Читать книгу Як зупинити час - Мэтт Хейг - Страница 7

Лондон. Перший тиждень мого нового життя.

Кабінет директора школи в Окфілді. Намагаюся вдавати звичайну людину, але це непросто. Минуле так і виривається назовні.

Ні.

Уже вирвалося. Минуле завжди поруч. У кабінеті пахне розчинною кавою, засобом для дезінфекції та акриловим килимом. На стіні висить портрет Шекспіра. Той, якого ви бачите усюди: високе лисе чоло, бліда шкіра, порожні очі наркомана. Скажу вам, що цей портрет не має нічого спільного з тим, як насправді виглядав Шекспір.

Примушую себе звернути увагу на директора, Дафну Беллоу. У її вухах помаранчеві сережки-кільця, а у чорному волоссі вже видно сивину. Посмішка в неї невесела, так не посміхаються люди молодше сорока. У ній сум, дух протиріччя та радісний подив – і усе це водночас.

– Я давно вже тут працюю.

– Дійсно? – мовив я.

Десь надворі залунала поліцейська сирена.

– Час – дивна річ, згодні? – вона обережно опускає паперовий стаканчик з кавою на стіл коло комп’ютера.

– Найдивніша, – погоджуюсь я.

Мені подобається Дафна. І уся ця співбесіда подобається. Подобається знов бути в Лондоні, у Тауер-Гемлетс[9], подобається влаштовуватися на звичайну роботу. Взагалі чудово знов почуватися звичайною людиною.

– Я вчителюю вже тридцять років. І двадцять з них – у цій школі. Думка про це іноді наводить на мене сум: стільки років… Я вже така стара, – зітхає вона з посмішкою.

Мене завжди смішить, коли люди так говорять.

– Ніколи б не сказав, що вам стільки років, – звично відповідаю я.

– Зараховую вам додаткові бали за лестощі! – сміється вона на дві октави вище за свій звичний голос. Мені здалося, що розсміялась якась невидима екзотична пташка звідкись із Сент-Люсії[10] (її батько там народився), а потім злетіла та зникла десь у сірому небі.

– Добре бути молодим, як ви.

– Сорок один – не такий я вже й молодий, – я наголошую на цьому абсурдному числі. Сорок один. Сорок один. Мені сорок один рік.

– Маєте чудовий вигляд.

– Я щойно з відпустки. Мабуть, відпочинок так на мене вплинув.

– Певно, їздили у якесь чудове місце?

– На Шрі-Ланку. Годував морських черепах.

– Черепах?

– Саме так.

За вікном жінка виводить зі школи юрбу дітей у формі та йде з ними в бік спортивного майданчика. Раптом вона спиняється, повертається до них та починає щось нечутно для мене казати. На ній окуляри, джинси та довгий кардиган, що легенько гойдається на вітрі. Хтось із дітей щось відповідає їй, і вона сміється, заправляючи пасмо волосся за вухо. Від тієї посмішки її обличчя просто спалахує сяйвом, і я, зачарований, не можу відвести очей.

– О, це Камілла, – зауважує Дафна, коли помічає мій погляд. Мені ніяково. – Вона викладає французьку. Неймовірна людина. Діти від неї у захваті. Вона постійно влаштовує для них щось особливе: усі ці уроки на свіжому повітрі та таке інше.

– Думаю, ви зробили чимало хорошого для цієї школи, – кажу я, повертаючись до нашої розмови.

– Я докладаю максимальних зусиль. Усі ми. Але іноді ми все одно програємо. А щодо вашого резюме – ваші рекомендації дійсно вражають, і я старанно їх усі перевірила…

Тут мене охоплює полегшення. І не від того, що вона перевірила мої рекомендації, а що їх узагалі було кому підтвердити.

– …але в нас тут не сільська школа в Саффолку[11]. Це Лондон. І це майже його серце – Тауер-Гемлетс.

– Діти усюди діти.

– Так, діти чудові. Але це інакший район. Тут у дітей немає тих самих привілеїв, до яких ви звикли. Мене турбує ваше дещо відлюдницьке життя.

– Так, вас може це дивувати.

– Крім того, більшість дітей і з сучасністю «на ви», не кажучи вже про історію. Їх турбує тільки власне життя. Зацікавити їх не так просто. Як ви плануєте оживити для них історію?

Простішого питання складно було придумати.

– Історію не треба оживляти. Вона й так жива. Ми – це історія. Не політики та королі, а люди. Кожна людина – історія. Ваша кава – історія. У розмові про саму тільки каву можна пояснити всю історію капіталізму, імперіалізму та рабовласництва. Важко уявити собі, скільки страждань та крові стоїть за оцим паперовим стаканчиком вашої кави.

– Якщо ви хотіли позбавити мене апетиту, вам це вдалося.

– Вибачте мені. Але, думаю, ви мене зрозуміли: історія всюди. Головне, щоб люди це зрозуміли.

– Згодна.

– Історія – це люди. Усі люблять історію.

Дафна кидає на мене сумнівний погляд: брови злітають угору, а шия трохи подається назад.

– Точно?

– Просто треба донести до людей думку, що всі їхні вчинки, усе, що їх оточує, – усе має своє коріння в минулому. Що на їх життя вплинув Шекспір, наприклад. Уплинула кожна людина, що колись жила на Землі.

Я переводжу погляд на вікно. Звідси, з третього поверху, навіть крізь лондонські тумани відкривається чудовий огляд. Ген там стародавня георгіанська будівля, повз яку я проходив уже безліч разів.

– Погляньте на ту будівлю. Бачите оту, з димарями? Там була психіатрична лікарня. А отам, – я показав на іншу низьку будівлю з цегли, – була бійня. З кісток робили порцеляну. Якби ви пройшли цією вулицею двісті років тому, то з одного боку почули б голосіння людей, яких записали в божевільню, а з іншого – крики худоби.

Якби. Якби. Якби.

На сході було кілька дахів, укритих черепицею, що стояли в ряд.

– А отам, у пекарні на вулиці Олд-Форд-роуд, колись збиралися суфражистки східного Лондона на чолі з Сильвією Панкхьорст. У них був величезний плакат із золотими літерами: «ПРАВО ГОЛОСУ ДЛЯ ЖІНОК», він висів неподалік від старої сірникової фабрики, його важко було б не помітити.

Дафна щось занотовує на аркуші паперу.

– А ще тут написано, що ви граєте на музичних інструментах. На гітарі, піаніно і скрипці.

А ще на лютні, подумки додаю я. І на мандоліні, цистрі[12] та вістлі[13].

– Саме так.

– Ганьба Мартінові.

– А хто такий Мартін?

– Наш учитель музики. Він просто безнадійний. У його руках і трикутник не звучить. Але він, нещасний, вважає себе рок-зіркою, не менше.

– Я люблю музику. І грати люблю. Але вчити… вчити грати важко. Мені й говорити про музику важко.

– На відміну від історії?

– На відміну від історії.

– Здається, ви не відстаєте від сучасності?

– Звісно ж, – брешу я.

– І вмієте ладнати з молоддю?

Я знизую плечима та роблю відповідний для цього випадку вираз обличчя.

– Мені вже п’ятдесят шість, тож у ваші сорок один ви здаєтеся мені молодим, – зауважує вона.

– Я, мабуть, з тих, хто в сорок один уже немолодий.

Вона всміхається та клацає ручкою. Потім ще раз. Клац – потім момент – і знову клац. І що довше живеш – дедалі складніше сприймати отакі крихітні миті життя. Складніше жити не в минулому й не в майбутньому, а зараз. Просто зараз.

Як казала Емілі Дікінсон, вічність складається з безлічі «зараз». Але як же жити в цьому теперішньому моменті? Як позбавитися привидів інших «зараз»? Простіше кажучи, як жити?

Я відволікаюся.

Останнім часом це трапляється частіше. Я чув про це від інших альб. Коли досягаєш приблизно середини свого життя, думок стає забагато. Спогади натискають. Починається головний біль. Сьогодні, наприклад, мені трохи легше, але голова все одно болить. Намагаюся зосередитися, схопитися за оте «зараз», що було кілька секунд тому, – те «зараз», де я насолоджувався цією співбесідою. Насолоджувався звичайністю. Чи ілюзією звичайності.

Звичайності не буває.

Тільки не в моєму житті.

Я намагаюся зосередитися. Дафна хитає головою та м’яко сміється. Я не розумію з чого. У її погляді з’являється щось сумне.

– Загалом, мені сподобалися ви та ваше резюме, Томе.

Томе.

Том Азар.

Моє ім’я – моє перше ім’я – було Етьєн Томас Амброаз Крістоф Азар. З нього почалося моє життя. Відтоді в мене була безліч імен і сам я мав безліч особистостей. Але уперше, коли я приїхав до Англії, я просто прибрав усе зайве та став Томом Азаром. І тепер я знову ношу це ім’я. Відчуття таке, наче повернувся додому. Том. Том. Воно довго лунає у мене в голові. Том.

– Ви цілком мене влаштовуєте. Але навіть якби мені щось не сподобалося, я б усе одно дала вам цю роботу.

– Справді? А чому?

– Бо інших кандидатур у мене немає, – її брови злетіли угору.

Ми обоє засміялися. Але сміх помирає швидше за поденьку, і вона каже:

– Я живу на вулиці Чепел-стрит. Ви раптом нічого про неї не знаєте?

Звісно, знаю. Мене наче пронизує холодним вітром. Голова вибухає болем. Я бачу пиріг, що печеться у печі. Пиріг з яблуками. Не треба було просити в Гендріха цього життя. Я згадав Роуз, згадав останню нашу зустріч та її широко розплющені очі, повні відчаю.

– Чепел-стрит… Ні, боюся, я нічого не знаю про цю вулицю.

– Це пусте, – вона зробила ковток кави.

Я глянув на портрет Шекспіра. Здавалося, він дивиться на мене як на старого друга. Унизу був напис: «Ми знаємо, хто ми є. Але не знаємо, ким ми можемо бути».

– У мене якесь передчуття щодо вас, Томе. Треба ж вірити в передчуття, чи не так?

– Мабуть, треба, – хоча насправді передчуття були єдиною річчю, в яку я не вірив ніколи.

Вона всміхається мені. Я всміхаюсь у відповідь.

Потім підводжуся та прямую до дверей.

– До зустрічі у вересні, – прощаюся я.

– О, та вересень уже на носі! Бачте, час має дивну властивість. Як стаєш старшим, він прискорюється.

– Аби ж, – буркнув я.

– А ще діти, – додає вона. Вочевидь, не почула мене.

– А що діти?

– Діти прискорюють життя. У мене троє. Старшій дочці двадцять два, минулого року закінчила університет. Ще наче вчора вона складала конструктор – а сьогодні вже отримує ключі від першої квартири. Двадцять два роки минули як одна мить. У вас є діти?

Я тримаюся за ручку дверей. І це теж «зараз», це мить. І вона збудила тисячі інших болючих моментів.

– Ні, – відповідаю. Збрехати простіше. – У мене немає дітей.

На мить запанувала ніякова тиша. Можливо, вона хотіла щось сказати з цього приводу, та натомість лише мовила:

– До побачення, містере Азар.

Я виходжу в коридор. Тут пахне тим самим дезінфікуючим засобом. Стіну підпирають двоє підлітків, що не піднімають очей від екранів телефонів, наче ті старі монахи зі своїми молитовниками. Я озираюся: Дафна вже дивиться в екран свого комп’ютера.

– Так, до побачення.

Я вийшов з кабінету Дафни Беллоу, зі школи, і опинився водночас у двадцять першому та сімнадцятому сторіччі. Десь миля відділяла мене від Чепел-стрит – я наче у трансі минаю безліч букмекерських контор, тротуарів, зупинок та бетонних стовпів. Вулиці здаються мені надто широкими. Коли я нарешті опиняюся на Чепел-стрит, мої здогадки справджуються: тих будинків більше немає. Тепер тут лише багатоповерхівки, збудовані наприкінці 1800-х, – високі будівлі з червоної цегли. Так само суворі та аскетичні, як і у дні, коли їх щойно збудували.

На розі вулиці, де колись була маленька покинута церква зі стареньким сторожем, тепер кафе «KFC». Великі червоні літери більше схожі на рани. Я заплющую очі та повільно прямую далі, намагаючись пригадати, як далеко стояв той будинок. Я проходжу ще кроків двадцять та спиняюся. Переді мною будиночок на двох господарів[14], який не має нічого спільного з тим будинком, куди я прийшов багато століть тому. Двері без жодних вказівок пофарбовано в сучасний яскраво-синій. Крізь вікно я бачу телевізор у вітальні: хтось грає у відеоігри. На моїх очах на екрані розриває якогось прибульця.

Голова тріщить від болю, від слабкості доводиться позадкувати. Здається, минуле може вплинути на силу земного тяжіння – і я відходжу ще далі та спираюся на машину. Спрацьовує сигналізація. Гучна, схожа на стогін болю звідкись з 1623 року. Я швидко відходжу від будинку та прямую далі вулицею. Шкода, що я не можу так просто втекти від минулого.