Читать книгу Як зупинити час - Мэтт Хейг - Страница 13

Голова й досі болить.

Іноді біль майже невідчутний, а іноді крім нього більше нічого й не лишається. Він завжди збігається зі спогадами. Якщо просто біль я можу терпіти, то терпіти спогади несила. Життя страшенно болить.

Що б я не робив, цей біль постійно зі мною. Я пробував будь-що: пив ібупрофен, пив літри води, приймав ванни з лавандою, лежав у темряві, масажував колами скроні, повільно дихав, слухав лютневу музику, слухав шум хвиль на пляжі, медитував, спробував відеокурс з йоги, який начебто мав позбавляти стресу (треба було повторювати «Я у безпеці, я можу розслабитися», і десь після сотні разів мене почав лякати власний голос), дивився дурні передачі по телевізору, кидав пити каву, приглушував яскравість екрана ноутбука… Усе марно. Головній біль впертий, наче та тінь.

Єдине, що я не пробував, – сон. У мене вже багато десятиліть проблеми зі сном, і вони дедалі погіршувалися.

Учора вночі я не міг заснути, тому подивився документальний фільм про черепах. Черепахи не рекордсмени з довголіття, але точно входять до списку найстаріших, бо деякі «можуть доживати до ста вісімдесяти років». Я наводжу цю фразу в лапках, бо зазвичай поденьки недооцінюють можливості довгожителів. Наприклад, акул. Чи людей. Особисто я переконаний, що можна знайти принаймні одну черепаху, яка вже відзначила свій п’ятисотий день народження.

Що завжди мене засмучувало, так це те, що люди не схожі на черепах. Погляньте-но, черепахи живуть на нашій планеті вже двісті двадцять мільйонів років, ще з тріасового періоду, і вони майже не змінилися. А люди тут всього нічого…

Не треба бути генієм. Просто увімкніть новини – і стане зрозуміло, що ми тут не затримаємося. Інші підвиди – неандерталець, азійська денисівська людина, індонезійські «хоббіти» – вже давно згинули. І ми, імовірно, вирушимо за ними. Для поденьок це нічого. Коли знаєш, що тобі жити ще років тридцять чи сорок, такі думки не бентежать. Можна дозволити собі не загадувати на майбутнє. Можна уявити собі, що ти щось визначене, належиш до певної нації, маєш конкретний прапор та точку зору. Можна навіть уявити, що усе це має якесь значення.

Але що довше ти живеш, то краще розумієш, що немає нічого визначеного. Нічого певного. Якщо прожити досить довго, обов’язково станеш біженцем. Рано чи пізно розумієш, що національність не означає абсолютно нічого і будь-яка точка зору з часом випробовується та спростовується. Людину не визначає нічого, крім того що вона людина.

У черепах немає національностей. Немає прапорів. Немає стратегічної ядерної зброї. У них не буває тероризму чи референдумів, немає торговельних війн із Китаєм. Вони не завантажують плейлисти для тренувань зі «Спотіфай». У них немає книжок про становлення та падіння черепашачої імперії. Немає інтернет-шопінгу та готелей самообслуговування.

У інших тварин немає прогресу, як заведено говорити. Але насправді людському розуму не потрібен той прогрес. Ми як були шимпанзе з високою самооцінкою, так ними й залишилися, лише палицю змінили на зброю. У нас є знання, які дозволяють зрозуміти, що ми лише купка атомів (як і будь-що інше), і тим не менш ми продовжуємо відокремлюватися від навколишнього всесвіту та наділяти себе якимось значенням, що б давало нам перевагу над деревом, каменем, котом чи черепахою.

І ось я сиджу, з усіма своїми людськими страхами та болем, з тривогою на серці, сиджу та думаю, скільки мені лишилося. Якщо вдається поспати хоча б три години, я вважаю це за щастя. Колись давно я приймав заспокійливий сироп – мікстуру від кашлю, яку порадив Гендріх, – але оскільки в його складі є морфій, то його перестали випускати після заборони опіатів, років сто тому. Наразі я приймаю «Night Nurse»[29], але він мало допомагає.

Звісно, мені б треба сходити до лікаря, та я цього не роблю. Це правило організації «Альбатрос»: ніяких лікарів, у жодному разі. Я відчуваю страшенну провину після мого візиту до доктора Хатчінсона, тому дотримуюсь цього правила. Іноді я думаю: а раптом у мене пухлина в мозку? Щоправда, я не чув, щоб у когось з альб були пухлини. І навіть якби вона в мене і була, то росла б дуже і дуже повільно. Я б міг прожити з нею ще щонайменше звичайний людський вік. Крім того, симптоми все одно не збігаються.

Так ось, головний біль ніяк не відпускає, а завтра мені йти на нову роботу. Я випив трохи води, з’їв вівсянки й тепер іду гуляти з Авраамом. Уночі він згриз бильце дивана, але я не збираюся його сварити. У нього і без цього було непросте життя. Мабуть, мені дістався проблемний собака, щоб я менше думав про свої проблеми. Ця порода – акіта – виведена для життя у японських горах, собака-товариш. І я знав, що в душі він прагне до більш величного оточення, аніж брудні бетонні джунглі Лондона, – хто ж у такій ситуації не згризе диван і не напудить на килим? Він точно не просив собі такого життя.

І ми з Авраамом ідемо вулицями Лондона та дихаємо вихлопними газами.

– А отут колись був колодязь, – розповідаю я йому, коли ми проходимо повз букмекерську контору. – А отут, просто отутечки, старі грали в кеглі щонеділі після проповіді.

Повз нас проходить хлопчина в закочених штанях та завеликій на нього футболці компанії «The Hundreds» – він наче відголосок типового для сімнадцятого століття хлопчини в бриджах та довгій сорочці. Сам він, вочевидь, не має жодного уявлення, кого мені нагадує, відводить очі від свого телефону та кидає на мене невдоволений запитальний погляд. Для нього я звичайнісінький міський божевільний одинак, що говорить сам до себе. Не виключено, що в понеділок я побачу його у своєму класі.

Ми з Авраамом переходимо вулицю. На стовпі постер: «КЛУБ КЕНДЛЛАЙТ. Повертаймося в бурхливі 20-ті з тематичними коктейлями часів сухого закону». Головний біль посилюється – доводиться заплющити очі. Спогади підступають, наче кашель: я граю «Sweet Georgia Brown»[30] у барі «Ciro» у Парижі, а незнайомка тримає руку в мене на плечі.

Я в парку. Я безліч років уже не грав на піаніно, але це нічого. Я давно зрозумів, що піаніно для мене наче наркотик – потужний та звабливий. Воно збуджує забуті почуття, і я можу потонути в тих своїх давно прожитих життях. Іноді я задумуюсь, чи сяду знов за інструмент. Я відчіпляю поводок від нашийника Авраама, а він з подивом дивиться на мане. Його спантеличує раптова свобода.

І я чудово його розумію.

Навколо мене парк. Я бачу, як чоловік, що вигулює бішон фрізе[31], нахиляється та нишком підбирає лайно свого пса в пакетик. Білка стрімко зигзагами збігає вгору на бук. З-за хмари визирає сонце. Авраам швидкою ходою трусить кудись далі в парк.

І тут я помічаю її.

Неподалік від мене на лавці сидить жінка. Вона читає книгу. Я впізнаю її, що для мене рідкість. Я давно вже не приділяю уваги зовнішності людей, бо всі обличчя змазуються та втрачають свої особливості. Але це обличчя я впізнав – я бачив його крізь вікно у кабінеті Дафни. Це вчителька французької. Чомусь вона здається мені особливою, а для людей взагалі непросто стати особливими. У неї є стиль. І ні, справа не в одязі (вельветовий піджак, джинси та окуляри), а у тому простому жесті, яким вона кладе книгу на лавку поруч та оглядає парк. У тому, як вона видихає, трохи надуваючи щоки, та заплющує очі, підставляючи обличчя сонцю. Я відвертаюся: я просто чоловік, що побачив жінку в парку. Я можу бути будь-ким. Хоча вже й не 1832 рік.

Але тут вона звертається до мене:

– У вас дуже милий пес, – французький акцент. Новий французький. Так, це точно та жінка зі школи. Вона простягає руку, і Авраам її обнюхує, а потім лиже. Навіть хвостом вихляє від радості.

– Вважайте, що вас ушанували.

Вона кидає на мене погляд, і мені стає неспокійно. Надто довгий погляд. Я не вважаю себе настільки привабливим, щоб жінки могли так на мене дивитися. На мене взагалі вже років сто так не дивилися. Колись, у 1700-х, коли я виглядав років на двадцять та носив на обличчі тінь свого горя, на мене часто кидали такі довгі погляди. Але тепер ні. Вона дивиться на мене з якоїсь іншої причини, і мене це бентежить. Можливо, вона теж бачила мене у школі? Так, імовірно, у цьому причина.

– Аврааме! Іди-но сюди, хлопчику, давай.

Собака біжить до мене, я чіпляю поводок, і ми йдемо геть. А спиною відчуваю її погляд.

Удома я починаю вивчати плани уроків для сьомого класу. На приглушеному екрані з’являється перша тема: «Судові процесі над відьмами в тюдорівській Англії». Я вже знаю, що це невід’ємна частина програми.

Думаю, я відшукав причину свого рішення викладати історію: мені треба приручити своє минуле. По суті, історія – це і є розповіді про минуле. І це мій спосіб контролювати своє минуле. Приручити його та зробити своїм домашнім улюбленцем. Але історія, у якій жив ти сам, відрізняється від того, про що пишуть у книжках та розповідають у кіно. Є певні речі, які не вдасться приручити.

Мозок раптом охоплює болем.

Я підводжуся та йду на кухню зробити собі коктейль «Кривава Мері». Найпростіший варіант, без селери. Вмикаю музику – це допомагає. Я прогортаю Шосту симфонію Чайковського та Біллі Голідей і відкриваю свій список морських пісень шанті[32] – грає «The Boys of Summer» Дона Генлі. Зовсім свіжа музика. (Щоправда, ця пісня була написана у 1984-му). Я вперше почув її в Німеччині у 1980-х і одразу вподобав, сам не знаю чому. Вона нагадує мені про дитинство, хоча її і відділяє від нього кілька століть. Нагадує про проникливі французькі пісні, що співала мама, після того як ми переїхали до Англії, – сумні та ностальгічні. Біль посилюється, але я згадую Джона Гіффорда. Тоді, давно, його голова боліла незрівнянно сильніше. Я заплющую очі, і ранні спогади хвилею накривають свідомість. Здається, через них навіть повітря стає розрідженим.