Читать книгу Місячне сяйво - Майкл Шейбон - Страница 9

Уперше мій дід побачив бабусю в лютому 1947 року в синагозі «Агавас-Шолом»[36]. Вона, у лисячому горжеті й темних окулярах, стояла поруч із декоративною пальмою під полотнищем із написом: «Випробуй долю!» Лисячий горжет їй позичила голова клубу «Сестринська спілка». Окуляри безкоштовно надав чоловік голови, окуліст за фахом, для лікування світлобоязні, спричиненої хронічним недоїданням. Наскільки я зрозумів, текст, написаний на простирадлі, був частиною декорації благодійного заходу «Вечір у Монте-Карло» на честь відкриття синагоги і суто випадковим збігом. Проте стратегічна позиція бабусі була безпомилково продумана.

«Сестринська спілка» поміркувала й без обговорення з бабусею визнала: попри те, що вона є вдовою з чотирирічною донькою, яку вивезли з австрійського концтабору до табору біженців у Балтіморі, вона була б ідеальною дружиною для нового рабина. Благодійні буфети Товариства допомоги єврейським іммігрантам і кухні на Парк-Сьоркл і у Форест-Парк доклали зусиль, аби бабуся відновила фігуру, колір шкіри і те, що голова клубу називала «дивовижною шевелюрою». Бабуся мала манери, розбиралася в літературі та живопису. Казали також, що вона сподівається стати актрисою і має потрібний для цього талант. Через котяче личко і французький акцент, який іноді важко було зрозуміти, її порівнювали із Сімоною Сімон. Попри минулі страждання і втрати, вона легко й гучно сміялася. У неї була акторська постава й удавана смиренність дівчини, що зростала серед черниць.

Так, бувало, що вона промовляла щось безглузде як англійською, так і французькою. А коли не усміхалася, то напружено замовкала й ніби прислухалася до кроків за дверима чи придивлялася до тіней в кутку кімнати. Уперше потрапивши в Балтіморську публічну бібліотеку, вона рушила просто до записів шотландської народної музики. Перші два дивацтва списували на те, що вона ще не дуже добре опанувала англійську і пережила жахливі речі. (Утім, її любов до волинки так ніхто й не зміг пояснити.) Біля неї іноді відчувалося дивне потріскування, як біля працюючого електроприладу, і на думку членкинь клубу (а також їхніх чоловіків), це лише додавало бабусі флеру загадковості.

Новий рабин нещодавно відмінно закінчив Єврейську богословську семінарію і зачаровував усіх своїм блиском, енергійністю, чудовими костюмами і несподіваним для рабина легким ароматом гарденії, що його постійно оточував. Одне в ньому засмучувало – певна схильність до свавілля. Усе життя він був гордістю батьків і вчителів. Зрештою, рабин звик ставити власні думки вище за чужі навіть у питаннях, у яких нічого не тямив, зокрема, в одруженні. Усі спроби посватати йому підхожу дівчину закінчувалися нічим. «Сестринська спілка» провела нараду й вирішила застосувати хитрість.

Молодий рабин мав неодмінно побачити бабусю одразу, як з’явиться в призначений час, тому її приставили до орендованої пальми просто біля входу в банкетний зал синагоги. Дві членкині клубу мали стежити, щоби вона не відлучалася. Місіс Ваксман, дружина судді, допомогла їй отримати статус біженки. Місіс Зельнер, одна з перших єврейок, що закінчили коледж Брін-Мор[37], вільно говорила французькою. Дами вирішили зіграти на бабусиній вдячності й бажанні спілкуватися рідною мовою, і збиралися стояти поруч із нею біля пальми, поки не ввійде рабин, щоби – це був головний пункт їхньої стратегії – той подумав, ніби сам знайшов майбутню наречену.

Рабин запізнювався. Зал заповнювали гості, які й гадки не мали про плани «Сестринської спілки». Усі хотіли швидше розпочати святкування. Голова благодійного фонду піднявся на поміст. Тільки-но він почав вступну промову, пересипаючи її дурнуватими каламбурами, що переважно стосувалися карт і гральних костей, як мікрофон ударив його струмом. Через легкий електрошок благодійник замовк й сів на підлогу. Голова жіночого клубу виштовхнула свого чоловіка на поміст, де нудьгували винайняті музиканти – євреї в кубинському одязі. Окуліст опустився навпочіпки поруч із головою благодійного фонду, помацав його пульс і допоміг розстебнути комір. Інші чоловіки допомагали імпровізованими каламбурами на тему іскристого виступу й шокуючих контактів.

П’ятнадцятирічний звукооператор намагався знайти інший мікрофон, але йому заважала матуся, яка безперервно підганяла хлопця. Біля столу з молочними закусками виникла тиснява, що підігріла старі образи і породила нові. Тим часом цівочка світської розмови шкільною французькою, за допомогою якої мисливиці на тигра з жіночого клубу тримали на прив’язі свою кізоньку, стала надто тонкою. Другий мікрофон нарешті знайшли і перевірили. Голову благодійного фонду оглянули і визнали придатним для продовження промови.

– Запрошую вас,– бадьоро закликав він усіх, хто прийшов того вечора випробувати долю,– програвати багато й настільки часто, скільки стане сили!

Світло притлумили. Оркестр заграв, створюючи атмосферу дорогого клубу. За ча-ча-ча, гулом розмов, стуком гральних кісток і кульок на рулетці наглядачки вже не могли утримувати мою бабусю. Вона дістала пачку сигарет «Herbert Tareyton’s» із позиченої сумочки, обшитої бісером.

– Тут дуже жарко,– сказала вона, усе ще не відаючи про свій статус жертви, але відчуваючи якусь напруженість у розмові.– Перепрошую. Піду помилуюся чудовим місяцем.

І тут пані Зельнер, чиє обличчя також скидалося на повний місяць, засяяла. Ця радість, напевно, почасти її видала.

– Mais voilа le rabbin![38] – імпульсивно вигукнула вона.

* * *

Мій дід цілий день вигадував причину не йти з дядьком Реєм на «Вечір у Монте-Карло». Він не готовий спілкуватися зі «звичайними людьми». Йому важко говорити з незнайомими. У нього немає грошей і пристойного одягу. Він не ходить у синагогу. Він тільки заважатиме братові. Усі ці відмазки дядько Рей відкидав, розбивав, знищував і спростовував, як природжений полеміст. Він розуміє, як важко повертатися до цивільного життя, але зрештою ти просто набираєш у груди повітря і стрибаєш у воду. Усім важко говорити з незнайомими, крім комівояжерів і тих, хто пристає до людей на автобусних зупинках. Він охоче позичить брату грошей, які той віддасть з виграшу або коли зможе. У нього є чудовий блейзер із гаррісівського твіду[39], трохи заширокий йому в плечах. І якщо вже мова про синагогу, то це, зрештою, просто будівля. Великі євреї – ні Авраам, ні Гіллель – ніколи в ній не бували.

На той момент, коли вже треба було їхати, у діда лишався один козир: затіяти сварку, щоби брат сам відмовився брати його із собою.

Проблема полягала в тому, що дядько Рей мав надто вже високу думку про власну особу. До чого б мій дід не чіплявся, дядько тільки відмахувався. Безпідставні нападки тільки смішили його. Дід корчив кислу міну, навмисне рухався як равлик – Рей не реагував. Але на парковці біля «Агавас-Шолом», коли вже треба було вилазити з новенького дводверного «Mercury» дядька Рея, і той уже відчинив дверцята, дід у відчаї раптово натрапив на дієвий підхід.

Узимку 1947 року ніхто – і перш за все дядько Рей – не підозрював про паростки зневіри, що згодом зміцніли і почали тривожити мого двоюрідного діда, аж поки не змусили його проміняти синагогу на іподроми та більярдні Балтімора, Вілмінгтона та Гавр-де-Граса. Мабуть, мій дід уловив відгомін кризи, що насувалася. Ще в дитинстві він підозрював, що дядько Рей розігрує «маленького цадика», аби догодити спочатку батькам, а згодом і всьому єврейському світові. Братська телепатія зміцнила руку мого діда, коли той потягнувся до сагайдака за разючою стрілою.

– Ти що, не відчуваєш іронії? – запитав він.– «Вечір у Монте-Карло»! Тобі не здається, що це лицемірство? Цей заклад – уже давно справжнє бісове казино, Рею. Ярмарковий балаган. Пам’ятаєш букмекерську контору над забігайлівкою Пета? Отих аферистів із Буффало, які обчистили Френка Остенберга? Це ви. У вас та сама букмекерська контора. Приймаєте ставки на перегони, нічим не ризикуючи, тому що знаєте результат наперед. Лохи приходять, ви берете їхні грошики. Обіцяєте їм прощення, вічне життя, рядок у божій книзі обліку. А потім просто сидите й чекаєте, поки вони вріжуть дуба. Бубоните над ними свою абракадабру й закопуєте цих дурнів у землю.

Це була довга промова, як на мого діда, але його несло далі, бо він відчував переконливість своїх аргументів. Дядько Рей з лютою акуратністю зачинив водійські дверцята й розвернувся до діда, зачепивши ліктем клаксон. Його обличчя почервоніло так сильно, що навіть веснянки зникли.

– Як ти смієш? – багатообіцяюче почав він.

В очах Рея з’явився проблиск провини, він набундючився. Згадав благочестя багатостраждальних батьків і прадідів, добрі справи і наміри своєї пастви, віру та мучеництво євреїв по всьому світі, єдність рабинату, досягнення євреїв за останні п’ять тисяч років. Тоді перейшов до Маймоніда, Генка Ґрінберга[40], Мойсея та Адонаї. Він розійшовся, знову пишався собою, навіть ще кілька разів натиснув на клаксон для більшої переконливості. У якийсь момент Рей увійшов у такий кураж, що забризкав слиною лацкан блейзера, позиченого моєму дідові. Однак, дійшовши до господнього воїнства, дядько Рей раптом замовк і примружився. Мій дід не заперечував і не сперечався. Просто сидів, терпляче вичікуючи, як павук у павутинні, і дивився, як його брат метає блискавки.

– У тебе майже вийшло,– дядько Рей умить заспокоївся і притишив голос.– Ти підеш зі мною всередину, і тобі це сподобається. І знаєш, звідки я знаю, що ти зайдеш туди?

– Звідки?

– У Бога на тебе є план.

– Справді? Бог має на мене плани? Давно пора.

Дід місяць як повернувся додому, тинявся без роботи, сумував і почувався нікчемою. Його диплом припадав пилом уже шість років. Досвід, набутий ним у Європі, не підходив для жодної легальної справи в мирний час. Повернувшись у Філадельфію, дід, здавалося, розчарував усіх поспіль, зокрема й батьків. Особливо батьків: найбільше їх гнітило те, що, попри його капітанські погони і нагороди за подвиги, про які він узагалі нічого не розповідав, старший син їх і досі розчаровує.

– Усе, що трапилося з тобою в житті до цього – це частина божого плану,– сказав Рей.– І цього вечора всі пазли складуться, і ти все зрозумієш.

– А ти точно знаєш?

– Знаю.

– Тобі, напевно, бог постачає секретну інформацію.

Дядько Рей провів рукою по своєму сидінню й самовдоволено усміхнувся як людина, що знає вирішення проблеми.

– Господи, Рей, у тебе язик як помело!

– Думаєш? Хочеш парі?

Тим самим тоном, у якому мій дід звинувачував його й увесь рабинат в його особі, мій двоюрідний дід випадково вказав на двері, через які він згодом вийде з києм «Brunswick» під пахвою.

– Ставлю п’ятсот доларів, що ти ввійдеш у шуль[41], і в перші півгодини – ні, ні, у перші ж десять хвилин – тобі відкриється план усевишнього щодо твого життя. Ти зрозумієш, чому мав сьогодні сюди приїхати.

– Яке лайно,– відповів мій дід.– Давай, маєш парі.

Армійську вихідну допомогу йому досі не заплатили через бюрократичну тяганину. П’ятисот доларів у нього й близько не було, але дід вирішив ризикнути.

* * *

Бабуся обернулася до дверей, щоби роздивитися новоспеченого князька єврейського Балтімора. Мигцем вона помітила стрункого молодого хлопця в темно-синьому блейзері із золотими ґудзиками. Руде волосся під його оксамитовою ярмулкою (також темно-синьою) було на пів дюйма довше, ніж потрібно. Як тільки рабин увійшов, його оточили кілька чоловіків (зокрема й суддя Ваксман). Усі вони почали хихотіти і метушитися навколо нього, ніби виряджаючи юного племінника в бордель. Рабин швидко зник із виду. Місіс Ваксман щось прошипіла на їдиші: чи про те, що чекає на її чоловіка вдома, чи, може, просто вилаялася.

– Не знаю…– почула бабуся голос рабина.

Він удавано ламався, дозволяючи тягнути себе за руки в зал.

– Панове, я щось сумніваюся…

Коли він, у хмарі пахощів гарденії, майнув повз бабусю, вона почула, як він вибачається за запізнення:

– Я не винен. Усе через мого гостя.

– Це його брат,– пояснила місіс Зельнер трохи невпевнено, ніби побачене не цілком збігалося з описами.– Герой війни, весь у нагородах.

Бабуся побачила діда, який стояв у коридорі й наче вагався, але набагато серйозніше, ніж його брат. Він так глибоко запхав руки в кишені, що блискавка його ширінки трохи розійшлася. Краватка була погано пов’язана, твідовий піджак поверх непрасованої сорочки тиснув у плечах. Усе навколо: музика, світло, стукіт рулетки і гральних костей, вибухи радості або крики розчарування за столами, одяг, власна шкіра – здавалося, тиснуть йому. Лише його очі знайшли, куди втекти. Вони вистрибнули до бабусі з очниць, наче з вікна палаючого будинку.

– Якийсь він непоказний, цей герой,– зауважила місіс Ваксман.

* * *

Мій дід витратив забагато сил на опір дорогою до синагоги, тому зараз гадки не мав, що йому тут робити. Усе виявилося навіть гірше, ніж він уявляв. «Вечір у Монте-Карло»! Усипаний блискітками місяць, десятиватні гірлянди зірок, паперові гвоздики і пальми в діжках: маскування механізму, що рано чи пізно обдере всіх присутніх до нитки. Із точки зору мого діда, яку він виніс із війни,– брутальна, але доволі точна модель світу, як він його розумів.

Він трохи просунувся в залу, усе ще тримаючи руки в кишенях робочих штанів і почуваючись ні в сіх ні в тих. Опустив голову, щоби не бачити несмак, гамір і непристойність своєї батьківщини і своїх співвітчизників, які не знали війни і розважалися у Балтіморі разом із іншими тридцятьма тисячами ситих євреїв.

Прямо до нього йшла дівчина в чорній сукні. Із 1944 року дід не мав випадку поговорити із привабливою жінкою, яка не була би певною мірою ворогом обо повією.

– Я був не готовий до неї,– розповідав він мені.– Вона заскочила мене зненацька.

Бабуся була в темних окулярах – у приміщенні й увечері. На плечах – облізла лисиця, що запустила зуби у власний хвіст. Жінка йшла впевнено, але трохи виставивши одне плече вперед і тримаючи голову набік, ніби була тільки на вісімдесят п’ять відсотків впевнена, що вони раніше зустрічалися, і готова негайно визнати помилку. Між лисячим горжетом і краєм вирізу у вигляді човника (коктейльну сукню на вечір їй позичила дочка голови) сяяла біла ключиця.

Дід чув, як місіс Ваксман і місіс Зельнер невтішно кличуть бабусю, поки та долає останні три метри, що їх розділяли, ступаючи по лінолеуму з малюнком під паркет. Він зазначив мірне колихання її стегон та амплітуду вигинів, які була не в змозі приховати сукня. Під час війни він звик покладатися на свій хист більярдного катали – швидко читати по чужих очах, але ці темні окуляри вибивали його з колії. Навіщо вони взагалі потрібні? Він припустив, що це якийсь реквізит для сценки на тему «Вечори в Монте-Карло». Несподівано для себе дід усміхнувся, і від цього занервував іще дужче. Помада на губах дівчини була червона, як черви та бубни в картах, усмішка – як в Інгрід Бергман. У діда в голові пролунав звук, який через багато років він порівнював із гуркотом товарняка або землетрусом, що наближається. Він відчув, що стоїть на порозі чогось величезного і стрімкого, здатного змести його з лиця землі. «Наповал,– подумав дід про себе.– Такі справи». В останню мить він встиг перевести погляд на свої черевики і струснути головою.

– Неймовірно,– промовив він, усвідомлюючи, що й досі усміхається і що тепер він винен братові п’ятсот баксів.

* * *

У внутрішньому дворику свого будинку моя мама приладнала годівницю під дашком: відрізок прозорої пластикової труби на ланцюгу. У трубу мама насипала корм, птахи сідали на алюмінієву жердинку під отвором і клювали насіння. Дід любив споглядати пташині справи за вікном. Особливо його цікавила білка, яку він називав «мамзер»[42],– вона щодня влаштовувала набіг на годівницю. У мамзера не було ні грації, ні вміння літати, ні гідності. Він розлякував горобців і брався за корм так люто й незграбно, що мій дід тільки реготався. Мамзер був рабом гравітації і принципу маятника, і цього птахи не могли зрозуміти. Він стрибав на дашок із садової решітки, тоді спускався по ланцюгу, але вже за хвилину борсався, чіпляючись передніми лапами за пластикову трубу або за денце, шалено вимахуючи хвостом, а годівниця смикалася і крутилася, намагаючись його скинути. Напевне, мій дід так і не вигнав із себе того біса, який колись спонукав його викинути кошеня з вікна третього поверху: він вибухав сміхом щоразу, коли білка шльопалася на кам’яні плити. Іноді він сміявся так, що мені доводилося витирати його сльози паперовою хустинкою.

– Усі ті пані з жіночого клубу насипали насіння в годівницю, щоби зловити синичку,– казав мій дід,– а натомість їм попався мамзер.

* * *

За дідовою версією, перше, що бабуся сказала своєму майбутньому чоловікові, було таке: «Твоя голова мала би добрий вигляд на паркані».

Вона наблизилася до нього, тримаючи двома пальцями незапалену сигарету і вигнувши ледь помітну під темними окулярами брову. Мій дід одразу відчув за її мімікою і ще чимось непояснюваним – можливо, в її манерах не було тутешньої незграбності,– що вона іноземка. Дід клацнув запальничкою Ауенбаха.

– Перепрошую? – він затримав полум’я запальнички перед самим кінчиком сигарети. Подумки повторив фразу й вирішив, що все почув правильно, і дівчина таки дійсно сказала, що його голова мала би добрий вигляд на паркані.– Це як?

Дід бачив людські голови, відокремлені від тіла, у різних невідповідних місцях, хоча й не на паркані. Тим більше не думав, що подібна річ могла би бути вступом для знайомства. Він не бачив бабусиних очей і не міг зрозуміти настрій, із яким вона кинула своє зауваження. Тільки пізніше до нього дійшло, що в такий дивний спосіб вона одразу вирішила проблему початку розмови з незнайомцем.

– Ох, я, мабуть, помилилася. Бачу, ти образився,– мовила бабуся.

– У мене просто таке обличчя. Ти б виглядала так само, якби хтось насадив твою голову на паркан.

– На стіну,– моментально виправила вона і раптом реготнула, а тоді швидко прикрила рот рукою.– Вибач. Я хотіла сказати – стіну, не паркан.

– Це все змінює.

Мистецтво флірту з жінками дід розумів так: зберігати максимально непроникний вигляд.

– Стривай,– сказала вона, ледве стримуючись від реготу.– Ти колись бачив цей… як там у вас… собор?

Трьома помахами білих рук бабуся намалювала в повітрі стіни, башти і шпилі собору. У її жестах, простих і точних, було те, що поети і спортивні коментатори називають витонченістю. Бабуся піднімала й опускала руки, попіл із сигарети осипався іскристим каскадом. Помаранчеві вогники відбивалися в темних лінзах її окулярів. Вона зобразила вітражне вікно над головним порталом, намалювавши пальцем коло на грудях, які й без того вже цілком захопили дідову увагу. Бюстгальтери тієї епохи були справжнім архітектурним витвором: в її бюсті із його розмірами і презирством до гравітації дійсно було щось від величі готичних соборів. Аж тут дід побачив чорне татуювання на внутрішній стороні її лівої руки – п’ять цифр, що недвозначно розповідали історію її життя, сім’ї, світу. Прочитавши це найкоротше резюме, він зніяковів.

– Так, я бачив собори.

– На стінах,– сказала бабуся.– На давніх стінах! – Вона вимовляла «тавніх».– Там є обличчя з каменю. Оце таке і в тебе обличчя.

– А, зрозумів. Я виглядаю, як ґаргулья[43].

– Так! Ні! Не…– Вона вимовила французьке слово, що позначало ґаргулью, яке мій дід і через сорок два роки не зміг відтворити.– То штуки, що ловлять дощ, вони тварини, монстри, страшні такі. У тебе не таке обличчя!

Деякою мірою це була брехня. Одному зі своїх психіатрів бабуся пізніше повідала, що їй дійсно здалося, що дід негарний, але це її привабило й навіть збудило. Побачивши його на порозі банкетної зали, де він вирішував, чи не краще б забратися звідси, бабуся подумала, що в діда американське обличчя й американське тіло. Плечі – «б’юїк», щелепа – бульдозер. Тільки якщо подивитися в очі, можна було б сказати – і бабуся так і сказала, що він красивий.

– Це я схожа на ґаргулью.

– Навряд чи.

– Точно. Зсередини.

Дід пропустив це повз вуха, сприйнявши за порожню балаканину й напрошування на комплімент. Саме тоді він уперше неправильно зрозумів бабусю, почувши голос Коня Без Шкіри, що говорив замість неї.

– Можна тебе попросити зробити одну річ? – спитав дід.– Будь ласка, ти не могла би зняти свої окуляри?

Бабуся стояла дуже прямо, стиснувши губи. Дід злякався, що порушив якесь правило, якийсь галльський етикет, за яким категорично забороняється просити француженок зняти сонцезахисні окуляри.

– Лікар-окуліст сказав, що мені не можна…– Вона запнулася.– Але я зніму,– майже прошепотіла бабуся.

– Та нічого, не переймайся. Просто скажи мені, якого кольору в тебе очі. Це все, що я насправді хотів знати.

– Ні,– відповіла бабуся.– Я зніму їх для тебе. Але ти теж маєш дещо зробити. Тобто дозволити мені дещо зробити.

– Що саме?

Я не знаю, скільки людей у той момент дивилися на діда й бабусю – вони все ще стояли біля входу до банкетної зали,– і чи взагалі комусь це було цікаво. Та навіть якби вони стояли серед порожньої кімнати, ні мій дід, ні звичаї 1947 року навіть припустити не могли, що бабуся зробить те, що вона зробила. Згадуючи той вечір із м’якого сірого серпанку, створеного дією гідроморфона, мій дідусь просто заплющив очі – так само, як заплющив їх тоді, коли бабуся торкнулася його ширінки і зубчик за зубчиком застебнула її.

– C’est fait[44].

Коли він розплющив очі, то зрозумів, що потопає в очах бабусі. Вони були кольору сутінків у Монте-Карло, коли зорі палають, як десятиватні лампочки, а четвертинка місця розливає сяйво небом.

– Сині,– мовив мій дід, відкидаючись на подушки в лікарняному ліжку, що ми орендували й поставили в гостьовій кімнаті моєї мами.

Після цього він кілька годин поспіль не розплющував очей.