Читать книгу Місячне сяйво - Майкл Шейбон - Страница 7

Восьмого грудня 1941 року мій дід, безробітний, неприкаяний, до того ж, відомий як «катала» у всіх більярдних у радіусі ста миль від рогу Четвертої і Рітнер-стрит завербувався в інженерні війська США. Свій особистий кий від фірми «Brunswick», зроблений на спецзамовлення, дід залишив дядькові Рею – чим із часом позбавив світ іще одного цадика[20] – і вирушив військовим ешелоном в округ Рапідс (Луїзіана). Після шести тижнів початкової військової підготовки його відправили у військовий табір біля Пеорії (Іллінойс), де він навчався будувати летовища, мости і дороги.

Інстинкт більярдного гравця вимагав від нього прикидатися дурником і не хвалитися своїми знаннями та навичками, але серед жовторотих новачків, селюків і вайлуватих мужланів він виділявся міцною поставою, до того ж мав інженерну освіту. Дід був сильним і витривалим, словами не розкидався, і це сприймалося як ознака мужності, холоднокровності та незворушності. Згодом випливло, що дід має диплом Дрексельського університету, вільно говорить німецькою, дає будь-кому фору в більярді[21] й знається на моторах, акумуляторних батареях і радіоприймачах. Одного дня, коли дід та інші стажери з метою навчання паплюжили луку біля берега Спун-рівер, якийсь ідіот проїхав вантажівкою по проводах, що з’єднували польовий телефон із комутатором у штабі частини. Мій дід швидко зметикував, як відновити зв’язок із допомогою колючого дроту з огорожі. А коли почався дощ і деякі змоклі стовпчики цієї імпровізованої комунікації позамикали телефонні лінії на землю, дід розрізав запасну автомобільну камеру на смужки і відправив кількох стажерів ізолювати ними дріт від деревини на відстані понад дві милі.

Наступного дня діда викликали, аби він доповів про цей випадок старшому офіцеру групи. Майор був сухоребрим випускником Принстона, чия шкіра задубіла й вкрилася плямами за роки осушення боліт і наведення мостів у всіляких малярійних місцевостях. Щоки майора лущилися, вилиці та ніс вкривала сітка дрібніх судин. Натоптавши люльку, він трохи помовчав, час від часу кидаючи оком на мого діда, який переминався з ноги на ногу й гадав, що ж він такого накоїв. Нарешті майор розкурив люльку і повідомив, що має намір рекомендувати діда для переведення в офіцерське училище у Форт-Белвуар у штаті Вірджинія.

Атмосфера солдатського життя була насичена міазмами презирства до офіцерства, і дід від самого початку дихав цими токсичними випарами, не потребуючи фільтра або респіратора. Особистої неприязні до майора він не мав – просто зневажав усіх офіцерів як клас. Тому, після хвилинного вагання, дід відповів:

– Сер, я готовий махати кувалдою, поки ми не збудуємо трасу аж до Берліну. Але, із усією повагою, краще я опинюся куркою, що танцює в скляному ящику на «Сталевому пірсі»[22], ніж стану кадровим офіцером. Без образ, сер.

– Я не ображаюся. Розумію вас, і хай це лишиться між нами, але різниця між офіцером і куркою у скляному ящику не надто велика.

– Сер…

– До речі, чи відомо вам, що за звання молодшого лейтенанта ви отримаєте додаткових п’ятдесят доларів до місячної платні?

У ті часи мій прадід учергове прогорів – вилетіла в трубу його перекусна в парку «Шібе» поруч із бейсбольним стадіоном. Зараз він працював на складі винного магазину і в корсеті від кили тягався зі сталевими барилами пива «Інглінг». Моя прабабуся роками брала надомну роботу від шляпника: пришивала стрічки і облямівки, а тепер знайшла місце пакувальниці в кондитерській, якою володіли двоє зведених братів – ті зганяли взаємну ненависть, демонстративно зневажаючи всіх, хто стояв за прилавком. Мій дід знав, що його батьки запряжуться в будь-яку роботу й терпітимуть будь-які знущання, аби тільки сплачувати за освіту Рея, на якого вони покладали купу надій.

– Ні, сер, я не знав про це,– відповів мій дід.

Через два тижні – за день до того, як солдатів із його частини завантажили в потяг, що прямував до Довсон-Крік у Британській Колумбії, щоби будувати Аляскінську магістраль,– діда доправили в офіцерську школу у Форт-Белвуар. Це була невесела мандрівка.

Удалині від холодної півночі чи перших боїв тієї війни, за три години їзди від Шанк-стрит, він нудьгував як ніколи. Жодного разу дід не відчував себе настільки пригніченим. Роки, проведені в більярдних та університетських авдиторіях, навчили його ділити чоловіків на слабаків, ідіотів і шарлатанів, і життя у Форт-Белвуар лише підтверджувало цю класифікацію. З усіх боків його оточували лінь, некомпетентність, порожні розмови й вихваляння. В інших курсантах такі умови формували відвертий цинізм, але мій дід постійно відчував глуху досаду й лють.

Форт-Белвуар розташовувався неподалік від Вашингтона, тому дідова зневага дуже швидко поширилася за огорожу військової бази – на представників влади. Перл-Гарбор на той час уже нагнав на всіх страху перед ворожим вторгненням, але уряд й досі поводився безтурботно, покладаючись на те, що від супротивника його відділяють океани. Нечисленні протиповітряні батареї постійно демаскували своє місцезнаходження. Небо патрулювали допотопні біплани «Curtiss», кілька катерів берегової охорони – річки й мости.

Одного разу дід, отримавши день відпустки, блукав вулицями і плекав свій патріотичний гнів, обмірковуючи план захоплення Вашингтона. Заради достовірності він уявляв себе райхсмаршалом і розвивав свою стратегію на прадідівській пресбурзькій німецькій – гортанні приголосні додавали особливого смаку його мовним конструкціям. Ось він віддає наказ, аби штурмові підрозділи проходили спеціальні тренування для тривалого перебування на підводних човнах. Далі він висаджує триста озброєних до зубів людей у гирлі річки Патаксент – на тому самому місці, із якого британці почали вторгнення на континент 1814 року. Хлопці з підводних човнів підривають мости й електростанції на річці Потомак, знешкоджують радіовежі, ріжуть телеграфні та телефонні дроти. Гранатами і колючим дротом вони перетворють прямокутну сітку вулиць на непролазний лабіринт. Тридцяти «спеців» вистачить, щоби захопити Капітолій, дюжини – Білий дім. Увечері другого дня після початку операції він би вже стов у сяючих чоботах і вермахтівській фуражці перед Франкліном Делано Рузвельтом, простягаючи йому ручку для підписання остаточної капітуляції.

Того вечора дід повернувся у Форт-Белвуар захоплений і водночас наляканий чіткістю й елегантністю власного плану. Перед сном він надрукував на машинці тристорінкову доповідну старшому офіцерові. Доповідна чи то не дійшла, куди треба, чи то її не прочитали, чи то не звернули на неї уваги. Після відбою, у темряві кімнати, яку він ділив із цивільним інженером Орландо Баком, випускником Массачусетського технологічного, він знову виклав свої міркування.

Суто випадково цей Бак виявився одним із тих курсантів, які не підпадали під жодну з категорій дідової класифікації. Він був інтелектуалом зі штату Мен, його батько й дід присвятили життя зведенню легендарних мостів в Аргентині та на Філіппінах. Досвід хуліганських витівок в престижних навчальних закладах і родинна історія виробили у Бака особливу цікавість до підривної справи, тому він одразу зосередився на цьому аспекті плану мого діда.

– Однієї акції вистачить,– вирішив Орландо.– Достатньо підірвати хоча б мост Френсіса Скотта Кея. Це точно приверне їхню увагу, і вони трохи отямляться.

Минуло кілька тижнів, мій дід не отримав жодної відповіді на свою доповідну. У вільні дні вони з Баком тинялися біля обраного ними мосту, начебто просто так розглядаючи елегантну шеренгу ферм і прогонів. Бак фотографував діда, поки той безперешкодно робив замальовки биків і берегових опор. Попри всі їхні зусилля, ніхто навіть не спитав, що тут роблять ці двоє хлопців і чому їх так цікавить цей міст, зведений військовими будівельниками в двадцятих роках за проєктом одного з колег батька Орландо.

На заняттях із підривної справи вони набиралися досвіду й необхідних знань, а вечорами вивчали інженерні креслення конструкцій мосту в бібліотеці військової бази.

– Я їм покажу,– якось промовив Бак, лежачи в темряві й слухаючи радіо. Випуск новин був присвячений захопленню форту Тобрук вояками генерала Роммеля.– Я провчу цих козлів так, що надовго запам’ятають…

Мій дід якось пропустив той момент, коли його сусід по кімнаті почав говорити про їхній план не в умовному способі, а у визначеному майбутньому. Він жодної хвилини не вірив, що Бак дійсно намагається дати комусь урок або домогтися справедливості. Він не був перфекціоністом, шукачем правди або нитиком – просто приколювався, гадаючи, що це саме те, що хотів би почути мій дід.

– Не дуже загравайся,– казав йому дід.

– Хто, я?

Десять бомб власного виробництва дід із Баком заховали в кузові іржавої вантажівки, що стояла посеред автопарку, накрита брезентом. Конструкція вийшла дуже простою та ефективною: дерев’яні патронні коробки, напхані піроксиліном, який дід із Баком потроху виносили з навчань із підривної справи. Так само вони отримали детонатори і детонувальний шнур – якраз стільки, щоби мій дід зумів утілити свій план. До кінців кожного відтинку шнура дід почепив папірець із фразою, яку сам надрукував німецькою: «Тільки для демонстрації!»

– Не люблю, коли люди надто захоплюються,– сказав він Баку.

– О, та я теж,– безсоромно відповів Бак.

У ніч, обрану для здійснення операції, вони затягнули пояси, обвішані інструментами, розподілили свої запаси вибухівки у чотири наплічники і вирушили в самоволку. Залишити частину їм вдалося із такою легкістю, яка лише підтвердила дідову зневагу до порядків у Форт-Белвуар. Вони проминули бур’яни і всіляке сміття, ґрунтовий шлях і заглибилися в ліс, що колись був частиною плантації Белвуар. Сиплючи чортами і проклинаючи темряву, вони рухалися лісом, аж поки не вийшли до залізничної лінії «Річмонд—Фредеріксбург—Потомак». Там вони дочекалися товарняка до Александрії і застрибнули на порожню платформу.

Бак і мій дід встигли зістрибнути перед самим залізничним вузлом і опинилися в якомусь районі, забудованому присадкуватими цегляними будиночками. Зі станції Потомак пахло соляркою і озоном від пантографів електровозів, що рясно іскрили. Ці запахи і вбогі будиночки збудили у свідомості мого діда давні спогади і злість. Йому здалося, що, можливо, колись, через кілька років, він згадуватиме цю ніч як таку, що знаменувала довгоочікуваний початок його життя – справжнього життя.

Вони знайшли припаркований за домом на вузенькій вуличці старий фордівський пікап моделі А. Одне з вікон машини замість скла було забите оргалітом. Мій дід ліктем пробив його й заліз усередину. Доти дід ніколи не пробував заводити двигун без ключа, але принцип був йому відомий, а «Форд» не пручався. На все про все пішло менше хвилини. Тоді він відчинив двері й пересунувся на пасажирське сидіння. Орландо сів і намацав у темряві кермо.

– Ах ти вилупок,– щасливо промовив він.– Чорт тебе забирай!

– Їдьмо.

Раптом зі сторони Бака в двері машини вдарилося якесь важке тіло. У вікні виникли палаючі очі й червона паща – у вікно рвався собака. Із будинку заволав якийсь чоловік. Орландо захихотів, покопирсався з важелями, натиснув педаль газу – і наступної миті оскаженілий пес залишився позаду в хмарі пилу. Утім, пікап не обіцяв комфортної поїздки. Коли дід із Баком виїхали на шосе Джеффа Девіса, машина скрипіла, скреготала й дзеленчала, ніби в кузові вони везли повні мішки будильників.

Орландо Бак заспокоївся, узяв себе в руки й вів машину в темряві обережно, не перевищуючи швидкості. Вони проминули новий аеропорт, пустир, на якому нещодавно почалося будівництво нового корпусу воєнного міністерства, кладовище, де під білими хрестами були поховані батько й дід Бака, і повернули наліво. Трохи вище Джорджтауна, біля старої пристані на каналі Чесапік – Огайо Бак заглушив двигун. Пікап укотився на вкриту рінню автостоянку біля човнової станції Флетчера. Перед тим як вилізти з кабіни, Бак і мій дід намазали обличчя сажею від палених корків і натягли чорні в’язані шапки. Орландо радів, ніби на сьомому небі. Мій дід мимохіть мусив визнати, що йому й самому до вподоби ця пригода.

– Ти колись веслував на каное? – спитав Бак, бувалець багатьох літніх таборів на Східному узбережжі.

– Я бачив, як це робиться,– відповів мій дід, пригадуючи німу версію «Останнього з могікан», яку дивився в джермантаунському кінотеатрі «Лірика».– Якщо Бела Лугоші[23] впорався, то і я зможу.

Дід збив молотком і зубилом замок на дверях човнового сараю. Потім трошки прочинив двері й прослизнув усередину. У темряві пахло старими брезентовими черевиками. Бак відшукав каное зі щасливим номером дев’ять – саме у дев’ятому департаменті воєнного міністерства друкарка на ім’я Ірма Бадд зробила йому мінет. Пригинаючись і спотикаючись, вони дотягли каное до сліпа. Мій дід завантажив наплічники, а Бак збігав за веслами.

– Ну що, Лугоші, готовий повеселитися?

Мій дід штовхнув каное до води. Коли човен загойдався, він застрибнув на корму й відштовхнувся. Дід ніколи не відповідав на подібні питання.

Каное під номером дев’ять, тихо розрізаючи воду, перетнуло Потомак. На цьому етапі пригоди їх могли побачити з річки, тому вони обрали шлях уздовж берегів Вірджинії, у ті дні вкритих майже дикими заростями. Орландо Бак притих; наразі він був наче незворушний янкі – дві м’язисті руки рівномірно працюють веслом. Під час цього запливу мій дід майже нічого не робив – приблизно як і той Бела Лугоші, але це його аж ніяк не засмучувало. Вони навмисне вибрали для операції безмісячну ніч, утім погода була ясна, й над дідовою головою блискучими краплинками припою сяяла електронна схема неба. Коли Бак розвернув каное, аби здолати коротку відстань до мосту Френсіса Скотта Кея, мій дід уже вправно працював веслом. Він почувався щасливим, як ніколи в житті.

Міст, як здавалося, напружився всіма своїми арками і фермами, коли Орландо Бак і мій дід запливли під його склепіння. Він ледь помітно здригнувся, коли по ньому швидко проїхала машина. Дід пригнувся і кинув веслувати, а Бак повільно спрямував човен до опори, що глибоко загрузла у вірджинській землі. Він випростався, щоби каное вирівнялося, а дід відкрив наплічник і витягнув із нього першу бомбу й рулон пластиру, який вони поцупили в лазареті. Якби вони насправді намагалися підірвати міст, то зробили би кайлом або буром заглибини в опорах, заклали туди вибухівку і заклеїли липкою стрічкою. Але залізобетон – міцна річ. За дідовими підрахунками, аби обрушити цей міст, їм би знадобилася тисяча фунтів піроксиліну. Але він усе одно приліпив першу бомбу до міцного копита опори. Звук пластира, що розкручувався з рулона, лунав під аркою, наче грім.

– Наступна,– сказав він.

Орландо Бак відштовхнувся, і вони рушили далі. Річкові хвилі плюскотіли, розбиваючись об борти каное та опори.

У мосту Френсіса Скотта Кея п’ять могутніх арок, три з них височіють над водою, а дві – з обох боків – з’єднують міст із сушею. Бак і мій дід послідовно приліпили по три бомби на чотири центральні опори, загалом дванадцять. Коли вони із цим покінчили, була майже четверта ранку. Мій дід обвів поглядом середній прогін. Його захоплювало те, що простір поміж великими опорами і проїжджою частиною зверху був заповнений арками другого порядку у формі перевернутої літери «U», що плавно переходили в опори. Уся конструкція гуділа, коли здіймався вітер. Поза сталевим склепінням і бетоном тварини і герої весняних сузір’їв вершили свою ходу ще величнішим склепінням неба. Арки на арках тримали на собі величезну масу, стиснуті силою, яка не дозволяла конструкції зруйнуватися під власною вагою. Дід опустив очі і поглянув на Орландо. Той тримав у руках підривник і моток детонувального шнура «Cordtex» футів у сто п’ятдесят. Дід і гадки не мав, що той взагалі був у Бака.

– Тобі, напевно, варто взяти весло й відплисти від цього місця якнайдалі,– сказав Орландо.

Дід кивнув. Він інтуїтивно відчував, що Бак надумав щось подібне, тому всівся, вправно розвернув каное і рушив за течією. Бак однією рукою попускав кінець шнура, намагаючись не зачепити детонатор. Вони пройшли футів сто сорок уздовж вашингтонського берега, коли мій дід витяг весло з води і добряче приклався ним до потилиці Орландо Бака. Той упав обличчям долі. Дід від’єднав детонатор від шнура й викинув у воду. Потім підняв Бака, переконався, чи приятель живий, і обережно поклав його на корму каное. А тоді рушив до човнової станції Флетчера. Коли дід довеслував туди, Бак усе ще перебував у відключці. Дід повернув каное до сараю, лишив три долари на ремонт зламаного замка, викинув спорожнілі наплічники в контейнер для сміття і завантажив Бака в кабіну краденого пікапа.

На мосту Френсіса Скотта Кея Орландо Бак нарешті видав якісь звуки й розплющив очі. Подивився у вікно. Помацав потилицю і застогнав. Струснув головою і з гіркою повагою вимовив:

– Господи…

– Ти захопився,– відповів мій дід.

Наступного дня, коли дід повернувся в частину із занять з орієнтування на місцевості та картографії, з обох сторін дверей його кімнати стирчали військові поліцейські. Він ледве стримався, щоби не чкурнути звідти, але змирився і прийняв долю, яка йому випала. Від розуміння, що двійко кондитерів будуть тепер усе життя знущатися над його матір’ю, у нього горіли щоки, вуха й усі нутрощі.

«Підсніжники»[24] в білосніжних шоломах стояли непорушно, коли дід наблизився. Вони дивилися на нього очима, повними смертної нудьги і ненависті, і він відповідав їм тим самим.

– Мене шукаєте? – спитав він, ставши перед дверима на рівній відстані від обох полісменів.

– Ні, синку,– відповів голос із кімнати, де вони з Орландо Баком розробляли план, який неодмінно заведе їх у Лівенворт[25]. Це був голос владної людини, звучний і м’який, очевидно, звиклий, щоби до нього дослухалися.– Це я тебе шукаю.

Коли мій дід увійшов, зі стільця бадьоро піднявся огрядний чоловік, старший середнього віку. Такий же плечистий, як і дід, він виглядав бійцем, що постарів і погладшав. На ньому були сіро-червоний картатий костюм, шовкова сіро-червона краватка й чудові черевики з оленячої шкіри. Хоча він скидався на британського адвоката, дід одразу відчув, що перед ним військовий. Чоловік зміряв його поглядом з ніг до голови. Побачене, вочевидь, збіглося з тим, що він чув або прочитав у рапорті. Очі в нього виявилися дивовижними. Коли дід пригадував їх, він довго підбирав влучне слово: спочатку порівняв їх з морським льодом, а тоді – із розжареною конфоркою.

– Я впевнений, солдате, що ви не здивовані,– мовив чоловік, розтягуючи слова на мангеттенський манір,– і здогадуєтеся, що у вас великі проблеми.

– Так, сер.

– Маєте рацію. А як інакше? Ви шукали неприємностей – і от ви їх маєте. Наполегливі дії призводять до передбачуваних наслідків.

– Сер, я не шукав проблем, я…

– Не напружуйтеся з поясненнями. З одного погляду на ваше обличчя і так усе ясно. Ви шукали проблем усе своє життя.

– Сер…

– Я що, помиляюся?

– Ні, сер.

– Ви викрали знаряддя і припаси армії США. Пішли в самоволку. Викрали машину, а потім без дозволу поцупили чуже каное. І замінували вкраденою вибухівкою федеральну власність.

– Це не входило в план,– сказав дід.– Я маю на увазі бойову вибухівку.

– Справді? А як же тоді це сталося?

Було зрозуміло, що Бак уже в усьому зізнався. Але мій дід свого часу не здав вусату дівчинку, яка жила на сортувальному дворі залізничного вузла, і не збирався здавати свого друга, навіть якщо він виявився пацюком.

– Це була помилка командування,– зізнався дід.

Лід в очах чоловіка перетворився на вогонь. Водночас мій дід дивним чином відчув, що цей старший офіцер симпатизує йому.

– Батько Орлі Бака служив у 69-му піхотному полку на посаді мого ад’ютанта,– промовив старий.– Він теж завжди шукав клопоту на свою голову і знав: якщо звернеться до мене, я стану на його бік і постараюся відмазати його від будь-чого. Думаю, саме через це, коли «підсніжники» прийшли до вас, Орлі насамперед зв’язався зі мною, старим дядьком Біллом.

Уривки анекдотів, родослівних і чорних жартів і натяків, якими сипав Бак останні кілька місяців, раптом склалися в голові мого діда і запалили надію на диво.

– Полковнику Доноване, може, ви й мене витягнете із цієї халепи? – спитав він.

– Що ж, хлопчику мій,– відповів Дикий Білл Донован[26],– напевно, можу. Але ж ми вже з’ясували, що ти цього не дуже хочеш, чи не так?