель була гарною жінкою. Висока, струнка, великі груди. Смаглява, із довгим носом із горбинкою, вилиці – як у Кетрін Хепберн. Може, на кілька років молодша за діда, а може, й ні. Вона була в чоловічій піжамі, що застібалася спереду, і в гумових ботиках кольору нью-йоркських таксі зі шнурками, які вона не потурбувалася зав’язати.

– Він завжди приходить, коли ви кличете?

– Завжди.

– А скільки вже його не бачили?

– Усю ніч.

– Хм.

– Мабуть, мені не варто цього казати,– мовила Саллі Зіхель.– Оскільки ми майже незнайомі. Але цей гімняний кіт – практично єдине, заради чого я живу.

Мій дід ледве переборов гостре бажання сказати щось на кшталт: «У такому разі, можливо, не варто було відпускати його з дому, щоби його не зжерла якась півтонна рептилія» або «Заради бога, жіночко, це ж просто довбаний кіт!» Він скоригував на гірше перше приємне враження від неї, до якого відчутно домішувалася хіть, що дуже здивувало діда – такого він дуже давно не відчував. У будь-якому разі треба обережніше поводитися з жінками, які ходять надворі в незашнурованих ботиках.

– Я знаю, що ви думаєте,– сказала Саллі.– Це ж усього-на-всього кіт.

– Та ні, зовсім ні.

– Просто… У мене нещодавно помер чоловік. І Рамон був його котом.

– Зрозуміло.

– Він дуже любив цього кота.

– Ясно,– відповів дід.– А в мене померла дружина.

– Коли?

– Чотирнадцять років тому.

– О! Співчуваю…

Саллі Зіхель розплакалася. Вона стояла в піжамі, схрестивши руки під своїми промовистими грудьми, і дивилася у Джунглі, що забрали в неї кота померлого чоловіка. По її щоках текли сльози. Вона шморгнула носом, і мій дід вийняв із задньої кишені шортів велюрову ганчірочку для протирання об’єктивів фотоапарата й простягнув їй.

– Ох,– сказала вона, сякаючись у ганчірочку.

Дід пригадав – однаково добре чреслами, мозком і серцем – ту дівчинку із цирку, яка розсунула перед ним ноги в будці на Ґрінвіч-Ярд. І його закривавлений носовик у неї в руці.

– Справжній джентльмен. Спасибі.

Дід знав, що так само по-джентльменськи було би покласти втішну руку на плече Саллі Зіхель. Ба більше: це було би людяно. Але він побоявся того, що може статися далі. Удова й удівець, що допомагають одне одному пережити горе й згадати про пристрасть на схилі літ: сама банальність ситуації начебто натякала на високу ймовірність такого розвитку подій.

Дід перебрався у Флориду в середині 1970-х, і відтоді самотні жінки «Фонтана-Вілледж» намагалися його стриножити. Поки він створював гарні й дорогі макети на замовлення NASA та приватних колекціонерів, а також працював над «LAV-1» – ускладнював і збільшував цей проєкт, самотні жінки «Фонтана-Вілледж» намагалися привернути до себе його увагу. Вони надсилали розвідників і послів, домашнє печиво, тортики, суп у каструльках, деруни на Хануку, листівки, в’язані речі, вірші, картини олією, м’ясо, пляшки вина й миски спагеті із сиром. Одного разу, коли я навідував діда, хтось із них приніс спагеті, і я зауважив про себе, що ця страва гарно репрезентує свою авторку, яка приготувала їх за рецептом із програми «Horn & Hardart».

Дід тоді облизував виделку, ностальгійно згадуючи про кафетерій-автомат на Брод-стрит, і мені подумалося, що давно я не бачив його таким задоволеним. Однак він доїв, помив і витер миску, написав записку із вдячністю на аркушику з блокнота і залишив усе це на задньому ґанку дарувальниці, коли її точно не було вдома. Кілька разів самотні й особливо наполегливі жінки із «Фонтана-Вілледж» заскочували його зненацька й запрошували на обід. У таких випадках він здавався під їхнім натиском – просто щоби від нього не вимагали більшого. Інтимні пропозиції, іноді звабливі, іноді висловлені напряму, чим дід щиро захоплювався, він незмінно відхиляв.

Не те щоб дід наклав на себе целібат. Він думав про це, скучав за дотиками теплої жіночої шкіри. Менеджер «Фонтана-Вілледж» на ім’я Карен Редвін під час розмови вміла так торкнулися ліктя або плеча, що його давні почуття прокидалися. І все ж мій дід після смерті бабусі не торкався жінок, якщо не брати до уваги одну ніч у Коко-Біч у квітні 1975 року.

Можна вигадувати різні причини, але зрештою ситуація впиралася в один факт: дід не любив розмовляти. Не любив пояснювати. Бабуся іноді скаржилася на його небалакучість, але тільки в компанії, де всі базікали, сипали жартами, обговорювали політику Спіро Агню[48] або музику Сондхайма[49]. Тоді бабуся боялася, що через дідове мовчання всі вирішать, що він ні з чим не згоден або просто тупий. «Не переживайте,– говорила вона,– він такий завжди. Наші суперечки починаються в діалозі, а закінчується все моїм монологом» або «Деякі чоловіки заводять коханок, а мій завів звичку користуватися П’ятою поправкою[50]». Потім бабуся клала руку йому на коліно і додавала, заспокоюючи співрозмовників, але переважно себе: «Зате він уміє слухати». На п’ятнадцятому році їхнього шлюбу – приблизно у ті часи, коли в цьому розкладі з’явився я,– дід уже не міг сказати нічого такого, чого би вона не знала. І це його влаштовувало.

Отже, він не обійняв Саллі Зіхель за плечі. Він тримав руку там, де їй було місце,– при собі. А щоби не відчувати спокуси, переклав у неї гайковий ключ – як баласт.

Саллі Зіхель підійшла до низької огорожі, склала долоні рупором і заволала:

– РАМО-О-О-О-ОН!!!

Із найближчого куща злякано випурхнув жовтий птах. Саллі продовжувала тягнути своє непевне «О». У будиночках, що розташовувалися найближче до Джунглів, спалахнуло світло; на пост охорони надійшло кілька дзвінків. Дід дуже давно не чув такого жіночого крику, а точніше, лементу. Саллі Зіхель лементувала так само, як його роздратована старша сестра на Шанк-стрит, коли її прохали покликати до вечері брата, що грався надворі. Коли відлуння замовкло, Саллі Зіхель опустила руки, відійшла від парканчика й обернулася до діда. Виглядала вона дещо розгубленою. Тепер, у ранквому світлі, дід побачив зморшки на її обличчі, темні кола під очима, напружену лінію рота. І все одно – гарна жінка.

Саллі Зіхель склала велюрову ганчірочку вдвоє, розгладила її на опуклості стегна, ще раз склала і знову розгладила. Простягнула дідові, він поклав її назад у кишеню шортів.

– Довбаний алігатор,– сказала Саллі.– Щоб він удавився Рамоном.

Дідові це сподобалося.

– Ану я гляну,– запропонував він.

Саллі Зіхель відступила на крок і ще раз швидко оглянула діда. Здавалося, вона намагається підкоригувати у позитивний бік перше враження про нього. Без сумніву, вона помітила мішкуваті шорти, сандалі та шкарпетки, рожеву сорочку, прикрашену – ніби через співчуття до Рамонової долі – логотипом лисиці (чи собаки) у стрибку замість традиційного крокодила. Дід був схожий на старого директора літнього сіоністського табору. Тепер вона помітила його волосся – сиве з білим, не таке гарне, як у молодості, але все ж доволі ефектне. Також роздивилася засмаглі м’язисті руки, широкі груди і плечі, на яких за багато років побувало багато тягарів (піаніно й не тільки). Досі вона не бачила, але зараз помітила також, що дід має великий гайковий ключ і рефлекторно стискає його в руці, ніби йому не терпиться ним скористатися.

– Глянете? – Саллі розсміялася. Можливо, відчуваючи гіркоту або навіть насміхаючись над дідом. Бо він насправді її розсмішив. Протягом усього життя дід геть серйозно казав речі, які іншим людям, насамперед жінкам, здавалися жартами.– Що ви маєте на увазі?

Дідові це питання здалося дивним. Точна відповідь мала би виглядати так: він хоче піти, роздивитися й, за можливості, надрати дупу клятому алігаторові. Але це теж звучало би дивно. Вона могла подумати, що дід випендрюється чи навіть те, що він психопат. А якби з того нічого не вийшло, то це були би звичайні хвастощі. У цьому й полягає проблема з правдою. Напередодні лікар показав йому якісь цифри в аналізі крові, що «трохи не в нормі». Можливо – нічого серйозного, а може й щось дуже погане. Лікар зажадав, щоби діда оглянув спеціаліст, і написав на картці його прізвище та телефон. Картка лежала між сторінок «Commentary», поруч із карикатурою на Хосні Мубарака.

Дідові було сімдесят три. Протягом його життя уявлення про роль і обов’язки чоловіків у світі добряче змінилися. Приблизно як виборчі закони штату, у якому він тепер мешкав: наразі це був тотальний безлад. Тимчасові заходи, взаємовиключні принципи, інновації, які ніхто не розумів, пережитки епохи, яким давно треба опинитися на смітнику. І все ж посеред сучасного хаосу лишалися непорушні основи: представницька демократія – найкращий спосіб керувати значною групою людей. І коли кота жінки, який належав її покійному чоловікові, з’їдає алігатор, чоловік має цим зайнятися. Навіть якщо цей чоловік носить шкарпетки із сандалями і має проблеми з якимись цифрами в аналізі крові.

– Я можу дізнатися, як належить чинити з алігаторами,– сказав дід.

Зрештою, з алігаторами розбираються кожного дня і в різні способи: ловлять у капкани, присипляють транквілізаторами. Їх можна застрелити, оббілувати, перетворити на біфштекс чи на чоботи.

– Якщо ви цього хочете, звісно,– додав він.– Я розумію, що Рамонові це все одно не допоможе.

Саллі Зіхель почала сміятися, аж раптом зрозуміла, що дід не жартує, і замовкла. Щоки в неї спалахнули, але не від незручності. Вона дивилася йому прямо в очі:

– Чому б і ні?

Почувся шум електрокара. Дід глянув у бік службової зони. Девон, нічний сторож, їхав дізнатися, хто тут здійняв галас. Він був майже того самого віку, що й ті, кого він охороняв. Девон народився і виріс у тій частині Флориди, яка насправді є Джорджією і Алабамою. Ніхто не знав напевне, білий він чи темношкірий – могло бути і так, і так. Мешканці «Фонтана-Вілледж» іноді збиралися спитати його напряму, але зазвичай у них не вистачало духу або в його присутності запитання просто втрачало доцільність. У дитинстві його привчили сприймати єврейських торговців, які зрідка проїжджали повз його рідне селище, як могутніх демонів нижчого розряду: із рогами й здатністю час від часу створити чудо. До мешканців «Фонтана-Вілледж» він ставився поважно і дещо боязко.

Слухаючи історію про Рамона та алігатора, Девон хитав головою. Спочатку дідові здалося, що сторож так виявляє співчуття або відразу. Однак виявилося, що насправді він відчуває потребу в тому, щоб їх просвітити.

– Нема там ніякого алігатора,– нарешті мовив він.– Я кажу це пані Редвін уже два роки поспіль. Я бачив його екскременти. Я знаю, як виглядають екскременти алігаторів. І знаю, як виглядають екскременти змій.

– Це змія? – здивувалася Саллі Зіхель.– Змія, що здатна з’їсти кота чи собаку? У Флориді такі трапляються?

– Напевно, у когось удав утік,– сказав дід.

Якось, коли я укотре приїжджав до нього, ми дивилися на дванадцятому каналі (дід визнавав лише його) передачу про інвазивні види тварин у Каліфорнії. Удави, індійські майни, африканські дикі свині, рідкісні акваріумні риби тікали від людей або хтось навмисно повертав їм волю. Вони, у принципі, непогано жили самі, але створювали проблеми для екології штату. Передача тривала годину, а мій дід марно чекав обговорення, що ж нам робити із цими інвазивними видами.

– Удави виростають такими величезними, що можуть з’їсти оленя або свиню,– додав він.

Саллі Зіхель, мій дід і Девон подивилися на Джунглі. Думка про величезну змію, що здатна задушити і проковтнути цілком оленя або свиню, не дуже надихала. Девон сів у електрокар і поїхав на пост охорони. Нехай денний сторож переймається велетенськими зміями і божевільними літніми єврейками, які мотаються хащами на світанку і зчиняють лемент, коли порядним людям належить спати.

– До речі, стосовно того, щоби з’їсти оленя або свиню,– зауважила Саллі.– Я можу приготувати вам французькі грінки.

Дід кинув погляд на годинник, і його серце захололо. Він геть забув про старт. Якщо він виїде негайно, гнатиме всю дорогу без зупинок, то, можливо, буде на місці хвилина в хвилину. Багато місяців, відтоді, як медіа оприлюднили звістку про відновлення польотів шатлів, дід готувався до поїздки в Космічний центр імені Кеннеді. Він знав імена та звання всіх п’яти членів екіпажу «Діскавері». Міг згадати теми їхніх дипломних робіт і дисертацій, хронологію польотів, хобі, недоліки, знав їхні стосунки з екіпажем, що загинув у «Челленджері». Він стежив за роботою комісії з розслідування катастрофи, цікавився всіма подробицями. У той мій приїзд, коли ми їли смачне спагеті, дід тільки й говорив про ущільнювальні кільця, плитки керамічного термозахисту й доктора Річарда Фейнмана[51], чиї ім’я й науковий ступінь завжди називав повністю. У непохитному здоровому глузді Фейнмана дід бачив рідкісне підтвердження того, що надія є.

Багато місяців він жив із відчуттям, що вирішується не тільки доля програми запусків космічних шатлів. На кону стояло бачення майбутнього, спільне для всіх ентузіастів, які із завмиранням серця чекають нових космічних польотів і для яких старт «Діскавері» стане колективним духовним відродженням. Зараз дід зрозумів, що його інтерес до загибелі «Челленджера» і майбутньому польоту «Діскавері», його одержимість змінами у твердопаливних ракетних прискорювачах або цікавість до вінтажного «Chevrolet Corvette» командора Ріка Хаука дуже схожі на почуття Саллі Зіхель, сенс життя якої полягав у турботі про кота її покійного чоловіка. У цьому світлі вся ця затія виглядала набагато менше захопливою.

– Я вже поїв. Мені дійсно час їхати.

– Саме тому ви так рано встали? А я ж гадаю… І куди їдете?

Дід ще раз подивився на годинник. Майже за десять сьома. Темрява в досвітанковій кухні, блимання електричного годинника на стіні, краплі, що протікали з крана, поки він накладав м’ясний салат… Здавалося, все це було дуже давно.

– Нікуди. Не має значення.

– То може, грінки? Ні? Ну, добре. А як щодо чашки кави?

– Я б не хотів завдавати вам незручностей.

– Обіцяю не перетруджуватися,– відповіла Саллі Зіхель.– Хоча мені здається, що труднощі – це переважно про вас.