Читать книгу Улюблені пісні XX сторіччя - Михайло Маслій - Страница 34

Вірш Василя Діденка

Музика Бориса Буєвського

Справжнім центром розвитку музичної культури України в радянські часи був Будинок творчості композиторів «Ворзель», розташований у прикиївській лісовій зоні Кичеєво, де на 11 гектарах лісового масиву збудували 21 будинок (дво– трикімнатні з усіма побутовими зручностями) на відстані 150–200 метрів один від одного (щоб не долинала музика). «Ворзель» функціонував на відрахування з виконаних композиторських творів. Кожна будівля мала рояль. Був і пансіонат з кімнатами для співавторів – поетів, вокалістів, артистів, режисерів. Там збиралася національна аура, писали і творили пісенні шедеври Костянтин Данькевич, Григорій і Платон Майбороди, Андрій Штогаренко, Олександр Білаш, Ігор Шамо… Ніхто не ставив собі за мету перелічити всі шлягери, написані там, за які більше ніж півсотні композиторів отримали звання народних артистів СРСР і УРСР.

У високосному лютому 1964 року в кичеєвському лісі Олександр Білаш разом з Дмитром Павличком написали «Два кольори», а через рік на мистецькій вечірці ворзельських кумирів автор музики вічної пісні «Рідна мати моя» Платон Майборода жартома сказав Борисові Буєвському: «Ну, що ти пишеш свої симфонії? Ти спробуй пісню написати! Це набагато складніше!» Але симфоніст усерйоз прийняв виклик. І надзвичайно швидко створив пісню на вірш Василя Діденка «На долині туман», яка відразу отримала популярність серед українців усього світу.

Борис Миколайович довго шукав поетів, близьких йому за духом. Саме таким був уродженець запорізького Гуляйполя Василь Діденко, якого майже ніде не друкували, тому ледь зводив кінці в життєвих негараздах. Незвичність талановитого поета була в тому, що він рідко записував вірші, все тримав у голові. Пам’ять мав феноменальну, адже міг, при потребі, прочитати їх відразу сотнями чи записати на папері. Любив Василь мандрувати Україною. Заходив в районні газети, залишав там для друку два – три десятки віршів. Йому інколи платили наперед. І він йшов собі далі. Ось так, доки Діденко мандрував, Борис Буєвський написав на його вірш «На долині туман» пісню. Василь про це дізнався аж через три місяці, хтось із знайомих сказав, що його пісню надрукував журнал «Україна». Ось тоді, нарешті, поет отримав свої кровні чесно зароблені великі гроші за пісню, яка вже звучала звідусіль і її вважали народною. І в Канаді, і в Австралії, на Сахаліні і в його рідному Гуляйполі (від чого новоспечений поет тішився якнайбільше). Одного виконання «На долині туман» Миколою Кондратюком на «Голубому вогнику» 1 травня 1965 року було достатньо: пісня полетіла у світи, щоб ніколи вже не приземлятися.

13 квітня 1990 року Василь Діденко пішов із життя. Вже після поховання праху поета в Києві став відомий його лист – заповіт «Поховайте мене в Гуляйполі». 25 червня 1997 року завдяки клопотанню близьких людей і численних цінителів його таланту, навічно переїхав до своїх земляків і оспіваного ним у віршах містечка.

Радянська влада заблокувала всю творчу роботу Бориса Буєвського. Це бумерангом вдарило по здоров’ї композитора – за короткий час став інвалідом першої групи по зору. 1993 року виїхав до Бельгії на постійне проживання. Не зміг зрадити рідного і прийняти громадянство іншої країни, а принципово залишився українцем. У його творчості відчувається постійний біль, туга за Батьківщиною…