Читать книгу Місячне сяйво - Майкл Шейбон - Страница 8

За звинуваченням у нападі на президента компанії «Feathercombs» дід спочатку відсидів тиждень у в’язниці. Застава виявилася надто високою, а в діда не було коштовної власності, крім дзеркального телескопа і седана 1949 року випуску.

За той тиждень він телефонував моїй бабусі двічі. Першого разу набрехав, де перебуває, і нічого не сказав про арешт. Адвокат Шульман послав когось забрати дідів «Crosley» з гаража на 57-й вулиці і заїхати в Нью-Джерсі. Водія попросили сказати бабусі, що її чоловік виїхав потягом у термінове відрядження на північ штату.

На четвертий день перебування у слідчій тюрмі дід зателефонував ще раз і поділився з бабусею деталями свого минулого відрядження в серпні, які до того не згадував: зокрема, про вид з вікна його готельного номера на брудну річку Сасквеганна. А ще – про італійський ресторан, де подають спагетті в зеленому соусі, називаючи цю страву «песто». Про довгі пошуки потенційних клієнтів і жахливу спеку. Мій дід ненавидів свою колишню роботу від першого дня, але тепер, коли він її втратив – точніше, пустив під укіс,– нудьга тих днів і постійні навідування в провінційні галантерейні заклади в ретроспективі здавалися майже привабливими. На його очі аж сльози наверталися, коли він сидів у сірому тюремному комбінезоні біля телефона і фальшиво вихваляв дружину фармацевта з Ельміри, яка купила тільки одну коробку заколок «Feathercombs», але зрештою замовила аж три – після того, як мій дід підняв демонстраційне дзеркальце трохи вище.

Дід не збирався розповідати бабусі правду. Він узагалі відкинув цей варіант. Вона тоді й так ледве трималася, і правда могла її остаточно доконати. Саме так він пояснював свої побрехеньки й через тридцять два роки – цього разу мені. Хоча, на мою думку, це якесь неповне пояснення. Дід ніколи б не став брехати, щоби виправдатися або виглядати краще, або уникнути відповідальності. На відміну від бабусі, дід не тішився, розповідаючи або вигадуючи неправдиві історії. Та попри те, що він був чоловіком сімейним і любив нас усіх власним мовчазним способом, він був одинаком у самій своїй суті. Якщо треба було страждати, він волів страждати наодинці. Якщо десь партачив, то сам все й прибирав. Бабуся любила розповідати небилиці, але дід – ні; він покладався лише на себе й тому навчився берегти секрети. Так-так, психіатри, які за це отримують гроші, роками радили, щоби він не розповідав бабусі поганих або тривожних новин, і ці рекомендації добре сходилися з його характером. Бабуся була ніби постійно повною дощовою хмарою, а дідусь, здавалося, народився з парасолькою у руці.

Правда в тому, що хоча він і переживав через душевний стан дружини, кілька днів у в’язниці йому навіть сподобалися. Покаяння потребує самотності, і немає для цього кращого місця, ніж залізна тюремна койка. Але водночас він переймався через те, що вдома станеться якась катастрофа. Дід ненавидів звертатися по допомогу більше за все на світі – тим паче до людей, що його любили й зробили б це залюбки,– але все ж не бачив іншого способу. Тому й довелося прохати Шульмана, щоби той якось вистежив його молодшого брата.

Дядько Рей – диво-дитина, нечувано здібна до навчання, став рабином у двадцять три роки. Але десь у п’ятдесятих мій двоюрідний дід почав сумніватися в божественному провидінні та його намірах. Він залишив балтиморську синагогу і почав непогано заробляти, граючи в більярд і покер у різних закладах на півострові Делмарва. Аби зібрати гроші на заставу, Рею знадобився тиждень часу, кілька добровільних жертв і випадковий виграш Безнадійної Надії в п’ятому забігу в Хаялії.

Грошей, із якими мій дід вийшов із Гробниць[27], ледве вистачило, щоби зайти до перукарні, доїхати додому автобусом, купити моїй мамі шоколадку «Zagnut», а собі – каву й пончик на автостанції в Патерсоні. Раніше він передав через Шульмана, «юриста, що працює разом з її чоловіком», щоби вона зустріла його автобус о пів на одинадцяту.

В одинадцять п’ятнадцять її все ще не було. На останні мідяки дід зателефонував додому.

– Я вже тут,– сказав він у слухавку.

– Тут? Це де?

– У Патерсоні. На автостанції.

– У Патерсоні,– повторила бабуся. З її тону здавалося, що так, вона чула, нібито таке місце існує на землі. Її нова батьківщина була сповнена абсурдних і беззмістовних назв.

– Шульман не передав тобі моє повідомлення?

– А Шульман – це хто?

– Наш юрист. Його звати Шульман.

– Шульман – твій юрист. Ага, я зрозуміла,– вона ніби швидко занотовувала нові слова для подальшого вивчення: «Патерсон», «Шульман», «юрист».– А уточніть, будь ласка, хто телефонує?

Пізніше мій дід дізнався про статтю в «Daily News». Але тоді йому стало зрозуміло, що і без цього чутки про його арешт дійшли до бабусі.

– Слухай… Я не знаю, що сказати. Мені дуже соромно. Я прошу вибачення.

– Невже? Це ж за що?

– Люба, я знаю, що зробив жахливу річ, але я все виправлю, клянуся. Мені дуже, дуже прикро. Я знаю, як сильно ти хвилювалася.

– Ох, та анітрохи! – через французький акцент сарказм моєї бабусі завжди звучав дуже ефектно.– Щоразу, починаючи хвилюватися, я уявляла, як ти вистрибуєш з парашутом із літака, щоби екстрено доставити заколки для волосся розпатланим леді з Бінгемптауна, штат Нью-Йорк.

Дід смикнувся, упізнавши в цій перекрученій історії ту байку, що вони вигадали разом із Шульманом, і розуміючи, яка вона недолуга. Бабуся одразу розкусила, що розрахована вона на те, що дружина-іммігрантка не дуже тямить, де яке місто розташоване. Зазвичай вона бачила діда наскрізь і з легкістю викривала його стратегічні міркування. Як і багато інших чоловіків «щасливих» дружин, мій дід раптово виявив, що це «щастя» – не що інше, як жіноча впертість, блискуча спостережливість, тонке відчуття правди, гострий слух на брехню і постійна глибока підозрілість. У Південній Філадельфії такі «щасливиці» також траплялися, але тут воно значило більше, ніж проста можливість ужитися разом.

– Люба,– простогнав дід.– Я провів тиждень у в’язниці. Від мене смердить, я напівмертвий, стирчу на автостанції в Патерсоні. Будь ласка, приїдь, забери мене звідси.

– Ти щось їв?

– Пончик. Як вона?

– Вона в школі.

Дід не питав, де моя мама – про це можна було здогадатися, виходячи з часу доби і дня тижня. Але він не став наполягати. Усі питання в той момент не мали сенсу.

– Якого розміру був той пончик?

– Тобто? Це був пончик такого ж розміру, як усі пончики. Кохана…

– Ну ти трошки перекусив?

– Звісно.

– Добре,– сказала вона перед тим, як кинути слухавку.– Тоді в тебе достатньо сил, щоб дістатися дому пішки.

Мій дід стрельнув десять центів у солдата, що їхав у Трентон, і знову зателефонував додому. Бабуся скинула виклик. Щоби не розчаровувати солдата, дід, слухаючи короткі гудки в слухавці, усе ж таки зімітував розмову з дружиною, що завершилася прощенням і примиренням. Повертаючи слухавку на місце, він кашлянув, аби приховати звук монети, яку повернув автомат, а тоді сів на автобус до Хо-Хо-Куса, заплативши ці десять центів, і вийшов на Шерідан-авеню.

Досить довго він рухався нещодавно забудованими вулицями. Незасіяні газони, тільки-но висаджені молоді деревця, шереги будиночків, схожих на залізничні вагони. Коли він щодня на швидкості сімдесят кілометрів за годину проїжджав на роботу повз ці типові будівлі, вони здавалися такими безпечними й сумирними. Але зараз здавалося, що з них довіку не вибратися. Ці коробки розповзалися в усіх напрямах, їм не було ні кінця, ні краю. Кукурудзяні поля, сади, дуби й горіхові дерева, на які не вплинули ані час, ані чиїсь сокири – усе тонуло в цьому місиві. І що ближче до дому, то дужче терзали діда невиразні побоювання: чи не захопила брудна будівельна жижа також їхній білий будиночок на зеленому схилі пагорба?

Він навіть струсонув головою, щоби позбавитися цих думок, але картина поверталася знов і знов: його дім, дружина й донька потопають у цьому болоті. Нарешті дід звернув із шосе на брукований путівець і незабаром опинився серед яблунь і кукурудзяних полів. Паніка минула. Однак він так і не зміг переконати себе, що його дружина й дочка залишаються живими.

* * *

Ось як я почув цю історію: після падіння Франції моїй бабусі ще не було вісімнадцяти, вона була незаміжня і вагітна моєю мамою. Її взяли під свою опіку кармелітські черниці в околицях Лілля, де жила її багата єврейська сім’я – торговці кіньми і шкірою. Коли родичі дізналися, що вона вагітна, ще й від католика – те, що він молодий симпатичний лікар, її не виправдовувало,– то зреклися неї. До черниць мою бабусю влаштувала сім’я того самого молодого симпатичного лікаря. Невдовзі після народження моєї мами бабусиних родичів депортували до Аушвіцу, де вони й загинули. А симпатичного молодого лікаря застрелили есесівці, дізнавшись, що він лікував членів французького Руху Опору.

Бабусина сім’я завжди засуджувала її захоплення театром, поезією і творчими ручними виробами. Натомість черниці всіляко заохочували її. Вони утримували себе, виробляючи й продаючи ароматичні віночки з лавра і сушених квітів, доглядали сади, мали вулики й кілька овечок на лужку. Коли мені було вісім років, мама пояснила мені, що таке «синдром того, хто вижив», і розповіла, що саме цим синдромом страждає бабуся: навряд чи вона була колись щасливіша, ніж у кармелітському монастирі під Ліллем.

Ферма бабусі й діда займала одинадцять акрів в передмісті Хо-Хо-Куса. Там не було ані черниць, ані овечок, але були яблуневий сад і луг. Першої ж зими, як вони там оселилися, дід змайстрував вулики і стільники за кресленнями з бібліотечної книжки. Він орендував цю ферму, поки чекав бабусю після першої госпіталізації (тоді вона пробула в клініці з кінця 1952 до кінця 1954 року). Дід сподівався, що це місце поверне їй частинку колишнього монастирського щастя.

Яблука виявилися твердими як камінь. Спеціально виписані французькі бджоли любили мандрувати, куди заманеться, і поводилися апатично. Але коли бабуся вперше побачила будиночок, схожий на імбирний пряник, свіжопобілений і заплетений трояндами, то погодилася з логікою мого діда. Вона вийшла з Грейстоуна[28] тендітна й тиха, тримаючи себе, як яйце на ложці. Проте наступні два з половиною роки їхнього з дідом життя на фермі минули у відносній догоді. Жоден ангел більше не спонукав її оголяти своє тіло й виголошувати пророцтва перед попутниками в автобусах або тролейбусах. Вона відмовилася від тривалих голодувань, що робили її шкіру напівпрозорою, щоби внутрішнє світло бабусі безперешкодно сягало Христа. Вона знайшла роботу: грала головні ролі в трьох постановках у престижному театрі «Paper Mill» і маленьку роль у відродженому спектаклі за п’єсою «Ах, пустеля!»[29], яка так і не дісталася Бродвею. До весни 1957 року бабусин Кінь Без Шкіри тримався від неї подалі зі своїми жартиками і вибриками.

Однак приблизно за тиждень до спалаху дідової люті у «Feathercombs» цей старий бабусин знайомець повернувся, обравши собі за житло велетенське горіхове дерево, що росло просто перед входом у будинок. Мій дід так і не зміг визначити точний час і причину його появи. Заднім числом він згадав, як бабуся кілька разів завмирала, прикривши очі, наче пересилювала напад нудоти; як вона намагалася не видати тремтіння; згадав також усмішку, що надто довго вигравала на її обличчі. Дід припускав, що Кінь Без Шкіри міг ошиватися десь поруч протягом кількох місяців, перш ніж заселитися в будиночок на дереві, який він побудував у подарунок моїй мамі до її тринадцятого дня народження.

Наближаючись до дому в день повернення із в’язниці, першим дід побачив горіхове дерево. Воно сягало вісімнадцяти метрів заввишки і було посаджене задовго до початку століття тодішніми мешканцями цього будинку – християнською спільнотою, що сповідувала вільну любов. У розпал літа дерево на вигляд було точнісінько як дитячий малюнок: правильний яскраво-зелений овал на тлі неба. Будиночок у розвилці ховався поміж гілок, це був мамин військовий вітрильник та її фортеця. Але зараз біля підніжжя стовбура чорніла обгоріла пляма, від якої здіймалися вгору, звиваючись, чотири темні смуги. Загалом це скидалося на відбиток велетенської долоні.

Вікна-бійниці маминого будиночка дивилися на діда, поки той обходив кухню, прямуючи до задніх дверей. Переднім входом ніхто в родині не користувався. Дід здолав три сходинки – це були останні три кроки на його довгому шляху додому. Дошки ґанку були замінені минулого літа. Колишні згнили, під ними завелися комахи, і дід зламав їх із такою люттю, що вона навіть нагадувала надію. Працюючи то поодинці, то з моєю мамою, яка подавала цвяхи з коробки або сідала на дошку, щоб її притримати, він вирізав, збивав і фарбував новий ґанок, а тоді прикрасив його готичним візерунком – інструкцію, як це зробити, він знайшов в іншій бібліотечній книжці. Зараз дід відчував ногами, що його робота міцна й надійна. Ґанок і будинок йому не належали, але в ті роки він і не прагнув володіти шматком світу. Просто хотів уберегти цю його частину від вогню і руйнування.

У другій половині того весняного дня похолоднішало, але двері були відчинені. Із будинку пахло цибулею, лавровим листом, на вогні булькотіло вино. Із програвача у вітальні лунав шубертівський квінтет «Форель». Вікна кухні запітніли зсередини. За ними стрімко рухався силует бабусі. Вона пречудово готувала й ніколи не почувалася так упевнено й спокійно, як стискаючи палісандрове руків’я гострого як бритва кухонного ножа «Sabatier». На початку п’ятдесятих, ще до першої госпіталізації, бабуся часто з’являлася на тринадцятому каналі в програмі «Домашня кухня», де навчала балтіморських домогосподарок (принаймні тих з них, які мали телевізор) французькій кулінарії, а також недовго вела власну програму «La Cuisine», що виходила вранці двічі на тиждень[30].

– Дивись, хто прийшов,– сказав мій дід, заходячи в жарку кухню.

Бабуся кинула на нього оком з-над миски і копистки. Розв’язала фартух на спині. Вона вклала волосся і надягла перли. Перли лежали на її розчервонілій шкірі між шиєю і глибоким жолобком у вирізі чорного джемпера. Перлини здавалися напоєними світлом її тіла. Дід і бабуся прощали одне одного з прагматичністю коханців у літаку, що падає: час для дорікань з’явиться, якщо виживуть.

– У нас година до шкільного автобуса,– сказала бабуся.

Дід зняв черевики, костюм, краватку, м’яту білу сорочку, шкарпетки і підв’язки. Бабуся допомогла йому стягнути труси і відвела його, голого, у ванну, щоби він відмився від в’язниці. Приємно було стояти під гарячим душем, але дід не став розтягувати задоволення. Він увійшов у спальню, бабуся лежала на ліжку гола, спершись на лікоть. Знаючи, що дідові подобаються перли, вона лишила тільки їх.

На бабусиній світлині в бікіні, зробленій у Флориді, коли їй було приблизно сорок п’ять років, можна побачити пишну даму з великим бюстом і ямочками на колінах. Але на той час вона вже пройшла курс замісної гормональної терапії (ЗГТ) першого покоління, від якої її тіло округлилося, а розум заспокоївся[31]. Коли вона прийняла діда в свої обійми після його виходу зі в’язниці, її живіт під шовковими розтяжками був пружним і круглим. Талія залишалася стрункою, зап’ястя і щиколотки – тонкими. Дід узяв бабусю за щиколотку, підтяг до краю ліжка, притиснув до себе її задерті ноги і увійшов у неї, міцно впираючись ступнями в підлогу. Перли на її шкірі світилися в ранніх сутінках.

* * *

У березні дев’яностого дід вставав з унітазу в пансіонаті для літніх людей «Фонтана-Вілледж» (Коконат-Крік, Флорида) аж раптом почув, як щось хруснуло. Отямився він на підлозі в крові, із розквашеною губою і переломом ноги. Пізніше з’ясувалося, що перелом є результатом метастазів у кістках. Ми дізналися, що останні пів року дід, нікому не кажучи, відмовлявся лікувати карциноїдну пухлину в кишківнику. Але тоді ми знали тільки те, що він упав, і хтось має його доглянути, поки не заживе перелом.

Моя мама, адвокатка із захисту громадських інтересів, саме в той час готувала колективний позов проти фармацевтичної компанії, чиї ліки для ЗГТ другого покоління спричинили рак яєчників і загибель тисяч жінок молодше шістдесяти років. Мій менший брат, який обрав акторську кар’єру в Лос-Анджелесі, збирався зніматися в першій серії перезапуску науково-фантастичного серіалу сімдесятих років «Космос: 1999». Я планував їхати в письменницький промотур зі своїм першим романом і намагався (згодом виявилося, що марно) врятувати з пробитого трюму мого першого шлюбу хоч щось, окрім матеріалу для двох-трьох оповідань.

Існувала ще примарна «подружка». Як з’ясувалося, дід усім розказував про неї однаково скупо. Звалася вона Саллі, була художницею, нещодавно овдовіла. Ніхто з нас не знав навіть її прізвища, не кажучи вже про телефонний номер.

Саллі сама зателефонувала моїй мамі наступного дня після нещасного випадку і негайно перейшла до суті справи. Хоча вони з дідом зустрічалися тільки з минулого вересня і все ще мало знали одне одного, вона готова допомогти. Але вона протягом трьох кошмарних років доглядала свого покійного чоловіка і, чесно кажучи, не дуже впевнена, що в неї стане сил. Мама подякувала Саллі і сказала, що все розуміє. У неї склалося враження, що Саллі все ж таки встигла непогано вивчити діда і збагнути, що пацієнт із нього не надто покладливий.

Отже, мама вилетіла до Флориди забирати людину, яка була їй батьком із чотирьох років. Вона сподівалася, що зуміє забезпечити дідові догляд і лікування в Окленді, не припиняючи працювати. Заради довгої подорожі на захід мама купила дідові квиток у першому класі – попри всі його заперечення,– щоби він почувався комфортно. Вона також домовилася, щоби його пошту пересилали на її адресу, і зібрала у валізу його речі та папери. Мама прихопила велику валізу, там була купа місця, але мій дід узяв лише п’ять речей:

1. Книжку Віллі Лея «Ракети і польоти в космос» (1957). Це історія реактивних польотів до 1956 року з докладним, хоча й абсолютно помилковим проєктом керованого польоту на Місяць. Я знав, що дід любить і книжку, і автора, але цього екземпляра раніше не бачив. Він був без суперобкладинки, до того ж із явними ознаками свого походження: залишками віддертого паперу на форзаці, де колись містилася кишенька для бібліотечного формуляра, і синьою печаткою «Департамент виправних установ штату Нью-Йорк» у верхньому кутку. Гортаючи книжку, я помітив, що хтось – мабуть, мій дід,– чорним маркером закреслив деякі слова. Я підніс книжку до ночника й переглянув ці сторінки на просвіт. Усюди були закреслені згадки про одну людину: Вернера фон Брауна[32].

2. Запальничку «Zippo», яку дід носив у правій кишені штанів, скільки я себе пам’ятаю. Вона називалася «запальничкою Авенбаха». Дід кинув палити ще до мого народження, але я багато разів бачив, як він розпалював нею камін, розводив багаття або жаровню для барбекю. На гладкому овалі в нікельованому корпусі, зачищеному наждачним папером, аби приховати подряпини, збереглося напівстерте зображення органічної молекули: два з’єднані шестикутники, у вершинах яких розташувалися літери «С», «Н» та «О». У дитинстві я кілька разів питав діда, що то за молекула, а він відповідав: «Мальтоза» або: «Через неї пончики смачні», і це здавалося мені нісенітницею і нічого не пояснювало – дід навіть не любив пончиків. Тому зрештою я вирішив, що він з мене глузує. Що ж до назви запальнички, то, за словами діда, Авенбахом звався його фронтовий товариш.

3. Чорно-білу світлину моєї мами, зняту в серпні 1958 року. На фото вона сидить без сідла на охлялому сірому коні. На стегнах у мами пляжний рушник поверх закритого купальника, під яким видніють форми, надто випнуті для дівчиська, яка ще не досягла шістнадцяти років. І вона, і кінь дивляться вліво від об’єктива фотографа. Мама тримає натягнутий лук зі стрілою на тятиві та готується вразити якусь мішень за кадром. Я жодного разу не бачив цього знімка, поки не виявив його серед дідових речей. Ні він, ні мама не могли нічого до пуття пригадати про те фото, крім того, що воно зроблене у Вірджинія-Біч, коли мама жила в дядька Рея. Волосся в неї скуйовджене, а очі, націлені за межі кадру, здалися мені кровожерливими.

4. Макет «місячного саду» на кришці від пластикового кавового стаканчика, зроблений із детальок від моделей літаків і танків, десятка маленьких конденсаторів і чотирьох ланок від металевого браслета для наручного годинника, пофарбованих світло-сріблястою аерозольною фарбою. Цей макет був частиною «LAV-1» – мініатюрної моделі місячного поселення, яку дід будував і переробляв усі роки після смерті бабусі. Тунелі, відсіки, антени і куполи на понівеченій кратерами поверхні Місяця дідової «LAV-1» займали майже весь обідній стіл у його флоридському будиночку. «Він забажав взяти тільки “місячний сад”,– сказала мені мама.– Довелося виколупати його з цілого макета».

5. Офіційне фото останньої команди шатла «Челленджер» у рамці під склом. На знімку астронавти Майкл Дж. Сміт, Дік Скобі і Рональд Макнейр сидять за столом; шоломи лежать перед ними, немов круглі лототрони, із яких вони збираються витягнути щасливі номери. За спиною у них із шоломами в руках стоять Еллісон Онідзука, Кріста Маколіфф, Грегорі Джарвіс і Джудіт Рєзнік. Льотні костюми команди, як і скатертина на столі,– відтінків флоридського неба, у якому їм незабаром належить загинути. Сім усмішок здавалися мені якимсь знущанням над їхньою пам’яттю. На одному кінці столу, немов череп на старовинному натюрморті, стоїть модель «Челленджера» без паливного бака та прискорювачів. На фото вона здається просто добре зробленою іграшкою. Важко

роздивитися дрібні деталі, якими оздобив її мій дід,– наприклад, те, що вантажний люк відкривається і видно дистанційний маніпулятор, або що сопла двигунів повертаються. Можна було відкрити носову частину фюзеляжу й зазирнути в кабіну, відтворену з точністю до кнопок на панелі приладів і «фіранки Саллі Райд»[33] перед туалетом.

Я думаю, дід неодмінно зібрався би на запуск, що відбувся 28 січня 1986 року, навіть якби NASA не обрало його макет для офіційного фото. Він постійно навідував мис Канаверал, приїжджав майже на всі запуски шатлів, немов намагався надолужити болісний для нього бойкот «Аполлонів». Однак той вівторок збігся з одинадцятим ярцайтом[34] бабусиної смерті. Об 11:39, коли було пошкоджене кільце ущільнювача і «Челленджер» почав розвалюватися на шматки, дід стояв біля бабусиної могили в Дженкінтауні, штат Пенсильванія. Про катастрофу він дізнався тільки тоді, коли повернувся до мотелю і ввімкнув телевізор.

Він сидів нерухомо, не моргав і не дихав, тільки дивився, як на стеблині пари розпускається вогняна квітка. У незліченних повторах він бачив, як уламки корабля метушаться в небі, наче наосліп шукаючи одні одних в захмареній блакиті.

Я в той час навчався в аспірантурі Каліфорнійського університету в Ірвіні. Почувши новину, я одразу зателефонував мамі й дізнався, де дід. Я очікував почути засмучений, майже вбитий голос у слухавці, але виявилося, що я не дуже добре знав свого діда.

– Занадто холодно! – вигукнув він.– Запускати в мінус два градуси! Тупі бюрократи!

– А чому не відклали старт?

– Тому що канцелярські щури так вирішили. Джуді точно знала, що в цю погоду краще не стартувати.

Астронавтка Джудіт Рєзнік була дідовою улюбленицею. Вона була чудовою інженеркою, і в попередній місії стала першою єврейкою в космосі. Її розкішні чорні кучері за нульової гравітації нагадували зображення горгони Медузи.

– Бідна Джуді,– зітхнув мій дід.

Я чув у слухавці, як працює телевізор і коментатор намагається перекричати вітер на флоридському узбережжі.

– Вибач, що мене не було поруч. Як там?

– На кладовищі?

– Так, дурне питання.

– Там дуже весело, знаєш.

– Вибач, будь ласка.

– Якщо серйозно – могила занедбана. Я був у шоці.

Вітер у його телевізорі остаточно сказився.

– Діду? Ти тут?

– Так.

– Ти в нормі?

– Ні.

– Я знаю, як ти за нею сумуєш. Ох, як би я хотів, щоб вона й досі була з нами.

– Я радий, що вона не з нами. Якби бабуся побачила, до чого ви довели її могилу, то неодмінно розлютилася. Дісталося б і мені. Тому що це ж я обрав кладовище.

– Ох.

– Тому що всі інші вже лежать там, і за це давно заплачено.

Я розумів, що насправді дід зовсім не радіє з того, що бабуся померла. Йому дуже її не вистачало. І тоді він ще не розповів мені, що в кабіні його мініатюрної моделі «Челленджера» одна з ребристих панелей спальних ніш відчиняється на петлях, і там можна побачити дві мініатюрні фігурки. Саме вони були першими мешканцями місячного саду «LAV-1», поки дід його не перебудував. Півторасантиметрові чоловік і жінка лежали голі в спальній ніші, міцно обіймаючи одне одного[35]. Чоловік розпластався на жінці, як щит; її довге волосся було пофарбоване в яскраво-золотавий колір.

Дід так ніколи й не розповів, у чому сенс цієї «пасхалки», принаймні мені. Може, це був жарт, а може, дід, який нічого ніколи не витрачав намарне – хай то була порожня могила чи набір модельок за три долари дев’яносто дев’ять центів,– просто зекономив. І коли я тепер дивлюся на знімок місії «Челленджера», то бачу не сімох усміхнених астронавтів, не красуню Джудіт Рєзнік, навіть не саму модель на столі. Тільки тих двох прихованих закоханих, чиї долі переплетені, як їхні тіла, що чекають визволення від земного тяжіння, що стримувало їх усе життя.

* * *

Вона торкнулася його ноги, він прокинувся. Навколо була його спальня, не тюремна камера. Бабуся знімала спідницю і светр із гачків, на яких акуратно їх розвісила:

– Десять хвилин,– сказала вона.

Дід натяг бавовняні штани, блакитну домашню сорочку і пішов униз – шукати заляпані брудом робочі черевики. Бабуся повернулася в кухню доготовувати півня у вині. Вона стояла біля плити, нахилившись над дерев’яною кописткою, від якої підіймалася пара, і дід, підійшовши ззаду, торкнувся губами її шиї. Бабусиним тілом пробігла дрож. Дід відчував, що вона чекає якихось слів. Вони ще не встигли нормально поговорити, і він не знав, що мав би сказати і що хотіла би почути бабуся. Зараз дід боровся з бажанням просто промовчати. Виправити зроблене він не міг, запобігти його наслідкам – теж. Тому дід вимовив звичні безглузді слова:

– Усе буде добре. Усе налагодиться.

Бабуся не заперечила й не погодилася, сьорбнула соус із ложки – ця дія її ні до чого не зобов’язувала.

– Іди,– сказала вона.– Вона чекала на тебе.

Дід прихопив горіховий батончик і вийшов до шосе. Небо проясніло, обіцяючи хорошу погоду. Щоб убити час, дід склав астрономічний альманах ночей, що їх провів у в’язниці. Місяць у третій чверті на спаді. Сьогодні вони повечеряють півнем у вині, помиють і повитирають посуд, а тоді разом із мамою знову заглибляться в нескінченні страждання Олівера Твіста. Він полежить спершу поруч із дочкою, потім із дружиною, поки їхнє дихання не стане глибоким і повільним, а потім, із телескопом і термосом чаю, підійметься на пагорб за будинком, і години на дві порине у споглядання Моря Спокою, Алголя, Денеба і зоряної ріки.

– Усе буде добре,– вимовив він уголос.

Під’їхав автобус. Худорлява й чотирнадцятирічна, моя мама зістрибнула зі сходинки і, ледь торкнувшись ногами землі, кинулася до діда. Він зарився носом в її волосся і вдихнув запах школи – так само пахнуть поштові марки. Мама знала, що не варто цього робити, але він таки вмовив її з’їсти весь батончик ще до того, як вони дісталися величезного горіха, що відчайдушно здіймав гілки до неба, очікуючи чергового замаху бабусі на своє життя.

Шоколадка перебила мамі апетит, але заради збереження миру та щоби не видати діда, вона примусила себе з’їсти все до останньої крихти зі своєї тарілки.