Читать книгу Місячне сяйво - Майкл Шейбон - Страница 6

Я почав розбиратися у власній долі успадкованих сімейних таємниць ще в пізніх шістдесятих у Флашингу, районі нью-йоркського Квінса. На той час мої дідусь і бабуся ще жили в Бронксі, і якщо батькам треба було позбутися мене на якісь дві години, вони завжди відправляли мене туди. Бізнес мого діда тоді був на піку, як і урядові космічні розробки. Пізніше ми з ним багато спілкувалися, але найчіткіший спогад того часу – його постійно не було поруч.

Дід і бабця разом зі своїм марсіанським зоопарком данських меблів жили в хмарочосі «Скайв’ю» у семи кімнатах, що дивилися вікнами на Гудзонську затоку. Квартира розташовувалася на тринадцятому поверсі, позначеному як чотирнадцятий. Мій дід пояснив, що так сталося тому, що у світі безліч йолопів, що вірять у погані прикмети. Хоча справжня біда, казав він, це коли ти сам дурень. Бабуся теж із цього глузувала. Вона не боялася числа тринадцять, оскілки знала, що нещастя таким убогим хитруванням не відвести.

Удвох із бабусею ми ходили в кіно, наприклад, на фільми в льодяникових кольорах, що крутилися безупинно: «Доктор Дуліттл», «Гномомобіль», «Піф-паф ой-ой-ой». Бабуся любила зранку закупатися продуктами для вечері, і зрештою ми більшість часу проводили в продуктових крамницях, де вона навчала мене вибирати помідори, які ще пахли літнім сонцем. А тоді на кухні викладала мені основи кулінарії й довіряла різати гострими ножами. Можливо, я успадкував це від неї – уміння зосереджено забуватися в одноманітних кухонних справах, переходячи від одного процесу до іншого. Від читання вголос вона швидко стомлювалася, але знала напам’ять купу французьких віршів, й іноді читала їх мені своєю примарною рідною мовою. У мене склалося враження, що чи не вся французька поезія – це про похмурі дощі та скрипки. Бабуся навчила мене також назвам кольорів, цифр і тварин: оurs, сhat, сochon[13].

У деякі дні я, хоч і перебував із бабусею, переважно розважався сам. Вона зашторювала вікна, лягала на дивані чи ліжку, замотавши лоб вологим рушником. У ці дні я дізнався інших слів: cafard, algie, crise de foie[14]. Мої перші спогади про бабусю – це 1966 рік, їй було лише сорок три роки, але війна зіпсувала їй носові пазухи, живіт, суглоби (хоча вона жодного разу не згадувала про те, що війна зробила з її розумом). Коли вона обіцяла в один із поганих днів посидіти зі мною, то трималася рівно стільки, щоби переконати моїх батьків, що в неї все вийде. Коли ж воно – не знати що – находило на неї, тоді нам доводилося виходити з кіно на середині фільму, припиняти читання віршів після перших рядків, виходити з супермаркета, кинувши візочок, набитий продуктами. Чесно кажучи, я не надто переймався такою раптовою зміною планів. Бабуся вкладалася в ліжко – і тільки тоді мені дозволяли дивитися телевізор. Вона лежала нерухомо, а я мав один обов’язок – час від часу змочувати рушник у холодній воді й накривати ним її лице, як труну героя бойовим прапором.

Окрім кулінарії, моя бабуся дуже любила грати в карти. Зі мною вона грала в ігри, що здаються американцям придатними для дітей: «п’яницю», «пари», «ловись, рибка». «Джин раммі» вона вважала грою тупою і нескінченною. В її дитинстві, казала бабуся, грали в більш розумні ігри, що вимагали вміння блефувати. Коли я навчився додавати і віднімати в умі – приблизно тоді ж почав і читати – бабуся показала мені, як грати в «пікет». Дуже скоро я почав вигравати по очках, хоча дід пізніше сказав мені, що бабуся піддавалася.

У «пікет» грають колодою з тридцяти двох карт. До початку гри бабуся видаляла всі карти від двійок до шісток. Робила вона це доволі неуважно. Отже, коли хтось повертався додому після важкого дня в офісі, сподіваючись тихо-мирно розкласти пасьянс, то знаходив у шухляді комоду шість варварськи перемішаних колод і величезний розсип молодших карт. Це був єдиний привід, коли мій дід відверто сердився на бабусю, хоча в усьому іншому ставився до неї турботливо й всіляко опікав.

– Я просто казився,– якось згадував він.– Я казав: «Хоч би одна ціла колода! Я що, багато прошу? Тут же геть усе перемішане! – Він складав губи трубкою, звужував очі й манірно піднімав плечі.– Boh (я пам’ятаю цей «справжній» галліцизм моєї бабусі)! – Щоб ти знав: насправді вона не змішувала колоди, вона їх покращувала!

І дід передражнив її французькою з тим самим акцентом техасця, що потрапив до Парижу: «Оу, а як ше інакше зіставити ма-аленьку парті?»

Якось після обіду бабуся попросила мене принести колоду, щоби зіграти кілька «маленьких парті», і я побачив, що з минулого разу в шухляді прибралися й поклали туди кілька нових покерних колод, ще й запакованих. Я тоді подумав, що розорити хоча б одну таку новеньку колоду буде справжнім знущанням над дідом.

Я почав заглядати в інші шухляди, шукаючи серед настільних ігор старих бабусиних карт. У коробці від мигдалевих цукерок «Barton’s» я знайшов колоду в непоказній упаковці – світло-блакитна коробочка з якимись написами – напевно, французькою,– старовинним шрифтом, як у заголовку «The New York Times». Колода була тонша за американську, наче там містилося менше карт. Я вирішив, що нарешті знайшов ті самі справжні французькі карти для «пікету», які просила бабуся, і відніс їх у кухню, де ми зазвичай грали.

Я думав, що бабусі сподобається моя знахідка, що вона аж засвітиться від щастя. Але вона чомусь стривожилася. Бабуся курила тільки під час наших ігор, і саме в цей момент намагалася прикурити сигарилу «Wintermans», але її рука завмерла на пів дорозі до рота. Моя мама завжди гірко жалілася, коли я повертався додому, що мої волосся та одяг просмерділи бабусиним куривом, але мені той запах здавався прекрасним.

Бабуся прибрала незапалену сигарилу з вуст і поклала в маленький портсигар. Простягнула до мене обидві руки долонями догори, і я покірно віддав світло-блакитну коробочку. Вона відкрила кришечку, витягла карти й поклала коробочку на стіл біля попільнички. Далі розгорнула колоду віялом, аби роздивитися зображення. Я бачив тільки сорочки карт – білі півмісяці на темно-синьому тлі.

Бабуся спитала, де я знайшов ці карти. Я сказав, вона кивнула й пригадала, що колись дійсно сховала їх у тій шухляді. А потім пояснила, що поклала їх подалі, тому що це – магічні карти, а мій дідусь не вірить у магію. Мені не треба розповідати йому про те, що я їх знайшов, бо він неодмінно викине колоду. Я пообіцяв мовчати і спитав, чи сама вона вірить в магію. Бабуся відповіла, що не вірить, але магія, виявляється, працює навіть якщо в неї не віриш. Її побоювання, що моє відкриття може набути розголосу, нібито минулося.

Бабуся знову взяла світло-блакитну коробочку й сказала, що напис на ній – це німецька, а не французька, а ці слова означають «Гадальні карти для відьом».

Я спитав, чи моя бабуся – відьма. При цьому в мене виникло дивне відчуття, що це питання давно крутилося в моїй голові.

Вона глянула на мене й потяглася за сигарилою, яку до того відклала. Запалила, загасила сірник. Кілька разів перетасувала карти довгими блідими пальцями і поклала колоду на стіл між нами.

Викладаючи свої перші спогади про бабусю, досі я уникав прямого цитування. Смертний гріх мемуариста – стверджувати, що він достеменно пам’ятає, як хтось щось казав, ще і в таку давнину. Однак я певен, що бабуся вимовила саме ці два слова, коли я спитав, чи означає наявність у неї секретних магічних відьомських карт, що вона сама відьма. Відповідь була наступною:

– Більше – ні.

Тоді я спитав, що це означає – те, що вона просто забула, як ворожити, чи більше не вміє? Серединка на половинку, відповіла бабуся. Але вона з радістю покаже мені, як із допомогою магічної колоди можна розповісти історію. Усе, що потрібно зробити (вона пояснювала й водночас показувала),– це зняти карти раз, потім ще раз і відкрити три карти зверху колоди.

Я ніколи не міг згадати, як насправді називалася колода моєї бабусі. Щось на кшталт «Провіщувальні карти для відьом» або «Відьмині карти для пророкування», або якось схоже. Напевно, деякі мої тодішні спогади наклалися на інші спогади про те, як моя бабуся виступала на телебаченні як відьма, і, можливо, та колода називалася «Карти циганської віщунки» або «Карти чарівниці, що прорікає майбутнє». Точно пам’ятаю лише те, що ті карти були німецьким аналогом стандартної колоди мадам Ленорман.

У середині 1980-х я переїхав до Південної Каліфорнії і там уперше побачив карти для гри в мексиканське лото з класичними «Солдатом», «Деревом» та «Місяцем». Вона була дуже схожа на магічні карти моєї бабусі. У колоді бабусі була також карта «Корабель», на якій було зображено старовинне судно, що неслося на всіх вітрилах під небом, засіяним зорями. На карті «Дім» був намальований білий будиночок під червоною дахівкою і з красивим зеленим садом поруч. «Вершник» – у червоному фраку на поважному білому коні в жовто-зеленому лісі. «Дитина» – у коротенькій нічній сорочці з переляканим поглядом і лялькою в руці. На більшості карт мадам Ленорман у верхній частині малювали прямокутник, а в ньому – над «Косою», «Птахами» чи «Букетом» – кількість очок або фігуру, позначену так, як німці позначають масті: серця, листя, жолуді та бубонці[15].

Я, звісно, не пам’ятаю, яку історію розповіла бабуся за допомогою своїх магічних карт чи які три карти вийняла першими. Але після того випадку гра «розкажи казку за картами» стала нашою постійною розвагою. Неможливо було передбачити, коли бабуся захоче в це пограти, але траплялося це лише тоді, коли ми лишалися вдвох. Нагода зазвичай припадала на погану погоду: надворі було сіро, зимно та мокро. Мабуть, погода створювала відповідний настрій. Якщо ви колись проводили час із малими дітьми, то знаєте, що неймовірна нудьга спричиняє сплеск винахідливості. Моя бабуся аж сіріла і втрачала концентрацію в жовтневі полудні, коли ми сиділи в кухні і я терзав її нескінченними теревенями. Тоді вона витягувала карти зі сховку – коробки з-під мигдалевих цукерок «Barton’s» – і питала: «Хочеш, розкажу тобі історію?»

Тут я стикався з дилемою. Я дуже любив, як бабуся розказувала, але персонажі, що виринали з її колоди, лякали мене, я почувався некомфортно, із ними завжди траплялося щось погане. Із трьох карток, які я перевертав вгору зображеннями, вона зі своєї задумки висновувала таємничу історію. «Лілія», «Перстень» і «Пташка» не обов’язково утворювали розповідь про лілії, персні та пташок, а якщо й утворювали, то неодмінно виявляли якусь жахливу властивість – здатність убивати або приховане прагнення творити зло.

В історіях моєї бабусі всі неслухняні діти були нещадно покарані, успіх, здобутий важкими зусиллями, у мить слабкості героя вилітав у трубу, батьки кидали в лісі малих дітей, а сильні пригнічували слабких. Клоун, що любив лякати дітей, одного ранку прокидався й бачив, що його шкіра стала білою, як крейда, а рот назавжди застиг у глузливій посмішці. Овдовілий рабин розпускав свій талес[16] на нитки, а тоді шив із них та одягу покійної дружини «нову матусю» для своєї дитини – м’якого голема, тихого, як миша. Після цих історій мені снилися кошмари, але коли вона їх розповідала, я відчував, що це та сама бабуся, яку я безмежно любив: грайлива, свавільна, інфантильна й трохи дивакувата. Пізніше, коли я розповідав про неї близьким друзям або психотерапевту, я завжди додавав, що під час наших ігор у ній прокидалася непересічна актриса. Її історії перетворювалися на справжні вистави, і вона розігрувала їх старанно і навіть із блиском. Вона імітувала голоси тварин, дітей, дорослих чоловіків. Якщо чоловічий персонаж удавав із себе жінку, вона говорила смішним співучим фальцетом, неначе травесті-діва. Лисиці в неї виходили закрадливими, корови – недоумкуватими, а собаки – улесливими.

Якщо я вагався, чи хочу слухати її історії, бабуся негайно відкликала пропозицію і тижнями не поверталася до неї. Тому зазвичай я просто кивав, не встигаючи вирішити дилему: слухати ті чудові історії або потерпати від нічних жахів.

Минуло майже п’ятдесят років, а я все ще пам’ятаю деякі з її історій. Шматочки з них свідомо й несвідомо проникли до моїх книжок. Найкраще запам’ятовувалися ті сюжети, які згодом я зустрічав у кіно або збірках казок[17]. Деякі затрималися в моїй голові через те, що переплелися із якоюсь подією або враженням з мого власного життя.

Так трапилося з історією про царя Соломона та джина. Бабуся казала, що вона «із єврейської Біблії», але це – повна нісенітниця. Потім я все ж таки відшукав єврейські казки, у яких Соломон і джин змагалися в кмітливості, але вони були геть іншими. Бабуся розповіла, як одного дня джин захопив у полон Соломона, наймудрішого із царів земних. Погрожуючи Соломонові смертю, джин вимагав, щоби цар виконав три його бажання. Соломон погодився, але висунув зустрічну умову: виконання бажань не повинно зашкодити жодній живій людині. Джин забажав, щоби припинилися війни – але Соломон нагадав йому, що як не буде війни, діти вояків і зброярів помруть із голоду. Далі Соломон підказав джину, до яких жахливих наслідків призведуть ще два його нібито благих бажання, і джин зрештою був змушений відпустити царя. Утім, історії бабусі зазвичай не мали щасливого кінця – тому й Соломонові відтоді було заборонено висловлювати будь-які бажання[18].

Я пам’ятаю цю історію, тому що після того, як бабуся розказала її мені, вона попросила принести їй газету чи окуляри зі спальні. А може, я просто нишпорив в її речах. Увійшовши в кімнату, я побачив, як промінь вечірнього сонця пронизує кімнату й просвічує пляшечку «Шанель № 5», що завжди стояла на бабусиному туалетному столику. У пляшечці крутився джин. Рідина була такого ж кольору, як пахла моя бабуся,– кольору тепла її долонь і посиденьок у неї на руках, кольору її хриплуватого голосу, що віддавався в її грудній клітці, коли вона притискала мене до себе. Я витріщався на мерехтливий вогник полум’я, узятого в скляний полон. Іноді її парфуми мені подобалися, мені ставало радісно й затишно від них, але іноді я сидів у неї на колінах, і від концентрованого аромату мені боліла й паморочилася голова. Іноді її руки перетворювалися на залізні кайдани, а сміх здавався гірким, іржавим і ненаситним, як у вовків у мультиках.

* * *

П’ять моїх найранніших спогадів про бабусю:

1. Татуювання на лівому передпліччі. П’ять цифр, які позначали щось таке, про що я, за неписаним законом, не мав права питати. Весела сімка з рискою на ніжці – як пишуть цю цифру європейці.

2. Пісня про коника французькою мовою. Бабуся качає мене на колінах, тримає мої долоні у своїх і плескає ними. Швидше й швидше, від повільної ходи до рисі й галопу. Майже щоразу по закінченні пісні вона обіймає та цілує мене. Але іноді на останньому слові вона розсуває коліна – і я провалююся на килим. Поки бабуся співає пісню, я намагаюся вгадати, що вона зробить наостанок.

3. Малинова блискуча пляма. Це «Ягуар» – іграшкова машинка кольору її помади – копія моделі із двигуном у 3,4 літра. Вона купила її мені, аби втішити після візиту до офтальмолога: той розширив мені зіниці, закапавши атропін. Я запанікував, вирішивши, що осліп назавжди, але бабуся трималася добре. Однак, коли я заспокоївся, вона чомусь стривожилася. Звеліла, щоби я не грався машинкою на вулиці, бо загублю її. І в метро також – бо хлопчики, що їдуть у нашому вагоні, можуть позаздрити і вкрасти її. У мене все розпливалося перед очима, зате бабуся все бачила чітко. Будь-яка тінь, що заходила у вагон, могла виявитися підступним злодюжкою, налаштованим захопити мою іграшку. Тому я сховав «Ягуар» у кишеню. Моя долоня й досі відчуває його холодок, елегантні вигини корпусу. Слова «ягуар» і «атропін» відтоді разом закарбовуються в моїй пам’яті.

4. Шви на її панчохах. Вертикальні, наче за прямовисом, лінії з-під подолу її спідниці до п’ят і стоп, узутих у «лодочки» від фірми Міллера[19], поки бабуся кладе кістки в каструлю на плиті. Золоті браслети вона зняла й поклала біля дошки для замішування тіста на столішницю з візерунком із зірочок та бумерангів. Ручка під циферблатом її кухонного таймера виглядає, наче стилізована ракета.

5. Сяючий проділ в її волоссі. Я бачу його, коли вона нахиляється, щоби застебнути мої штанці. Жіноча вбиральня в універмазі чи магазині прикрас, уся у квітах і позолоті. Вона звертається до мене двома мовами – англійською і французькою, називаючи то «маленьким принцом», то «маленьким джентльменом» чи «маленьким професором». У неї на пальто хутряний комір, що пахне «Шанеллю № 5». Я ніколи не бачив нічого білішого за її шкіру. Моя мама сказала би мені сходити попісяти в чоловічу вбиральню і застебнути ширінку самостійно, але я не відчуваю приниження власної гідності. Я розумію, що поряд із бабусею діють інші правила. На думку спадає фраза, що раптово все пояснює: «Вона намагається не спускати з мене очей».