Читать книгу Улюблені пісні XX сторіччя - Михайло Маслій - Страница 42

Вірш Анатолія Драгомирецького

Музика Степана Сабадаша

Йшов 1965 рік. Композитор Степан Сабадаш звернув увагу на вірші молодого поета Анатолія Драгомирецького, які надрукувала газета «Радянська Буковина». «Це, мабуть, від Бога, що Степан Олексійович помітив мене першим і запросив до себе в гості, – на відстані багатьох років про це розповідав Анатолій Драгомирецький. – Мешкав він, тоді вже уславлений композитор (повсюдно звучали його пісні «Марічка» та «Пісня з полонини»), на вулиці Суворова у Чернівцях. Звичайно, я неймовірно хвилювався. Зустріла мене Сабадашева дружина – Рада Петрівна і провела в творчий кабінет композитора. Степан Олексійович тут же взявся за справу і награв мені на фортепіано якусь чарівну мелодію, яка відразу ж сподобалася. Не могла не сподобатися, адже це був чорновий варіант майбутніх «Очей волошкових»! Тоді несподівано Сабадаш сказав мені: «Я б хотів, щоб ви, Толю, на цю музику написали слова». Почуте мене вразило неймовірно: він – маститий музичний корифей, а я – ніхто! Та й вірші писав тоді просто так, для себе. А тут мова йде про пісню.

Через якийсь час щось накинув і поїхав до Сабадаша. Тоді й гадки ще не мав, що лише восьмий варіант «Очей волошкових» стане піснею, усі попередні Сабадаш забракував. Правда, у віршованому тексті є й велика доля Степана Олексійовича, адже, окрім мелодії, він написав ще й приспів. Через якийсь час у Порубному мене з уроку викликав до себе шкільний завуч, якраз тоді уперше звучала пісня по радіо в запису Дмитра Михайловича Гнатюка. Я слухав і плакав… Із вдячності як Сабадашеві, який шліфував кожне слово, щоб воно глибоко западало в серце, так і Дмитрові Гнатюку, який співав так, що хотілося слухати й слухати. Подібне відчуття залишилося й досі, хоч з тих пір минуло більше сорока літ. Відчувши справжній смак, я з легкої руки Степана Олексійовича Сабадаша написав декілька сотень пісенних текстів».

А ось як це все бачив Степан Сабадаш: «Я повертався з семінару зі столиці у Чернівці потягом. Мені акомпанувала студентка музучилища. Прізвища не пам’ятаю, звали Оленою. Ми їхали в одному купе, і дівчина запитала, чому я такий сумний. Мені ж не давала спокою щойно написана музика, і я поділився думками. Олена з розумінням справи поспівчувала і подивилася на мене такими чарівними привороженими очима, а губи в неї були наведені червоним кольором, і в мене в такт мелодії вирвалося: Ой ви очі волошкові, Мов троянди пелюстки – вуста, Стан твій ніжний, смерековий, Ти – веснянка моя чарівна… Доки ми заїхали в Чернівці, був написаний приспів і заспів. Директор центру народної творчості викликав мене і повідомив про поїздку разом з вокальним ансамблем «Марічка», яким я керував, на Декаду української культури в Росію. Було б добре, якби там прозвучала якась нова пісня. Я ж розповів про щойно написане. Директор парирував: «Друже мій, пиши музику, а ось за слова не берися. Що це – «потяг», «поцілунки»? Це ж профанація! Тему пісні треба винести десь на природу». Так мене познайомили з молодим здібним поетом Анатолієм Драгомирецьким. Ось він і написав текст, узявши за основу природу, і залишив мій приспів. Так все і вийшло.

Прем’єра пісні відбулася в Ленінграді, а згодом я співав її у Москві, де в залі сидів сам Леонід Ілліч Брежнєв і стоячи аплодував почутому. «Очі волошкові» ансамбль «Марічка» для Генсека того вечора виконав тричі підряд на «біс».