Читать книгу Як зупинити час - Мэтт Хейг - Страница 5

Чандріка Сеневіратне лежала в тіні дерева метрів за сто від задньої стіни храму. Очі в неї були заплющені, а обличчям, укритим глибокими зморшками, повзали мурахи. Я почув шурхіт у листі та підняв голову. На гілці сиділа мавпа та кидала на мене засудливі погляди.

Я попросив водія тук-тука[3] відвезти мене до храму, щоб спостерігати за мавпами. Він же й повідомив мені, що цей вид з червоно-коричневим хутром та майже лисою мордою називається рілева[4].

– Цей вид майже зник, – сказав водій. – Вони залишилися тільки тут, і їх вкрай мало.

Мавпа чкурнула від мене геть та швидко зникла в листі інших дерев. Я взяв долоню жінки – вона була холодна. Думаю, вона лежала тут уже з добу. З очей потекли сльози. Емоції важко здолати – мене охопив жаль, полегшення та страх. Було шкода, що Чандріка вже не відповість на мої запитання. А ще відчувалося полегшення від того, що мені не доведеться її вбивати. Адже інакшого виходу не було.

Полегшення переросло у щось іще. Може, це від стресу, чи спеки, чи від бітара аппи[5], що я з’їв на сніданок, але мене знудило. І тут я чітко зрозумів: я так більше не можу.

У храмі не було телефону, тому довелося дочекатися, поки я повернуся у свій готель у старовинному місті-фортеці Галле. Тут я сховався під москітну сітку, над якою марно крутив свої лопаті вітрогін, і зателефонував Гендріху.

– Ти зробив те, що мав? – спитав він.

– Так, – відповів я, хоча це була лише наполовину правда. Зрештою, результат усе одно був таким, якого він вимагав, тому яка різниця? – Вона мертва. А ти знайшов її? – поставив я своє звичне запитання.

– Ні, – так само звично відповів він. – Поки що не знайшов.

Поки що. Це був гачок, на якому він тримав мене вже десятки років. Але цього разу я мав інші думки.

– Гендріху, будь ласка, давай припинимо це. Я хочу звичайного життя. Я більше не хочу цього робити.

– Нам треба зустрітися, – зітхнув він. – Минуло вже багато часу.