Читать книгу Як зупинити час - Мэтт Хейг - Страница 11

Після першої зустрічі з доктором Хатчінсоном мене охопило горе, відчай та тривога – і набагато сильніше, ніж звичайно. А потім я втратив здатність узагалі будь-що відчувати. Краще б відчувати сум, бо коли боляче – значить, ти живий. Я боровся з цим, я з жагою кидався у життя, я оточував себе гамором і шумом. Я ходив у м’юзик-холи, у перші ряди осередків сміху та радощів. Я сміявся, я підспівував, я намагався відчути хоч трохи тієї радості – але ні.

Одного спекотного серпневого дня 1880 року я пішки вирушив з Вайтчепелу[27] у Сент-Олбанс. Я втомився від Лондона, бо він зберігав забагато спогадів. Його вулицями мандрували привиди мого минулого. Настав час стати кимось іншим. Моє життя нагадувало матрьошку: одне життя ховалося всередині іншого, а те – всередині іншого і так далі. Таким чином, може, ззовні попередні життя не було видно, але я знав, що вони й досі тут. Роками я вважав, що треба просто ладнати нову мушлю на стару – змінюватися, трансформуватися та постійно рухатися.

Сент-Олбанс був недалеко від Лондона, але в ті часи цього було достатньо. Для мене це місто стало так само новим, як і будь-яке інше в Англії. Я знайшов роботу ковалем. Зараз усі думають, що 1880-ті стали часом розквіту фабрик, але ж насправді та епоха поєднала в собі багато інших епох. Власне, як і завжди. Минуле ніколи не зникає вмить. Його відгомін ще довго лунає в сучасності. Це були часи, що ділили між собою коней та машини, і ковалі були так само потрібні, як і раніше.

На жаль, у Сент-Олбанс мені погіршало. Іноді мене так зачіпало, що я просто стояв та вдивлявся у червоне жерло печі, загубивши там самого себе. Нерідко мій начальник, Джеремая Картрайт, штурхав мене ліктем чи плескав по спині, мовляв, спускайся з небес.

Одного разу, коли в кузні нікого не було, я пішов далі. Закотив рукав, витяг розжарений шматок заліза, зігнув його у формі місяця та притис до лівого передпліччя. Моя шкіра зашкварчала, але я терпів. Стис зуби, заплющив очі та терпів, навіть не скрикнув. У мене й досі є шрам, схожий на посмішку, він мене якось дивно заспокоює. На жаль, відтоді я маю поводитися з ним обережно, бо такий шрам – чудова відзнака, що може порушити мою анонімність у житті.

До речі, тоді це подіяло. Я відчув біль: він прокотився моїм тілом та пульсуючою хвилею збудив мій мозок. Значить, я існую. Бо треба існувати. Щоб відчувати біль, потрібен хтось живий. І це був я. Приємно було усвідомити власну реальність.

Але це ще не доводило, що я не божевільний.

І ось одного дня в мене промайнула думка: можливо, я таки маю доказ? Адже сам я був фактом, а доказом мені слугував час.

Тож настав час ще раз зустрітися з доктором Хатчінсоном.