Читать книгу Місячне сяйво - Майкл Шейбон - Страница 11

Якийсь час після того, як діда випустили із в’язниці, Кінь Без Шкіри не зачіпав мою бабусю. Коли її чоловік або донька були поруч – а дід, який сидів без роботи і чекав судового розгляду, був удома постійно,– бабуся заглушала іржання звіра потоком балаканини. Коли ж вона залишалася сама, то дуже голосно вмикала шотландську народну музику або марші: це заганяло Коня в глухий кут. Увесь час, у компанії або на самоті, бабуся намагалася не дивитися на горіх за вікном. Якщо вона давала слабину й таки дивилася, Кінь Без Шкіри щоразу був там – сидів на нижній гілці, шкірив зуби і гладив величезний криваво-червоний пеніс.

* * *

– А це був кінь, так? – спитав я діда на третій чи четвертий день після повернення додому.– Чи просто чоловік із кінською головою?

– Я ніколи не бачив його,– сухо відповів дід.– Мабуть, руки в нього були.

– І пеніс.

Він кілька разів висолопив язик. Потім подивився у вікно, де туман окутав евкаліпти і туї.

– Той пеніс виглядав, як обідрана шия сирої індички. Так вона казала.

Психіатру, який лікував бабусю в кінці 1950-х, вона описала свого мучителя за допомогою картини, де зображені Титанія і Нік Навій[52], що переслідувала її все дитинство. Іншого разу бабуся пригадала, що бачила, як ветеринар кастрував важковоза, утретє описала змішання людей і закривавлених шкір на дубильному дворі шкіряного виробництва. У найважчих станах вона стверджувала, що її зґвалтував жеребець або чоловік із кінською головою. У цьому маренні не було часу, і їй здавалося, що насильство триває досі, відбувається зараз.

– Вона складала найрізноманітніші теорії,– сказав дід.– Бабуся читала Фрейда і Юнга,– він вимовляв «Янга».—

Й Адлера, усіх цих дядьків. Тому й говорила лікарям те, що, як вона вважала, ті хочуть почути.

Мій дід часто почувався безсилим і розгубленим через бабусину хворобу, але він, здавалося, розумів, звідки з’явився Кінь Без Шкіри. Він був створінням, єдина мета якого полягала в тому, щоби переслідувати бабусю, хай би де вона була, і найбридкішими словами нашіптувати їй про її злочини та чорну душу. Дід вважав, що такий голос існує в голові у кожного, питання тільки в масштабі явища. Коня Без Шкіри можна навіть вважати своєрідною адаптацією, стратегією виживання, успіх якої бабуся засвідчила на власному прикладі. Якщо тримати в голові цей голос, як робить більшість, то залишається тільки один спосіб змусити його заткнутися. Дід захоплювався її непокірливістю, стійкістю перед демоном, а ще тим, як вона мимохіть, але досить ефективно витіснила того нашіптувача в кут кімнати, підвальну топку, на гілки великого старого дерева.

* * *

Напередодні попередніх слухань у справі про напад на директора «Feathercombs» дід узяв телескоп, термос із чаєм і піднявся на пагорб, аби подивитися на повний Місяць. Він казав, що вже тоді відчував – Кінь десь близько. Дід бачив ознаки. Бабуся щось зауважувала, питалася, починала щось говорили й одразу ж замовкала. Якось, під’їжджаючи до будинку з опущеними вікнами в машині, він почув віддалене пронизливе вищання волинки. Іншого разу помітив, що бабуся відвертається від вікна вітальні, а її щоки й шия палають багрянцем.

Дід перебував на пагорбі вже понад дві години, у хутряній шапці й пендлтонівській куртці, коли відчув запах диму в повітрі. Спочатку він просто зафіксував запах, не визначаючи, звідки він. Уся його увага зосередилася в правому оці, він тішився. Дід розглядав структуру Рейнер Гамма в південній частині Океану Бур.

З усіх небесних тіл, доступних для спостереження астроному-аматору, тільки Місяць перебуває настільки близько, щоби можна було уявити ніби живеш на ньому, як сходиш на сріблясті гори в місячних чоботах-скороходах. Авжеж, дід добре знав, що на Місяці неможливо жити. В астрономії він, може, був аматором, але в кінці сорокових – на початку п’ятдесятих працював аерокосмічним інженером і розробляв системи інерціальної навігації та телеметричні датчики спершу в компанії Гленна Л. Мартіна, а потім у власній фірмі «Patapsco Engineering». Коли 1952 року в бабусі стався перший нервовий зрив, він вирішив, що треба шукати стабільний заробіток, і продав свою долю в «Patapsco»[53]. Після кризи 1953 року, невезіння і – на переконання мого діда – через прихований снобістський антисемітизм в аерокосмічній промисловості він усе нижче спускався сходинками економічної драбини, а у вільні хвилини все більше цікавився світом, що можна побачити лише в телескоп. Він побудував в уяві місто для бабусі на Місяці і втік туди ракетою разом із нею і моєю мамою.

Спершу це було місто під куполом із чудовим видом на кожен схід Землі, де залишилися всі їхні негаразди. Із плином часу, у міру досліджень і читання, конфігурація міста змінювалася. Для захисту від космічних променів дід заховав житлові будівлі в кратери і тунелі під поверхнею. Щоби забезпечити вдосталь сонця, він помістив бабусин «місячний сад» на майже постійно освітлене місце неподалік Північного полюса Місяця. Але два принципи, два головні правила, що він їх твердо дотримувався, існували завжди: на Місяці не було столиці, де люди змучуються від щоденної праці до смертної втоми. А ще там, за 230 тисяч миль від смороду земної історії, не існувало божевілля і пам’яті про втрати. Головні труднощі міжпланетних польотів зачаровували діда найбільше: щоби досягти космічної швидкості, бабуся, як усі інші космонавти, мала залишити майже все минуле життя позаду.

Через мить після того, як запахло димом, дід краєм ока вловив мерехтливе світло, але й тоді протягом кількох хвилин не звертав на нього уваги. Аж раптом пов’язав тремтливі відблиски із запахом диму. Він відірвався від телескопа й поморгав, щоби позбавитися обрисів структури Рейнер Гамма – білої променистої рибки.

Над горіхом у дворі виблискували вітрила полум’я. Вікна дитячого будиночка на дереві зловісно мерехтіли.

У першу секунду дід не повірив побаченому, а наступної миті розсердився на себе. Повернувшись із тюрми, він, пам’ятаючи про недавній підпал, прочесав будинок від підвалу до горища, зібрав усі горючі матеріали і замкнув у сараї з інструментами. Однак згодом він послабив пильність, і в його дружини був час, аби поповнити запаси лаку для волосся, гасу або розчинника для фарби. (Пізніше з’ясувалося, що насправді вона імпровізувала, продемонструвавши винахідливість, від якої дід мимоволі зачарувався: бабуся використала ополоник, щоби закидати палаючі ватяні кульки, змащені вазеліном, прямо в будиночок на дереві, немов грудки «грецького вогню».)

Після злості на себе його охопила лють. Наполегливе божевілля дружини ображало його особисто. Це був виклик, що знецінював останні два роки відносного спокою в його сімейному житті. Наче бог, що викликає пророка на гору відплати, дід щосили вигукнув бабусине ім’я з вершини пагорба. Однак він перебував за п’ятьсот футів від полум’я, що ревло, тому його голос пролунав слабко й беззахисно. Від цієї безпомічності дід розгнівався ще більше.

Він кинувся схилом униз, сповнений бажання помсти. Якщо зараз він не виявить її обгорілою і мертвою, то уб’є власноруч. Немає значення, як саме. Треба тільки дістатися до неї, а там уже він вирішить, який спосіб принесе йому найбільше задоволення.

Поки він спускався до будинку, дерево перетворилося на помаранчевий реактивний струмінь, оповитий пеленою розпеченого газу. Горіх зараз нагадував комету на старовинній карті зоряного неба. Між ним і деревом висіла непроникна завіса жару; вона обпалила йому кінчики волосся й обпекла щоки так, що наступні кілька днів вони лишалися червоними. Поки дід дивився на тремтливе вогненне повітря, його гнів розсіявся. Не залишалося нічого, крім як стояти і милуватися.

* * *

Моя мама нічого з цього не пам’ятала.

– Просто наступного ранку від дерева лишився чорний обгорілий пеньок,– сказала вона.– Як гніт від свічки.

Вона переодяглася, змінивши брючний костюм на джинси і гольф. Їй треба було ще попрацювати з документами для позову, але мама вирішила зробити перерву, щоби зв’язати дідові шапку. Тепер він часто скаржився, що в нього мерзне голова. Шапка мала бути в жовто-червону смужку із зеленим помпоном. У такій шапці жодна людина не захотіла би помирати. Можливо, у цьому й полягала мамина мета.

Щовечора після роботи мама сиділа з дідом, поки я готував вечерю і збирав його тацю: миску із желе й чашку лимонного чаю. Дід сердився, що біля нього постійно хтось крутиться: я, мама або нічна доглядальниця. Він розумів: ми боїмося, що він помре, коли поруч нікого не буде. Тому й пообіцяв нам, що буде чіплятися за життя, долаючи біль, перемагаючи первинний рак і метастази, поки одного дня не подзвонять у двері або хтось із нас вийде в туалет, і це змусить нас лишити його на самоті попри всі застороги. От лише тоді він дозволить собі померти.

– Твоя мати накачала тебе бенадрилом[54],– повідав дід моїй мамі.– Тому ти спала весь цей час. Гадаю, вона поклала таблетку в пудинг. Мама завжди тебе так вирубала, коли ти не могла заснути.

В її очах повільно з’явилося розуміння.

– Ух ти! – Мама непевно пам’ятала ті роки – як квадрант темного неба, на якому деінде спалахували нечисленні зірочки.– Я тоді їла багато пудингу з тапіоки.

Із виразу маминого обличчя було зрозуміло, що для неї загадка прогалин у спогадах про той час вирішена, але мені кортіло сказати, що амнезія, спричинена препаратом або психологічною травмою, пояснює далеко не все. Зокрема, незрозуміло, чому в маминих розповідях про те, що вона пам’ятає, постійно не вистачає деталей. І я, і мій брат із дитинства знали, що доля нашої сім’ї була якимсь чином пов’язана з Елджером Хіссом. Також нам розповіли, що дід сидів у в’язниці, а бабуся лежала в психіатричній лікарні. Ми знали, що після того, як мама пожила в дядька Рея, у неї з’явилися глибокі пізнання в грі на тоталізаторі, кілька вишуканих більярдних прийомів і ненависть до іподромів, більярдних кімнат, а також їх завсідників. Здається, це були корисні знання, хоч користі з них жодної. Мамині діти вивчали її мовчання так, як вона вивчала мовчання свого батька, і з цього можна було виснувати лише одне – старий народний засіб «ні про що не розповідати» не лікує біль, хіба що трохи притлумлює.

– А де була бабуся, поки горіло дерево? – спитав я.

Мій дід глянув на маму, висунув язик, неначе показуючи, що я щойно поставив дуже ідіотське питання, і вимовив:

– Вона дивилася, як воно горить.

* * *

Як і більшість чудес, пожежа тривала недовго; полум’я зжерло дерево і згасло, немов задута свічка. Швидкість згасання, казав мені дід, свідчила, наскільки люто вогонь ужив усе доступне паливо. Тільки-но вона була там – комета, що пронизувала січневу темряву, а жар зупиняв мого діда. А наступної миті полум’я згасло, забравши із собою і будиночок у розвилці, і горіх, і переконання релігійних фанатиків, які колись його посадили. Іскри ще потріскували на обвуглених гілках. Потім і від них лишилися тільки цівки диму, шипіння пару, дощ із легкого попелу.

Дід знайшов бабусю на парадному ганку, через який вони ніколи не ходили. Вона сиділа боса, у тонкій нічній сорочці. Щоки в неї посіріли від попелу, вії та брови були обпалені, обличчя без будь-якого виразу.

– Нічого страшного,– сказав він їй і собі.

Дід присів поруч. Плечі в бабусі змерзли, надворі було морозно, але вона не звернула уваги на те, що дід обійняв її холодною рукою. Вони посиділи так, а тоді він викликав пожежників.

Повернувшись, дід присів знову, і вони разом дочекалися пожежної машини, що прибула з мигалками, сиренами і сімома чоловіками в захисних костюмах і блискучих шоломах. Роботи для них майже не залишилося.

– Хм, здається, у когось поїхав дах,– зронив один із пожежників.

Коли через роки мій дід пригадав ці слова, у нього на очах виступили сльози, у яких він наче намагався втопити гіркі спогади. Дід прикрив очі.

– Тату?

Він надто довго лежав із заплющеними очима, мама занервувала. Напевно, заснув під дією гідроморфону. Ми вже знали ознаки задухи, тому про всяк випадок спостерігали за його грудьми.

– Тату, ти стомився? Може, поїси?

– Дідусю! – Я намагався говорити бадьоро.– Нагодуймо тебе чимось.

Він розплющив очі. Я побачив, що він знову все пригадав, і цю пожежу вже нічим не загасити.

– Пудинг із тапіоки для всіх,– відповів він.– Багато пудингу.