Читать книгу Місячне сяйво - Майкл Шейбон - Страница 12

Коли мама розбиралася з дідусевими справами після його смерті, то зауважила, що за статистикою половина всіх витрат на ліки за життя людини припадає на останні пів року. Якщо прикласти це до дідових розповідей, то ця диспропорція виглядала б ще відчутнішою. За останні десять днів він розповів мені про своє життя дев’яносто відсотків того, що я про нього знаю. Із крихт спогадів, якими він ділився зі мною, поки я ріс, лише одна повторювалася досить часто: йшлося про те, як він уперше побачив мою матір. Звучало це завжди майже однаково: «Коли я вперше побачив твою маму, вона ридма ридала».

Не сказати, щоби це були повноцінні мемуари,– дід ніколи не доповнював цю фразу. Це був скоріше іронічний коментар до тих випадків, коли мама знову й знову виявляла незламну стійкість, холоднокровність і практичність, демонструючи, що вона – міцний горішок і запекла крутійка.

– Вони сподіваються, що вона зламається,– якось сказав він, коли мама (із його допомогою) намагалася розплутати жахливий клубок фінансових і юридичних проблем, що лишив по собі мій батько.– Але вона не здасться.

Після таких фраз він зазвичай хитав головою і не без іронії додавав:

– Важко повірити, але коли я вперше побачив її, вона буквально вмивалася сльозами, бідна дитина!

Мій дід уперше побачив маму в неділю на початку березня 1947 року, через кілька тижнів після «Вечора в Монте-Карло». Він їхав на трамваї номер п’ять із дому брата на Парк-Сьоркл у синагогу «Агавас-Шолом», де готувалися до Пурима. Технічно Пурим припадав того року на п’ятницю, але через якісь тонкощі шабату і той факт, що за часів Ісуса Балтімор ще не був обнесений стінами, святкували його в неділю.

Мого діда не цікавили ні юдейський календар, ні пояснення дядька Рея із цього приводу, від Пурима йому було ні холодно, ні жарко. Але в його дитинстві на Пурим було весело, а для єврейських свят це рідкість, тому він не дуже опирався. Однак десь між Арденнами і Гарцом дід утратив здатність радіти поразці ворога. Йому здавалася дешевою та абсолютно хибною паралель, яку Рей намагався провести між старозавітним Аманом, що хотів знищити євреїв[55], та не зміг, і цілком послідовним винищувачем євреїв Гітлером. Невдача (також відома, як «бог») і єврейська хитрість допомогли зруйнувати плани Амана; у Гітлера ж просто не вистачило часу.

Щорічні величання божої милості, правосуддя і мощі, пости і свята, що славили ім’я Всевишнього, чудеса, якими він нібито обсипав юдеїв протягом століть,– для діда все це втратило значення через річ, яку тоді він ще не звик називати Голокостом. У Єгипті, у Сузах, за часів Іуди Маккавея господь втручався і могутньою десницею рятував нас від загибелі. Велике діло! Коли нас відправляли в печі, він нерухомо сидів на своїй могутній дупі й не втручався. 1947 року, на думку діда, єдина причина називати себе, як і раніше, євреєм і демонструвати світові своє єврейство полягала в тому, щоби знов і знов сказати Гітлеру: «Пішов ти в сраку».

Він їхав у «Агавас-Шолом» не на Пурим, не заради того, щоби слухати словоблуддя брата й тупати ногами щоразу, коли звучатиме ім’я Амана під час читання сувою книги Естер. І навіть не заради гоменташів[56], хоча відмовлятися від них не збирався. Він їхав, тому що Рей запевнив його, що прийде бабуся, а мій дід сподівався залізти їй у трусики. Ця дівчина пройшла через вогонь, і він її не спалив, але дід розумів, що їй добряче дісталося. Він збирався її врятувати. Необхідним першим кроком для цього було – залізти їй у трусики.

Спочатку його в ній саме це й приваблювало. Не її розбитість, а можливість її полагодити і навіть те, що для цього знадобиться робити. Він відчував: якщо візьметься любити цю поламану жінку, то в його житті з’являться якийсь сенс і мета. Можливо, якщо він спасе її, то й сам спасеться. Із кінця зими й весни 1945 року дід страждав на своєрідну духовну фрустрацію. Він постійно думав про те, що бачив і що робив на війні, але не міг побачити в цьому найменшого сенсу. Люди досвідчені й представники влади багато разів казали йому, що всі його дії на війні мали вищий сенс, і після війни йому також знайдеться місце в цьому житті. До зустрічі з бабусею все це видавалося дурницями. А тепер він повертався до синагоги за покликом хіті і до того ж починав почасти вірити в те, що йому казали про вищі сенси. Сама хіть відчувалася як форма віри.

Він знав, що одне з визначень слова «дурень» – той, хто береться за роботу і не розуміє її справжніх масштабів і складності, але зрештою інженерний корпус саме так завжди і робив. Якщо у світі й було щось на зразок мудрості, то, можливо, вона полягала в оптимістично-безнадійному девізі інженерного корпусу: «Essayons»[57]. Дід гадки не мав, наскільки важко йому буде із цією жінкою. Але вже надумав, із чого почати: з її стегон, притиснутих до нього, її ніг, що обвиватимуть його, з її тіла в його обіймах.

* * *

Після «Вечора в Монте-Карло» мій дід бачив бабусю тричі.

Перший раз трапився через викрутаси дядька Рея. Місіс Ваксман швидко оговталася після невдалої спроби заарканити нового рабина й покликала його на «сімейну вечерю» до своєї квартири, що займала цілий поверх у будинку на Юто-Плейс. Також вона без відома Рея запросила мою бабусю. Дядько Рей на той час уже знав про їхній план і знав також, що в капкан жіночого клубу потрапив мій дід. У гості він з’явився разом із братом, сподіваючись, що йому це вибачать – мовляв, він турбується про брата-ветерана з душевною травмою.

Утворилася незручність. Аперитиви подали в затишній малій вітальні, де два крісла роботи Джозефа Урбана розташувалися навпроти хагенбундівського диванчика для закоханих[58]. Увесь задум, як естетичний, так і тактичний, провалився через необхідність терміново принести з великої вітальні стілець із іншого гарнітура. Також довелося втиснути тарілку на кухонний стіл, ідеально накритий на чотирьох. Кухаркам довелося спішно перерозподіляти п’ятдесят грамів чорної ікри на канапки із сирним кремом, що їх приготували hors d’oeuvre[59]. Але, безумовно, найбільшим джерелом незручності в той вечір став мій дід. Він сидів навпроти брата, майже не розмовляв, із механічною регулярністю відправляв їжу до рота і безцеремонно витріщався на бабусю. Коли вона його на цьому ловила, він моментально переводив погляд на свою тарілку і робив спантеличене обличчя, ніби постійно забував, що таке вечеря і навіщо вона потрібна.

Насправді спантеличувала його бабуся. Коли інженера наздоганяє доля або фатум, вона завжди з’являється у вигляді надскладного завдання.

Елегантна красуня з «Вечора в Монте-Карло» була цікавою, жвавою, але дивакуватою і, певно, трохи божевільною. Та й хто б сумнівався: вона застебнула його ширінку в синагозі! Молода жінка за столом у Ваксманів була так само красива, але поводилася зовсім по-іншому й випромінювала іншу енергію. Рабином вона цікавилася не більше, ніж він нею. Дівчина прийшла в строгому сірому жакеті старомодного напіввійськового фасону. Він личив її фігурі, але все ж виглядав надто суворо. Вона говорила стримано, непевно, обережно, навіть дуже серйозно. До того ж, на більш правильній англійській, ніж два тижні тому. Божевілля ні в чому не виявлялося.

Тепер, коли її грайливість і кокетство зникли, у рисах її обличчя й очах проступила якась томна велич. Гладко причесане волосся сьогодні здавалося скоріше рудувато-каштановим і лискучим, як кінський бік. Сміх, який під час першої зустрічі здався дідові хриплуватим і грубим, звучав стримано. На «Вечорі в Монте-Карло» дід подумав (трошки зверхньо), що вона чарівна, але легковажна пустунка, якій не терпиться вибалакати все про своє болісне минуле стоматологам, перукарям, кравчиням. Перелітна пташка, неглибока особистість. Жінка, яку він зустрів у Ваксманів, була ґрунтовнішою і мала важкість на серці. Вона була посудиною, що утримувала всередині біль власного життя, але важкість умісту надломила крихкі стінки, і промениста пітьма сочиться назовні. Коли розмова зайшла про кармелітський монастир, де її переховували під час війни, голос у бабусі затремтів, вона посумніла. Дядько Рей подав їй носовичок, і всі почали дивитися, як вона промокає очі в тиші кухні, повній аромату гарденій.

Діда стурбувала й зачарувала разюча зміна в дівчині, із якою він познайомився десять днів тому. Чи була та грайлива сміливиця в окулярах, як в Інгрід Бергман, просто роллю на вечір, а крихка посудина, із якої сочився сум,– справжньою дівчиною? Або навпаки? Мабуть, ні те, ні інше. Можливо, її «я» – це змінна без визначеної величини. Можливо, під час кожної зустрічі вона буде іншою. Дід раптом відчув біль у литці – брат штурхав його ногою під столом. Він збагнув, що місіс Ваксман або її чоловік звертаються до нього, і розгублено подивився на обох. Допомагати йому ніхто не збирався. Дядько Рей відчув, що час втрутитися.

– Електротехніка,– сухо зауважив він. Голос звучав роздратовано, але досить добродушно.– Закінчив Дрексельський технологічний. І так, пане судде, він щосили шукає роботу, бо переймається тим, що його багатостраждальний молодший брат уже скучив за своїм диваном у вітальні.

Ще зранку на подібний закид мій дід відповів би щось на кшталт: «Слухай, я можу виселитися хоч завтра!» Уже кілька тижнів поспіль він прокидався на дивані у вітальні дядька Рея, не розуміючи, що він досі робить у Балтіморі, а засинаючи, казав собі, що пора із цим щось робити.

– Я цікавлюсь ракетними технологіями,– відповів дід, сам собі дивуючись.– Інерціальні системи управління, телеметрія. Я би хотів працювати у Ґленна Мартіна[60], якби пощастило. Я чув, вони збираються робити щось незвичне у цій сфері.

Місіс Ваксман мала вражений вигляд. Це була найдовша дідова промова за весь вечір. Аж тут виявилося, що колишній колега судді Ваксмана має брата – віцепрезидента компанії «Мартін». Можливо, він міг би якось допомогти.

– А вони там справді будують космічні ракети? – спитав дядько Рей.

Під час війни компанія «Glenn Martin» побудувала на порожніх землях на північному сході Балтімора великий завод, що випустив тисячі гідропланів «B-26 Marauder» і «Mariner».

– Просто, знаєте, мій брате, із цими його інерціями і телепатіями, може, й виглядає, як бетонна брила. Та він хоче полетіти на Місяць,– додав Рей.

Сорок два роки по тому дід не міг пригадати, про що ще говорилося за столом у Ваксманів, крім епізоду про політ на Місяць і обговорення кармелітських черниць, під час якого бабуся зронила сльозу. Ще одна розмова, яку він усе ж таки запам’ятав, сталася після кави й десерту. На той момент його почуття до бабусі геть змішалися: цікавість, жаль, бажання. Він мав терміново навести порядок у голові – залишити поле бабусиного тяжіння на кілька хвилин, на одну сигарету. У пошуках задніх дверей чи якоїсь тераси дід натрапив на засклену веранду. Опалення там не було, зате стояли плетені крісла та етажерка з хатніми рослинами. Напевно, приємно сидіти тут весняними вечорами і відчувати себе багатим суддею. Повітря там було застояне. Дід відчинив вікно, щоби впустити свіжу вечірню прохолоду.

Він щойно запалив «Pall Mall», коли клацнули двері. Це була моя бабуся в накинутій на плечі шубі, що, як і сама місіс Ваксман, пахла строгим парфумом «Табу». Напевне, суддя віддав за цю шубу вартість «Cadillac-60» 1947 року випуску, який посилав за гостями.

– Привіт!

– О, так… привіт-привіт.

Вона затримала погляд на його губах, що тримали цигарку. Дід вийняв її, віддав їй, а собі запалив іншу. Піднявши очі від бензинового вогника, він побачив, що бабуся ледь помітно затремтіла – хвиля дрожу прокотилася від стегон до плечей і завмерла гримасою переляку на обличчі.

– Тобі погано?

Бабуся видала дивний звук – щось між розгубленим смішком і переляканим зойком, і виринула із шуби місіс Ваксман, наче та раптом спалахнула. Одночасно вона відкинула шубу в напрямку мого діда, ніби і сама перетворилася на палаючий будинок, а дід, як пожежник із рятівною сіткою, мав цю шубу рятувати. Він зловив шубу за комір. Бабуся приклала руку до грудей, ковтнула, затягнулася сигаретою. Виглядала вона збентеженою.

– Вибач, я просто не люблю хутро.

– Справді?

– Коли здирають шкіру… Я бачила, як це робиться.

– М-м?

– І мені це ніколи не подобалося.

Саме тоді бабуся вперше розказала дідові про сімейне шкіряне виробництво у Ліллі, біля самого бельгійського кордону. Шкільною англійською, майже без зміни тону та емоцій, вона описала своє дитинство, у якому завжди були присутні кров, сморід гнилі та сечі від дубильних чанів, крики коней на шкуродерні, що скидалися на дитячі. Вона описала процес здирання шкур, скориставшись кольорами. Сріблястий ніж. Червона кров. Синя пліва. Золотавий жир. Білі кістки.

Дід тримав шубу. У місячному сяйві на заскленій веранді здавалося, що навколо неї ворушаться привиди тварин.

– Це відра.

– Що?

Дід не мав уявлення, про що вона, але миттєво відчув, ніби вони на знайомій території. Здається, повернулася дівчина з «Вечора в Монте-Карло», яка повідомила йому, що його голова гарно виглядатиме на паркані.

– Багато відер. Місіс Ваксман сказала, що на неї пішло десь п’ятнадцять чи навіть більше.

Дід не стримався та засміявся:

– Видра.

– Ти знаєш, хто це – відра?

– Я майже впевнений, що сьогодні вона була в супі.

Бабуся насупилася, звівши густі, як у Дженніфер Джонс[61], брови. Дідові подобалося, коли вона супилася.

– А, це ти мене підколюєш,– здогадалася бабуся.

– Вибач.

– Та ні, я не проти.

– Невже?

– Так, мені навіть подобається. Коли ти мене підколюєш, ось це й подобається.

Дід відчув, що шаріється. Веранду освітлювали тільки місяць і лампа у далекій вітальні. Він намагався зрозуміти, чи можна побачити при такому світлі його щоки.

– Ти мені подобаєшся,– сказав він.

– Ти теж мені подобаєшся,– через пів миті відповіла бабуся, а за секунду спитала: – У мене є маленька дівчинка, ти знаєш про це?

– Звісно,– бовкнув дід, застуканий зненацька. Тобто рятувати знадобиться їх обох. Essayons.– Скільки років?

– Чотири. Буде п’ять у вересні.

– А твій… ну, цей… батько дитини?

– Я його вбила.

Вона побачила обличчя діда й вибухнула сміхом, а тоді прикрила рота долонею, вдавившись сигаретним димом.

– Ні! Вибач, я…

Вона закашлялася і, здається, навіть заплакала. Дідові було не роздивитися. Вона вдихнула, видихнула. Заспокоїлася.

– Це був жарт, але не смішний. Тоді чому я сміялася?

Важко було зрозуміти. Дід вирішив не відповідати. Бабуся затушила сигарету у вазоні з хирлявою стеблиною.

– Її батько вмер. На війні.

Вона підійшла до відчиненого вікна, ковтнула холодного повітря. Глянула на молодий місяць. Її тілом знову пройшла дрож, тоді ще раз. Тепер вона точно плакала і, напевно, дуже змерзла. Дід кинув шубу на плетене крісло. Зняв піджак, який позичав у брата для «Вечора в Монте-Карло», і накинув бабусі на плечі. Вона трохи пригнулася під ним, немов під струменем теплої води з душу, і подалася назад, аж поки не припала до діда. Його начебто струмом ударило. Він відчув, що вага на його грудях – це ноша, яку вона йому довіряє. Дід дуже хотів, відчайдушно жадав виправдати цю довіру, хоча, судячи з ворушіння в його штанях, якась частина його тіла мала власні плани.

– Я теж хочу полетіти на Місяць,– сказала бабуся.– Візьми мене з собою.

– Звісно,– відповів мій дід.– Щось придумаємо.

Наступного разу він побачив бабусю, коли та виходила з булочної Зільбера, тримаючи коробку, перев’язану рожевою стрічкою. Вона його не помітила. Дід пішов за нею по Парк-Хайтс до Бельведера і далі до кінця Нарцисус-авеню, де починалися бідніші будівлі. Дід тримав поважну відстань і спостерігав, як бабуся увійшла в будинок на дві родини, більш доглянутий за сусідні (згодом з’ясувалося, що ця нерухомість належить судді Ваксману і він здає її в оренду). У ту ніч дід крутився на братовому дивані до другої ночі не в змозі заснути і думаючи про бабусю. Нарешті він підвівся, одягнувся, узяв ключі від машини дядька Рея і поїхав до будиночка в кінці Нарцисус-авеню. У вікні другого поверху горіло світло. У діда завмерло серце. Він зупинив машину біля бордюру й вимкнув фари. Ніч знову видалася холодна, але вікно було відчинене. Бабуся курила, спершись на підвіконня, і дивилася на Місяць. Дідові здалося, що вона згадує слова, сказані в його обіймах.

У кімнаті позаду неї почувся дитячий голос – надто слабкий, щоби визначити, чи дитина перелякана, чи скаржиться, чи потребує допомоги. Бабуся рвучко обернулася і загасила сигарету об підвіконня. На кущі під вікнами посипався дощ іскор.

* * *

Наближаючись у той день до «Агавас-Шолом» якщо не з планом операції, то з чітким усвідомленням власної місії, дід побачив на кам’яній лаві перед скляними дверима маленьку дівчинку: вона сиділа, спершись підборіддям на коліна і обхопивши руками ноги. Дівчинка ледь помітно, десь так на три градуси, погойдувалася назад-вперед. Спершу дідові здалося, що вона щось наспівує. На ній була зелена сукенка, зелені колготки і чорні лаковані черевички із ремінцем. У сукні були рукава-метелики, що залишали руки відкритими, і навіть у колготках дівчинка однозначно мерзла. Сам дід був у капелюсі, шарфі й вовняному пальто поверх светра. Мабуть, у три-чотири роки, із голими руками в п’ять градусів тепла, ще й на кам’яній лаві, дід би теж рюмсав, але йому подобалося думати, що він би все ж таки здогадався повернутися в теплий будинок.

Двері синагоги розчинилися. Дівчинка перестала розгойдуватися і випросталася. Із синагоги вийшов єврей, тримаючи в руках дитяче пальтечко. На ньому був величезний штраймл[62], довгий кафтан, яким він підмітав бетон, і борода, як в Едмунда Ґвена у фільмі «Диво на 34-й вулиці». Дід здивувався, що цей суворий ортодокс не гребує «Агавас-Шолом», де жінки сидять поруч із чоловіками, а рабин – жвавий денді, не здатний навіть відростити пристойну щетину. Хасид у величезній хутряній шапці наче не помічав діда, а дівчинка ніби не помічала хасида. Але вже не ридала ридма. Узагалі перестала плакати.

Єврей накинув на дівчинку пальтечко, упевненим рухом поправив комір у неї на шиї і рушив назад. Коли він входив у двері, хвиля повітря з теплого приміщення підняла край поли кафтана, і дід побачив яскраво-червоні пантофлі із загнутими носами. Чомусь вони здивували його більше, ніж присутність хасида в «Агавас-Шолом». Хоча з речей, на які дідові було начхати, або яких він узагалі не знав про ортодоксальних юдеїв та їхнє вбрання, можна було би книжку скласти.

– Я й не знав, що існують юдеї-ескімоси,– сказав дід до дівчинки, підійшовши до дверей шуля.

Вона підняла на нього очі. Обличчя в формі серденька, потріскані пухлі губи, кирпатий неєврейський носик. Очі пляшково-зеленого кольору, цілком сухі. Напевно, плакала таки через холод.

– Що?

– Тобі холодно?

Дівчинка глибше засунула руки в кишені пальта. Кивнула.

– Чого ж ти тут сидиш?

– Мені не можна всередину дві години.

– Ого! Це ж чому?

– Я погано поводилася.

– І що, тепер маєш вмирати від холоду дві години?

– Так.

– Ти, мабуть, зробила щось особливо погане.

– Так.

Вигнати дитину на холод за погану поведінку здавалося надто жорстким покаранням, але про виховання дітей в ортодоксальних євреїв дід знав ще менше, ніж про їхнє взуття. Він глянув через скляні вхідні двері, відшукуючи поглядом хасида у великій шапці, і подумав – може, варто з ним поговорити? Стіни вестибюля – великого, по-спартанськи пустельного приміщення під похилою модерною стелею,– були прикрашені паперовими куполами-цибулинами та гостроверхими арками в перському стилі. Одразу за входом на двох жердинах був почеплений плакат із написом: «Дорога на Сузи». Літери були стилізовані під арабську в’язь. Біля входу в молитовний зал топталися кілька людей, і серед них – той ортодокс у шапці. Поруч стояла струнка дівчина, убрана у вуалі й браслети, як Саломея в ярмарковому балагані.

– Хочеш, я домовлюся про тебе? – звернувся мій дід до дівчинки.– Я приятелюю з тутешнім начальством.

– Що?

– Хто сказав, що ти маєш сидіти на холоді дві години поспіль?

– Я.

– Ти?!

– Так.

– Тому що ти погано поводилася?

– Ага.

– І ти сама себе покарала.

Дівчинка кивнула.

– Що ж ти такого наробила, що вирішила сама себе покарати?

– Мама сказала, що я була неввічливою.

– Із ким?

– Із рабином.

– Серйозно? Що ж ти зробила?

– Спитала, чому в нього такі самі парфуми, як у нашої сусідки місіс Полякофф.

– Отакої!

– Що?

– А які парфуми в місіс Полякофф?

– «Гарденія джунглів».

Дід зареготав, а за кілька секунд обережно засміялася й дівчинка.

– Це ж смішно.

– Як на мене, так точно. Дуже!

– Отож. Дуже смішно!

Двері знову розчинилися. Вийшов інший єврей, теж у великій шапці, але з дешевою накладною бородою Санта Клауса і у барвистому китайському халаті.

– О, всі неслухняні діти вже тут!

Моя мама перестала сміятися і відвернулася.

– Знаєш, я майже впевнений, що Рей дійсно користується «Гарденією джунглів»,– сказав мій дід бородатому єврею.– Я думаю, дитина вже спокутувала свою вину перед суспільством. Може, уже час повернути її з цього Сибіру в тепло?

– Та я вже тричі виходила її кликати! – вигукнула моя бабуся.– Вона ж нікого не чує. Я сказала так: ти повелася негарно, будь ласка, іди й посидь дві хвилини на стільчику он там – у залі! – не надворі. Дві хвилини! А вона каже: «Ні! Я така погана, краще піду надвір і сидітиму там дві години!» Я молила її повернутися: дитино, кажу, будь ласка, ти ж заробиш пневмонію! – Бабуся обернулася до моєї мами, її борода трусилася.– Ти що, хочеш захворіти і потрапити до лікарні? Умерти хочеш?