Читать книгу Як зупинити час - Мэтт Хейг - Страница 10

Надворі лютувала хуртовина. Після кількох аномально теплих для січня днів температура різко впала. То була найхолодніша зима в Лондоні з 1814 року (того року жартували про Наполеона, потім стався фінансовий скандал і відбувся останній зимовий ярмарок[18] на льоду Темзи).

Тієї зими на вулиці панувала така холоднеча, що ворушити м’язами обличчя було майже неможливо. Здавалося, що кров у жилах замерзає. Мені довелося іти дві милі пішки на Блекфраєрс-роуд, і я ледь бачив, куди йду, орієнтувався лише по ліхтарях на елегантних чорних кутих стовпах, які тоді були модними та сучасними. На вулиці Блекфраєрс-роуд була лікарня, де працював доктор Хатчінсон, – Лондонська лікарня інфекційних та неінфекційних захворювань шкіри[19]. У вікторіанські часи це вважалося чудовою назвою.

Звісно, ніяких захворювань шкіри в мене не було. Жодних висипів чи подразнень. З моєю шкірою було все гаразд, якщо не брати до уваги, що їй тоді було вже двісті сімдесят дев’ять років. Звісно, моя шкіра не виглядала на свій вік, та і почувався я значно молодшим. Думаю, емоційно я відчував себе тридцятирічним.

Звернувся я до доктора Хатчінсона не через хворобу, а через його дослідження в іншій сфері – у сфері прогерії.

Назва цього феномену походить від двох грецьких слів: pro – «раніше» чи «передчасно» та geras – «старість». Тобто передчасне старіння. Загалом, назва чудово пояснює цей феномен. У дитини ще в юному віці починають з’являтися ознаки старіння, що з роками стають дедалі помітнішими: втрата волосся, зморшки, ламкість кісток, потовщення стінок судин, нерухливість суглобів, відмова нирок та нерідко втрата зору. Такі діти помирають у молодому віці. Попри те що такі нещасні діти існували завжди, цю хворобу до доктора Хатчінсона ніхто не описував. Його робота ґрунтувалась на вивченні шестирічного хлопчика, що страждав на облисіння та атрофію шкіри.

Я був доволі оптимістично налаштований щодо нашої зустрічі, бо якщо хтось і міг мені допомогти, то це він. Справа полягала в тому, що мені останнім часом було нелегко. Більшу частину своїх двохсот років я витратив на пошук Маріон по Лондону та країні. Іноді хтось здавався мені схожим на неї, і я виставляв себе повним дурнем. Якось у Йорку на вулиці Шемблз один чоботар напідпитку добряче мене відлупцював, бо моє питання про рік народження його дружини здалося йому непристойним. Я заробляв музикою, як щастило. Коли люди починали помічати, що я не старію, я змінював ім’я та знаходив нове місце. Грошей у мене не водилося, бо усе, що я заробляв, витрачалося на житло та ель.

Багато разів я втрачав будь-яку надію. Я шукав не просто людину – я шукав сенс свого життя. Я усвідомив, що люди не доживають більш як до ста років, бо вони до цього не готові. Психологічно. З роками наче видихаєшся та більше не маєш сил продовжувати. Сам від себе починаєш нудитися. Життя повторюється, і з роками розумієш, що вже бачив усі можливі жести та посмішки. У світі не трапляється нічого, що б значно відрізнялося від якоїсь події в минулому. Новини вже не такі й нові. Взагалі слово «новини» стає смішним. Усе життя зациклюється та повільно спускається колами. І несила терпіти одні й ті самі помилки людей. Одні й ті самі помилки. Знову і знову. Це наче пісня, що колись подобалася, але з часом тобі кортить відірвати собі вуха, коли чуєш той приспів.

Нерідко все це набридало настільки, що хотілося себе вбити. І я думав про те, що треба втілити це в життя. Ще багато років після смерті Роуз я іноді ловив себе десь у аптеці за думками купити миш’яку. І нещодавно це почалося знову. Я виходив на мости та мріяв про смерть.

Можливо, я б таки дійшов кінця, якби не мої обіцянки Роуз та своїй матері. Мені не подобалася моя «особливість». Через неї я став самотнім. Самотність пустельним вітром вила в моїй душі. Я втрачав не тільки людей, а й самого себе. Того себе, яким я був поруч з тими людьми.

У своєму житті я любив трьох людей: матір, Роуз та Маріон. Двоє з них померли, але одна була жива – можливо, жива. Без любові я просто плив життям, а не жив. У мого корабля не було якоря. Я ходив у море двічі. Я топив себе у пляшці. Але прагнув лише одного – знайти Маріон. Ну і, може, самого себе.

Мене мучило похмілля, і я важко продирався через ту хуртовину. Взагалі напитися мені було важко, але я не шкодував зусиль. Місто наполовину зникло під снігом, і я почувався наче на одному з тих зображень Лондона руки Моне – щоправда, тоді він їх ще не намалював. На вулицях майже не було людей, якщо не брати до уваги місіонерів у дешевих костюмах та картузах, що чекали на свою їжу. Вони заклякли від холоду та у відчаї тихо чекали.

Існувала певна ймовірність, що моя зустріч із доктором Хатчінсоном буде марною, але що ще я міг вдіяти? Я дуже хотів з ним зустрітися, бо якщо хтось і міг щось сказати про мій феномен, то тільки він. Та я навіть не був упевнений, що в таку погоду він узагалі буде на роботі.

Я дістався лікарні, і медсестра запевнила мене, що доктор Хатчінсон завжди на місці.

– Насмілюся припустити, що він ніколи в житті не пропускав робочого дня, – повідомила мені міс Форстер. Думаю, вона вже не раз це казала. Фартух та капелюшок у неї були бездоганно чисті та випрасувані, наче їх створила та хуртовина, що лютувала надворі. – Вам пощастило. Схоже, що сьогодні чи не всі лондонці вирішили потрапити до доктора Хатчінсона на прийом, – вона уважно оглянула мене, намагаючись вгадати моє захворювання.

Міс Форстер провела мене сходами нагору та попросила почекати в кімнаті з дорогими кріслами у червоному оксамиті, шпалерами з Дамаска та величним годинником на стіні.

– У нього відвідувач, – прошепотіла вона мені. – Тому вам доведеться почекати, містере Кріббс.

(Я носив ім’я Едварда Кріббса, на честь мого приятеля з Плімута, з яким нас поєднало чимало алкоголю.)

– Чекати я вмію.

– Чудово, сер, – поважно відповіла вона та залишила мене.

У кімнаті було повно людей з лячними висипами на обличчі.

– Жахлива погода, чи не так? – звернувся я до жінки з фіолетовими плямами.

(За чотири століття британців жодного разу не полишало оте бажання заповнити тишу балачками про погоду. І сам я дотримувався цієї традиції, коли жив там.)

– Ваша правда, сер, – відповіла вона, але розмову не підтримала.

Нарешті двері кабінету лікаря відчинилися, і звідти вийшов чоловік. Він був чудово одягнений, наче денді[20], але на його обличчі здіймалися мікроскопічні гори якихось прищиків.

– Доброго дня, сер, – широко всміхнувся він до мене, наче щойно став свідком якогось дива (ну або ж йому пообіцяли щось таке).

У кімнаті панувало якесь тихе гудіння та цокання годинника. Я чекав своєї черги.

Нарешті я увійшов до кімнати. Першим, що я помітив, був сам доктор Джонатан Хатчінсон. Він справляв неабияке враження навіть у ті часи, коли всі джентльмени справляли враження. Високий, вродливий, з довгою бородою, яка заслуговувала на окремі компліменти. Не така, як у грецьких філософів чи моряків, яких викинуло на безлюдний острів. Його борода була ретельно спланована: спочатку густа, дедалі нижче вона ставала вузькою, потім тоненькою, а потім із біленької смужки зникала у ніщо. Можливо, через сувору погоду, але в тій бороді я вбачав метафору смертного життя.

– Дякую вам, що погодилися зі мною зустрітися, – почав я та одразу про це пожалкував. Складалося враження, що я у відчаї.

Доктор Хатчінсон глянув на свій кишеньковий годинник, а потім ще кілька разів протягом нашої бесіди. Не думаю, щоб час насправді його непокоїв, імовірно, це була звичка. У ті часи багато хто мав таку звичку. Мабуть, зараз люди так само постійно перевіряють свої смартфони.

Він витяг листа – листа, що я йому написав, – та почав читати з нього уривки:

«Шановний докторе Хатчінсон, – почав він низьким сухим голосом, – я великий шанувальник вашої роботи і нещодавно натрапив на статтю, де ви описуєте відкриту вами хворобу. Хворобу, через яку людина передчасно старіє… Сам я страждаю на доволі схожу хворобу, хоча збагнути її ще складніше… Я вважаю, що ви чи не єдина людина в усьому християнському світі, яка може пояснити мені мою природу та вирішити загадку всього мого життя…»

Він охайно склав листа та відклав його убік. А потім спрямував на мене уважний погляд.

– Ваша шкіра майже випромінює здоров’я. Можна сказати, шкіра абсолютно здорової людини.

– Я здоровий. Мій організм у кращому здоров’ї, ніж у багатьох людей.

– У чому ж тоді ваша проблема?

– Перш ніж я почну, маю попросити вас не називати моє ім’я. Якщо ви вирішите опублікувати будь-які свої висновки щодо мого феномену, будь ласка, уникайте згадки мого імені в усіх ваших статтях. Це вкрай важливо. Ви можете гарантувати мені анонімність?

– Звичайно, сер. Маю зізнатися, ви неабияк мене зацікавили. Розкажіть мені про вашу проблему.

– Я старий, – просто сказав я.

– Я не роз…

– Я старіший, ніж маю бути.

Йому знадобилася секунда, щоб усвідомити, що я кажу, і голос його змінився на менш упевнений. Видно було, що він боїться ставити своє питання.

– Наскільки старий?

– Старіший, ніж це взагалі можливо.

– Усе, що відбувається, можливо. Завдання науки – визначити межі цієї можливості. Колись ми досягнемо рівня розвитку науки, за якого існування магії та забобонів буде неможливим. Будуть лише факти. Колись вважалося неможливим, що наша земля кругла. Наука – а тим паче медицина – не має звужувати наші уявлення про природу. Навіть навпаки, – він кинув на мене довгий погляд, а потім нахилився та прошепотів: – Гнила риба.

– Щось я вас не розумію.

Він відкинувся на спинку крісла та з жалем в очах пояснив:

– Ніхто не бачить зв’язку між гнилою рибою та проказою. А він є. Якщо їсти забагато гнилої риби, є ризик захворіти на проказу.

– Справді? Я не знав.

(Звісно ж, тепер, у двадцять першому столітті, я можу впевнено сказати, що від гнилої риби прокази не буде. Але я живу вже довго, тому не виключаю, що ще років через двісті хтось таки доведе, що проказа дійсно може розвитися через вживання гнилої риби і що доктор Хатчінсон мав рацію. Коли живеш довго, стаєш свідком того, як достовірні факти спростовують та потім знов доводять. Коли я був малий, пересічні люди ще були переконані, що Земля пласка, бо це те, що вони бачили довкола. Пізніше люди нарешті повірили у сферичність нашої планети. Але нещодавно мені трапився примірник журналу «New Scientist», де я прочитав про голографічний принцип. Він пов’язаний із теорією струн та квантовою механікою. Ідея полягає в тому, що гравітація діє наче голограма. Важко собі це уявити, але ця теорія стверджує, що наш Всесвіт є лише двовимірною інформацією на космологічному горизонті, а те, що ми бачимо все тривимірним, – не більш як ілюзія. Наче 3D-кіно. Тож існує ймовірність, що світ (та решта) насправді плаский. А колись, може, хтось висуне нову теорію та спростує це.)

– То скажіть мені цифру, – мовив доктор, повертаючи мене до питання, на яке я мав дати відповідь. – Скільки вам років?

– Я народився третього березня 1581 року. Мені двісті сімдесят один.

Я очікував сміху, але ні, він лише довго дивився на мене, а потім перевів погляд на вікно, за яким танцювали сніжинки, – мабуть, у його голові так само танцювали думки. Потім він узявся пальцями за нижню губу, і очі його розширилися.

– Добре. Отож… Думаю, це все пояснює, і я можу поставити вам діагноз.

Я всміхнувся. Нарешті. Адже прийшов я саме по діагноз.

– Щоправда, допомогти я вам не зможу. Для цього вам доведеться звернутися в Бедлам[21].

Я якось проходив повз те місце, звідти лунали моторошні стогони.

– У Бедлам? У Бетлемську лікарню?..

– Саме туди.

– Але ж це божевільня!

– Так, це лікарня для божевільних, і вам там допоможуть. А зараз прошу вас – у мене сьогодні ще чимало пацієнтів, – він кивнув на двері.

– Але ж…

– Сер, я рекомендую звернутися у Бедлам. Вам допоможуть упоратися з вашими… мареннями.

У ті часи найбільш популярним і ще живим філософом був німець Артур Шопенгауер. Я зачитувався його працями, що, мабуть, не пішло мені на користь, бо читати Шопенгауера в стані меланхолії – це те саме, що роздягатися, коли змерз. Тим не менш, на думку мені спало одне його висловлювання: «Кожен вважає власну широту поглядів кордонами всього світу».

Я думав, що йду до людини з найширшими науковими поглядами, яка зможе зрозуміти мій феномен, – і тепер втрачати цю віру було боляче. Наче померла надія. Мій випадок виходив за межі будь-яких поглядів. Я дістав із кишені монетку.

– Погляньте. Це пенні. Єлизаветинська[22] монетка. Коли мені довелося піти з родини, моя дочка дала мені її.

– Це стародавня монета. У мого друга є монета часів правління Генріха VIII[23] – півгроут[24]. Але він точно не народився в часи правління Тюдорів. І здається, ця монета навіть рідкісніша за пенні.

– Сер, я не божевільний. Запевняю вас. Я живу вже дуже давно. Я пам’ятаю, як британці відкрили Таїті[25]. Я був знайомий із капітаном Куком. Я працював на підлеглих лорда-камергера[26]… Будь ласка, сер, скажіть… чи не приходила до вас дівчина? Жінка? Жінка, яка б говорила про таку саму проблему? Її звуть Маріон, але, можливо, вона використала інше ім’я. Думаю, вона змінила особистість, щоб вижити… Нам часто доводиться…

– Сер, прошу вас, не хвилюйтеся, – доктор Хатчінсон мав стурбований вигляд. – Прошу вас піти.

– Як же мені не хвилюватися? Ви єдиний, хто може мені допомогти. Я хочу зрозуміти свою природу. Зрозуміти, чому я такий, який є.

Я схопив його за руку, а він відсахнувся від мене, наче боявся підчепити моє божевілля.

– Тут поліцейський відділок зовсім поруч, попереджаю вас. Якщо ви не підете, я викличу допомогу, і вас звідси виведуть.

З очей у мене котились сльози, що перетворили Хатчінсона на змазаний привид. Я знав, що треба піти. Знав, що сподіватися більше немає на що, принаймні зараз. Я підвівся та мовчки вийшов, поховавши свою таємницю ще на тридцять один рік.