Читать книгу Секрет дому на озері - Нуала Эллвуд - Страница 10

  Ровен-Айл, вересень 2003

Мені стало ніяково через те, що я вже давненько нічого не писала у цьому блокноті, хоча, якщо чесно, не було особливо що писати; а який сенс вести нудний до гикавки щоденник? Але сьогодні вранці, натрапивши на нього поглядом на своїй книжковій полиці, я вирішила, що час починати записувати знову. Можливо, якщо я це робитиму, то зі мною знову почнуть відбуватися цікаві речі.

Після тієї останньої вилазки Серж уже протягом багатьох місяців не давав мені жодних завдань. Натомість на мене звалилася ціла купа хатньої роботи – доволі звичайної, але досить виснажливої. Я намагаюся не думати про те, що сталося на озері, бо коли згадую, то серце моє виривається з грудей. Іноді мені сняться жахіття, що я досі під водою, а Серж тримає мене. Але в жахіттях він не витягує мене, ні – він дозволяє мені потонути, і я опускаюся вниз, на саме дно озера, де аж чорним чорно. Я прокидаюся вся мокра від поту й задихана, але Сержеві про ті сни не розповідаю. Просто прокидаюся і живу з усім цим далі, бо так чинять добрі солдати.

Зараз у нас сезон збирання врожаю, а це для нас із Сержем завжди нелегкі тижні. Але, попри те, що мені дуже важко, це моя улюблена пора року. Після місяців життя на вівсянці та кип’яченій воді з дещицею м’яса на щодень, від самої лише згадки про свіжі овочі в мене з рота тече слина. Я довгі тижні мріяла про хрусткі помаранчеві морквини з кучерявим, схожим на петрушку ботвинням, які я витягуватиму із землі, про їхній солодкавий запах, що лоскоче ніздрі, коли я, струшуючи з морквинок землю, складаю їх до кошика. Про зелений горошок, який я вилущуватиму зі стручків пучкою великого пальця, та про гостру цибулю, що так добре пахне, коли Серж обсмажує в ній кроляче м’ясо. Від самої лише думки про все це в мене розігрується апетит, хоча Серж каже, що з’їмо ми лише частину врожаю. Решту продамо, а за отримані гроші – перезимуємо.

Сьогодні ми почали – і витратили купу часу на викопування картоплі та моркви, а також на збирання гороху. Серж доручив мені обтрусити картоплю та посортувати її. То була страшенно нудна робота, і я сказала йому, що краще б я замість цього викопала решту овочів, але він заперечив: мовляв, бути добрим солдатом означає навчитися давати раду з нудьгою.

– Війна – це не завжди щось робити, – сказав він мені. – Іноді доводиться годинами стояти під палючим сонцем, знову і знову виконуючи те саме завдання, начищаючи свої чоботи, аж поки не побачиш у них свого обличчя. Коли ти вмієш упоратися із нудьгою – ти готовий до бою.

Мене страшенно дратувало, що протягом останніх місяців Серж мене не муштрував. Замість того, аби разом піти на скелю або до лісу – на кроляче полювання, він усе казав мені, що я мушу більше часу проводити вдома, допомагаючи куховарити, прибирати та порядкувати в саду, виносити нічний горщик, а також стежити, щоби в грубі завжди було достатньо дров. Я нічого не маю проти всіх цих завдань, але воліла б ходити на полювання із Сержем. Він тепер ходить до лісу сам і залишається там значно довше. Одного разу він повернувся із обличчям, заляпаним кров’ю, і я перелякалася, що він поранений абощо Але то була не його кров, це була кров кроликів, яких він приніс під пахвою. І це було так несхоже на Сержа… Він завжди вбивав чисто – і дуже цим пишався. Я хотіла було поцікавитися, чому в нього все обличчя в крові, але на лиці в нього був той вираз, що буває зазвичай тоді, як він чує голоси, тому я просто мовчки взялася патрати кролячі тушки.

Занурившись у всі ці хатні турботи, у мене склалося враження, що я щось зробила неправильно і просто не заслуговую на те, аби бути Солдатом № 1. Але коли сьогодні Серж сказав, що нудьга – це важлива складова солдатського способу життя, я зрозуміла, що саме він робив упродовж усіх цих місяців. Це досі була муштра, тільки я цього не розуміла. Словом, тепер я почуваюся краще. І яка різниця, що я сортую картоплю, а не стріляю по мішенях, якщо Серж у мене досі вірить і взагалі має план. Це дуже добрі новини.

У будь-якому разі, коли я закінчила розкладати овочі по мішках та прикріпила цінники, Серж вручив мені стос картонних коробок і наказав піти позбирати яйця з кліток. Мені ця робота дуже не подобається, бо кури бувають дуже жорстокими й кусючими. Коли я була маленькою, одна з них дзьобнула мене аж до крові, прокусивши шкарпетку. Я тоді дуже перелякалася, і Серж ходив збирати яйця сам. Але сьогодні він попросив це зробити мене, і я зрозуміла, що я постала перед наступним випробуванням, тому просто взяла ці коробки, зняла засувку з першої клітки та обережно ступила всередину.

Вони зчинили такий рейвах, ті кури, так замахали крилами та кудкудакали! Я намагалася хапати яйця якомога швидше, перш ніж вони почнуть мене дзьобати, але вони шаленіли дедалі більше. Мені хотілося просто вийти звідти, але я знала, що крізь задні двері за мною спостерігає Серж, тому глибоко зітхнула й пішла просто на них. Тоді вони всі, немовби велика куля з пір’я, подалися назад, звільнивши решту клітки. Одна з курей була мертва. Вона лежала попереду. Її ноги й тіло були в клітці, але скалічена голова стирчала назовні поміж дротами. Мене це видовище не налякало. Мертві кури – звичайна частина життя. Я знала, що ці яйця потрібні нам на продаж, тому просто зібрала їх, а мертву курку відсунула вбік.

Коли я закінчила, то зачинила клітку і, підійшовши до Сержа, розповіла йому, що трапилося. Його реакція мене здивувала. Замість того, щоби знизати плечима, як це було зазвичай, він дуже розлютився і почав нарікати на те, що «ті трикляті лисиці його пустять по світу», додавши, що сьогодні ввечері встановить на них пастку. Я згадала про свою подружку-лисичку, у якої очі були, як у моєї померлої в пустелі мами, і мені зробилося зле. Чхати я хотіла на вбивство тупої курки, кроля або старої, млявої вівці, але лисиця – це інше. Не знаю, що б я робила, якби вона померла. Звісно, я нічого не сказала Сержу – не дай бог, ще подумає, що я перетворилася на якусь тюхтійку… Але в голові я почала складати план.

Надвечір ми винесли на продаж наші продукти. Серж каже, що це найкращий для того час, бо люди повертаються з роботи додому і всі вони голодні. Але тоді єдиним нашим клієнтом був священник. Він під’їхав на своїй блискучій червоній машині близько 7:30, коли я вже збиралася збирати ятку. Серж, напевно, бачив, як він наближається, бо вийшов із будинку та запитав у священника, чого він хоче. Той купив кілька пакетів овочів – моркви та картоплі – і десяток яєць. Поки Серж пакував замовлення, я вивчала його поглядом. То був дивний дядько. Опецькуватий, вузькоплечий, із блідо-блакитними очима, він нагадував китайську порцелянову вазу, яку Серж привіз колись із бунгало в Міддлсбро. Ці очі дивилися холодно, і я, зазираючи в них, теж відчувала, як тілом моїм біжать дрижаки. Він багато не говорив, просто пробурмотів щось та віддав гроші. Коли він повернувся до своєї машини, я зрозуміла, кого він мені нагадує. Ці холодні очі та білий комірець – ну геть тобі лісовий голуб.

Я хотіла було поділитися своїми спостереженнями із Сержем, але він раптом сплюнув:

– Наволоч, – пробурмотів він, похитавши головою. – Скільки ж такої наволочі…

Це був мій шанс. Коли ми зібрали ятку, я спитала його, навіщо він узагалі з тим священником спілкувався, навіщо він брав його гроші, якщо він так ненавидить релігію. Серж на мить зупинився, нахмурився, витер чоло, а потім подивився на мене.

– Я не заперечую проти того, щоби брати його гроші, – сказав він, дивлячись на мене таким поглядом, із яким зазвичай цілиться у мішень. – Насправді, коли такі, як ми, отримують щось від таких, як він, – це інше. Бо зазвичай відбувається навпаки.

Я перепитала, що саме він має на увазі, а він знову почав розповідати про те, як його дитиною відправили до католицької школи, де його навчали священники. За його словами, усі вони до останнього були потворами-садистами. Але він теж був міцним горішком, тому якось терпів. Але ось чого він не міг стерпіти – так це щотижневих візитів парафіяльного священника. Щосуботи вранці він сходив униз і бачив отця Г’ю, який сидів на кухні із його матір’ю, п’ючи чай та заїдаючи його тортом. Торт був помітним ударом по їхньому бюджетові, але мама завжди його купувала, розповідав Серж, щоби священник уважав, що вони не схожі на решту мешканців з їхньої вулиці – із немитими вікнами та собачим лайном на подвір’ї, що вони – добрі, поважні люди, у яких завжди знайдеться торт у пластиковому контейнері та які п’ють чай із китайського сервізу. Священник цікавився, як у них справи – Сержа і його бабусі, бо жили вони удвох, оскільки дідусь помер, коли Сержеві виповнилося п’ять років, – і взагалі, вдавав, що йому не начхати. Він слухав нарікання бабусі на те, що по всій вулиці ніхто не спроможний нормально доглядати за будинком, а також історії про те, як добре вчиться у школі Серж. Але перед тим, як піти, він ніби мимохіть згадував, що дах церкви потребує ремонту або що бракує продуктів на різдвяні подарункові набори для старших людей, тож, якщо в бабусі, мовляв, знайдеться пара зайвих копійок, церква із вдячністю їх прийме. Серж казав, що вони не мали грошей, аби ще з кимось ділитися. Вони були бідні. Безнадійно бідні. Але священник тиснув на бабусин добрий характер, кажучи, що всі парафіяни складаються хто чим може, тим самим змушуючи її почуватися винною.

– Бо вони завжди так роблять, мила моя, – промовив Серж, коли ми підіймали місточок до будинку. – Вони тиснуть на твою совість.

І моя бабуся на це піддавалася. Вона йшла до маленького чайника, який стояв на туалетному столику, діставала звідти останні копійки та віддавала священнику. Після цього вони цілий тиждень перебивалися з води на хліб.

– У них немає совісті, – сказав Серж. – Серед них повно паразитів. Ось чому я не вбачаю нічого поганого в тому, аби брати з них гроші.

Решту вечора він бухтів про церкву, лицемірство та несправедливі війни, а потім взявся розповідати про пустелю.

– Там усе було у крові. Вона була повсюди, – сказав він, дивлячись на мене скляним від пива поглядом.

Це мене трохи заскочило, бо він ніколи досі не порушував цієї теми, і мені стало цікаво, що саме він має на увазі. Невже він когось убив? Але я знала, що, коли він перебуває в такому настрої, краще не ставити йому жодних питань. Ба більше, хоча мені страшно це казати, я хотіла, аби він забувся. Поки він розповідав, то випив три великі кухлі домашнього пива, а я все доливала. Я знала, що якщо він продовжуватиме думати про священника та війну, не припиняючи при цьому пити, то зрештою забуде і про лисиць. І я мала рацію. Коли він нарешті вклався спати, я пішла до заднього входу, перевірити, чи не наставив він пасток. Надворі був звичайний спокійний осінній вечір. Але свою лисицю я таки побачила. Вона стояла в тіні будинку й дивилася на мене уважно та спокійно, ніби знала, що я зробила для неї, ніби вона знала, що я – її друг.