Читать книгу Як зупинити час - Мэтт Хейг - Страница 14

Я пам’ятаю, як мати сидить коло мого ліжка, співає французьку пісню та грає на своїй лютні з вишневого дерева. Її пальці вправно бігають струнами, наче хочуть втекти. Зазвичай музика слугувала їй відрадою: вона ніжно співала air de cour[33], і це завжди її заспокоювало. Тільки не того вечора.

Мама чудово співала. Вона заплющувала очі, наче пісні були її спогадами чи снами. Проте того вечора вона співала та дивилася на мене, а на лобі в неї пролягла глибока вертикальна зморшка. Вона завжди з’являлася на її обличчі, коли вона думала про батька чи про проблеми у Франції. Зрештою вона припинила грати та поклала лютню, яку подарував мамі герцог Рошфорський, коли я був ще зовсім малий.

– Ти не старшаєш.

– Ну мамо, годі про це.

– У тебе на обличчі жодної волосинки, а тобі вже вісімнадцять. За останні п’ять років ти зовсім не постаршав.

– Я ж не можу з цим нічого вдіяти.

– Час спинився для тебе, Етьєне.

Наодинці вона й досі називала мене Етьєн, хоча для усіх я був уже Томас. Я спробував приховати власні острахи, щоб заспокоїти її.

– Час не спинився, мамо. Сонце так само сходить та сідає. За весною приходить літо. А працюю я так само, як і будь-хто в моєму віці.

Мама погладила мене по голові. Вочевидь, вона бачила лише дитину, якою я і досі лишався зовні.

– Я не хочу, щоб знов сталося щось погане.

Згадався один із моїх найперших спогадів: мама плаче від горя та ховає обличчя в гобелені, що висів у нашому маєтку у Франції. Того дня їй повідомили, що мого батька вбито на полі бою під Реймсом.

– Зі мною все буде добре.

– Так, я знаю. Ти добре заробляєш на покрівлі, але, може, не варто більше працювати на містера Картера? Ти постійно нагорі, на даху в Гіффорда, і люди бачать тебе. Усі пліткують, це ж село.

Як це не іронічно, але у віці тринадцяти я дуже швидко старшав. Не те щоб надприродно швидко, але швидше за решту дітей. І саме цьому містер Картер узяв мене на роботу: малому мені він міг платити менше, але роботу я виконував так само, як і решта, бо був уже високий та широкий у плечах. А потім той швидкий розвиток вповільнився майже зовсім, і моя зовнішність перестала змінюватися.

– Треба було їхати до Кентербері. Чи у Лондон, – мовив я.

– Ти ж знаєш, я не люблю міста, – мама на хвильку замовкла та осмикнула нижню спідницю.

Я уважно подивився на неї. Вона прожила майже все життя у найвишуканіших будинках Франції, а тепер увесь її світ звузився до крихітної хати в селі у богом забутому куточку Англії, де кожен кидав підозрілі погляди на сусіда.

– Може, ти і правий… Мабуть, треба було, – зрештою мовила вона.

Знадвору почувся якийсь звук – моторошне виття. Я схопився, одяг штани та кинувся до дверей.

– Ні, синку, не треба. Не ходи надвір.

– Але ж хтось у біді, треба глянути, що сталося.

Я побіг на вулицю. Сонце щойно сіло, і небо ще світилося глибокою синявою. Я побачив, що з усіх будинків люди так само, як і я, вибігали та бігли вулицею, намагаючись дізнатися, що ж сталося.

Я теж побіг. І тоді побачив.

Побачив його.

Джона Гіффорда.

До нього було ще далеко, але цього чоловіка важко не впізнати: він був здоровенний, наче копиця сіна. Він ішов вулицею, а руки дивно бовталися у нього по боках, немов батоги. Двічі його страшенно знудило – лишилися дві великі калюжі на дорозі. А сам він, хитаючись, попрямував далі.

Його дружина Еліс і троє дітей бігли за ним та несамовито кричали.

Поки він дійшов до лугу, навколо зібралися вже всі жителі Едвардстоуна. У нього почала йти кров – спочатку з вух, а потім з рота та носа. Вона текла по його бороді. А потім він упав. Дружина стояла коло нього на колінах та намагалася руками затулити його рот та вухо, наче це могло спинити кров.

– Джоне, Господи!.. Врятуй його, Боже!.. Джоне!..

Хтось у натовпі молився, хтось притуляв до себе своїх дітей, намагаючись вберегти їх від цього видовища. Більшість же людей просто за усім стежила з похмурим захопленням.

– Це диявольські витівки, – мовив Волтер Ірншо, точильник ножів. Він стояв коло мене, і з рота у нього жахливо тхнуло. Сьогодні це називають галітозом.

Джон Гіффорд завмер на землі долілиць. Рухалися лише його руки: їх трусило, але дедалі менше. А потім він помер. Просто отам, на лузі, на чорній від власної крові траві. Еліс у страшенному горі впала йому на груди, а натовп селян мовчки стояв навколо.

Неправильно було просто стояти та дивитися на такі особисті прояви горя, тому я пішов звідти. А дорогою мені зустрічалися знайомі обличчя місцевих мешканців, на яких читалося засудження.

– Правильно, Томасе Азар, краще не підходь.

Тоді я не зрозумів, у чому була справа. Та невдовзі я їх згадав, ті слова – то було попередження.

Один раз я озирнувся та побачив тіло Джона Гіффорда, що великою купою лежало на місці. Його великі мертві руки виблискували в місячному сяйві, і місяць здавався ще одним нажаханим обличчям у натовпі.