Читать книгу Місячне сяйво - Майкл Шейбон - Страница 4

Коли Елджер Хісс[1] вийшов із в’язниці, йому було важко знайти роботу. Він закінчив Гарвардську школу права, працював на Олівера Венделла Холмса[2] і допомагав засновувати Організацію Об’єднаних Націй, але водночас він був звинувачений у неправдивих свідченнях і підтримці міжнародного комуністичного руху. Він випустив мемуари, але вони були такі дурні, що їх ніхто не забажав читати. Дружина від нього пішла. Хісс був геть розбитий і позбавлений надії. Зрештою хтось із друзів пожалів нещасного й підсобив із роботою. Його взяли в нью-йоркську фірму, що виробляла й продавала заколки, зроблені з фортепіанних струн. Ця «Feathercombs» якийсь час процвітала, але згодом у них почалися проблеми з впливовими конкурентами, які скопіювали їхній дизайн, зазіхнули на торгову марку та збили ціни. Продажі впали, оборот був кепський. Аби винайняти Хісса, потрібно було когось звільнити.

У зв’язку з арештом мого діда в газеті «Daily News» від 25 травня 1957 року якийсь безіменний журналіст описував його як людину «тиху й непомітну». Для його колег, торгових агентів «Feathercombs», дід був чимось на кшталт фетрового капелюха на вішалці в кутку. Дід працював найбільше, але користі для фірми від нього було найменше. Обідньою перервою він усамітнювався зі своїм сендичем і гортав останні примірники журналів «Небо й телескоп» або «Авіаційний щотижневик». Було відомо, що він їздить на «Crosley», має дружину-іноземку та доньку-підлітка, а живе десь в окрузі Берген. До арешту дід лише двічі проявив себе перед колегами. Під час Світової серії з баскетболу в п’ятій грі 1956 року в офісі зламалося радіо, і мій дід полагодив його, замінивши перегорілу лампу іншою, яку витягнув із телефонного комутатора. Також один з рекламщиків «Feathercombs» розповідав, що якось зустрів мого діда біля театру «Paper Mill» у Міллбурні, де його дружина-іноземка грала – уявіть собі! – Серафіну в «Татуйованій троянді». Більше ніхто про мого діда нічого не знав, і це йому, здається, подобалося. Його вже давно не намагалися затягнути до загальних розмов. Усі знали, що він уміє усміхатися, але ніколи не сміється. Якщо в нього й були якісь політичні переконання – або взагалі переконання як такі,– то у фірмі «Feathercombs» про них ніхто нічого не знав. Отже, якби його звільнили, нічого й не змінилося б.

Двадцять четвертого травня, трошки пізніше дев’ятої ранку, президент «Feathercombs» почув, що в приймальні перед кабінетом, де сиділа його секретарша – кмітлива дівчина, яка захищала його від кредиторів і податкових інспекторів,– щось відбувається. Нетерплячий, майже злісний чоловічий голос чогось вимагав. Інтерком у кабінеті президента слабко дзенькнув. Здається, розбилося скло. Потім почувся звук, наче хтось жбурнув слухавку на апарат. Президент уже майже підвівся, щоби вийти й перевірити, що там коїться, але наступної миті в його кабінет увірвався мій дід, вимахуючи чорною телефонною слухавкою (тоді це було дійсно замашне знаряддя) із вирваним дротом завдовжки три фути.

У 1930-х роках у перервах між грою на більярді мій дід чотири роки провчився в Дрексельському технологічному, заробляючи на навчання вантаженням піаніно на складі універмагу «Вонамейкер». У нього плечі не влазили в двері, волосся, яке він щоденно вкладав із бріоліном, стирчало на голові, як заманеться, а рум’янець так рясно покривав щоки, що здавалося, ніби в нього постійний сонячний опік.

Очевидці потім розповідали в інтерв’ю «News»: «Я ніколи не бачив, щоб він гнівався».

Або: «Мені здалося, що його оточує запах диму».

Тому президент «Feathercombs» зробив неприємне відкриття – виявилося, що він тільки-но звільнив маніяка.

– Що відбувається? – спитав він.

Питання не мало сенсу, тому мій дід не удостоїв його відповіді. По ньому й так було все видно. Йому завжди здавалося, що більшість питань, які ставлять люди, просто заповнюють пустий простір, обмежують його в русі, відволікають увагу та забирають енергію. До того ж, мій дід не дуже дружив зі своїми емоціями. Він просто взяв кінець телефонного дроту й двічі обгорнув його навколо лівого зап’ястка.

Президент спробував встати, але його нога застрягла під столом. Стілець відкотився назад і перекинувся, задеренчавши коліщатками. Він заволав: це був голосний лемент, схожий на йодль. Мій дід навалився на нього, президент викрутився спиною до діда й наразі мав перед собою чудовий вид із вікна кабінету на 57-му вулицю. Він встиг помітити, що перехожі почали товпитися на тротуарі перед офісом.

Дід обмотав телефонний шнур навколо шиї президента. У нього було приблизно дві хвилини до того, як його гнів випарується і голова знову почне мислити раціонально. У принципі, достатньо. Протягом Другої світової він навчився користуватися зашморгом, тому знав, що за хорошої підготовки задушити людину не важко.

– О господи! – вигукнула секретарка міс Манґел, запізно з’являючись на порозі.

Вона швидко зреагувала, коли мій дід увірвався в прийомну, пахнучи, як вона згадувала пізніше, наче дим від палаючої деревини. Міс Манґел миттю двічі натиснула кнопку виклику на телефоні, а тоді мій дід вирвав у неї слухавку, схопив телефон і видер шнур з апарата.

– Вам доведеться за це заплатити,– мовила міс Манґел.

Через тридцять два роки дід, розповідаючи мені цю історію, казав, що така поведінка його захопила, але оскільки він тоді був у стані ракети, що набирає висоту та от-от вибухне гнівом, він сприйняв це як провокацію. Він жбурнув телефонний апарат у вікно: звук розбитого скла й телефону, який падає на асфальт. Саме його і почув президент фірми.

Міс Манґел теж почула крик знадвору й підійшла до вікна подивитися, що сталося. На тротуарі сидів чоловік у сірому плащі та дивився на неї. Ліве скло його круглих окулярів було залите кров’ю. Він сміявся[3]. Навколо юрмилися перехожі, пропонуючи допомогу. Швейцар крикнув, що зателефонує до поліції. У цей момент міс Манґел почула лемент свого шефа. Вона відірвалася від вікна й побігла в його кабінет.

Приміщення здавалося порожнім. Тоді секретарка почула, як чийсь черевик б’ється об підлогу. Іще раз, іще. Потилиця мого діда на мить вигулькнула з-під столу й зникла. Відважна міс Манґел обійшла стіл. Її начальник лежав ниць на відполірованій підлозі. Мій дід сидів на ньому, затягуючи на його шиї імпровізовану гароту. Президент пручався, перебирав ногами і силкувався перевернутися. Було чутно лише, як він намагається знайти опору, шкрябаючи по підлозі носками своїх дорогих черевиків із кордовської шкіри.

Міс Манґел схопила ніж для паперів зі столу й всадила його моєму дідові в плече. За дідовою оцінкою, висловленою через багато років, цей учинок змусив його вдруге зачаруватися цією жінкою.

Ніж увійшов у м’яз десь на півдюйма, але гострий біль ніби зупинив нестримний виток дідового гніву. Він скрикнув. «Я тоді наче прокинувся»,– сказав він, уперше розказуючи мені цю історію на останньому тижні свого життя. Він зняв зашморг із шиї президента і змотав дріт з руки, на якій утворилися від сильного натиснення глибокі борозни. Слухавка з грюкотом упала на підлогу. Дід на крок відступив від президента фірми, а той повернувся на спину й поспіхом відсунувся назад, опинившись у проміжку між двома шафками. Він важко дихав. Поки дід тримав його обличчям долу, президент прокусив собі нижню губу, і тепер його зуби були рожевими від крові.

Дід обернувся до міс Манґел. Витяг ніж для паперів із плеча та поклав на стіл. Коли спалахи гніву миналися, у його очах завжди з’являвся жаль і заповнював їх, наче морський приплив. Він зронив руки.

– Вибачайте,– звернувся дід до міс Манґел і президента фірми.

Думаю, він казав це також і моїй мамі, якій тоді було чотирнадцять, і моїй бабусі, хоча вона, кажуть, була так само винна, як і мій дід. Навряд чи його б вибачили, але мій дід і говорив це так, ніби ні на що не сподівався.

* * *

Дід помирав від раку кісток, і лікарі виписали йому від болів дуже сильний препарат – гідроморфон[4]. Коли я заїхав попрощатися з ним, німці були дуже зайняті руйнуванням Берлінської стіни, але в той самий час м’який молот опіоїда також пробив діру в одвічній стіні дідової мовчанки: він вибалакав усі свої негоди, розказав усе про свою сумнівну фортуну, перемоги та поразки – через нещасливі обставини та власний гонор. Тоді він уже два тижні лежав у гостьовій кімнаті в домівці моєї мами. Коли я дістався Окленда, йому кололи приблизно двадцять міліграмів знеболювального на день. І тільки-но я сів на стілець біля його ліжка, дід заговорив. Мені здалося, що він чекав на співрозмовника, але тепер я впевнений, що він просто знав, що часу в нього обмаль.

Дід викладав усе без визначеного порядку, за виключенням найпершого спогаду, що також був і найраннішим.

– Я розказував тобі, як колись викинув кошеня з вікна? – розслаблено спитав дід, перебуваючи в тумані полегшення після чергового уколу.

Я не став казати, що він узагалі дуже мало розказував мені про своє життя. Тоді я ще нічого не знав про атаку на президента фірми «Feathercombs», тому не міг здогадатися, що мотив дефенестрації[5] начебто добре вкладається в його біографію. Пізніше, коли він розказав про міс Манґел, розбитий телефон і чеського дипломата, я вирішив лишити цей дотеп при собі.

– Кошеня померло? – спитав я.

Я їв малинове желе, яке принесли дідові. Дідів шлунок нічого не приймав, окрім нього, хоча інколи погоджувався й на курячий бульйон, що його готувала моя мама за рецептом покійної бабусі, яка народилася і виросла у Франції. У той бульон треба було вичавити лимон – аби покращити смак. Але зараз дід не хотів желе, тому воно виявилося зайвим.

– Це був третій поверх,– сказав дід так, наче його рідне місто широко відоме своїми адамантовими тротуарами.– У Філадельфії.

– А скільки тобі було років?

– Три чи чотири.

– Господи, навіщо ти це зробив?

Він висунув язик один раз, потім другий. Він робив так щокілька хвилин. Часто здавалося, що він просто висміює співрозмовника, як клоун, але насправді це був побічний ефект знеболювального. Язик був блідий і нагадував замшу. Ще з дитинства я знав, що він може дістати язиком до кінчика носа. За вікном виднілося небо району Іст-Бей, сіре, як німб волосся мого діда, що обрамляло його засмагле обличчя.

– Мені було цікаво,– відповів він і знову висолопив язика.

На це я сказав, що чув, ніби допитливість іноді буває небезпечною, особливо для котів[6].