Читать книгу Секрет дому на озері - Нуала Эллвуд - Страница 4

  Ровен-Айл, 2002

Це буде мій перший запис у цьому блокноті. Мені було дозволено записувати свої досягнення як елітного солдата. Ви можете вирішити, що якщо я солдат, то повинна жити з іншими солдатами в таборі або десь у пустелі, де люди скидають бомби. Але я не така, як інші солдати. Почнімо з того, що я не доросла людина, я – дівчинка. У мене чорне волосся та чорні очі, а мешкаю я у великому старому будинку, з якого видно озеро. Це не один із тих гарних будинків, як маєток Міззелтвейтів або «Зелені дахи», про які я дізналася з книжок у пересувній бібліотеці. У цьому будинку годі шукати чистих білих віконниць або вишуканих меблів. Це – темний будинок зі старими дерев’яними балковими перекриттями та кам’яною підлогою. Меблів тут у нас також небагато, лише найнеобхідніше. Утім, Серж каже, що більше нам і не треба.

Серж – це мій батько, але я називаю його «Сержем», бо саме таке звання він мав, коли служив у тій штуці, що називається SAS[2]. Його справжнє ім’я – це СЛУЖБОВА ТАЄМНИЦЯ, хоча я сказала йому, що я добре зберігаю таємниці та нікому не скажу.

Словом, на чому я зупинилася? Ах, так. Будинок. Що ж, я тут мешкала все своє життя і нічого, окрім нього, не знала. І хоча мені подобається читати про симпатичні будинки у тих бібліотечних книжках, свій будинок я б не проміняла на жоден інший у цілому світі. Він може здаватися не таким уже і привабливим, але ми вміємо створити у ньому затишок, особливо взимку, коли Серж витягає старі шкури тварин. Мені подобається сидіти перед багаттям, закутавши у шкури свої ноги, і слухати, як Серж читає мені вголос мою улюблену книжку «Вітер у вербах»[3]. Це – мої улюблені миті: коли надворі стає холодно, а ми гріємося в будинку, слухаючи казки містера Рета, містера Жабса, містера Крота і містера Борсука – моїх найкращих друзів. «Як це ти можеш із ними дружити, – спитаєте ви, – якщо вони не справжні?» Але, бачте, в цьому-то і справа, Серж робить їх справжніми, скільки я себе пам’ятаю. Коли він читає уривки від імені Борсука, то надягає окуляри, а голос його робиться низьким та серйозним, так що я у своїй уяві чітко бачу старого борсука. Я бачу його з книжкою в руках, тому що він – розумний, той містер Борсук, або ж «добряче начитаний», як любить казати Серж.

Коли ж він читає від імені містера Жабса, то сідає рівно та випинає груди. І я хихочу, тому що він уже ніякий не Серж, він – дурний Жабс, що або ходить павичем по своєму маєткові «Тод-Голл», або ганяє сільськими вуличками на своїй швидкій маленькій машині.

– Біп-біп! – вигукує Серж, сидячи на стільці та вдаючи, ніби тримає кермо. – А ну, геть з дороги!

І тоді я, ніби за помахом чарівної палички, опиняюся з ним на дорозі, моїм волоссям грає вітер… хоча я ніколи у своєму житті не сиділа в машині.

Як я вже казала, Серж умів перетворити вигадку на реальність.

Хоча тут у нас не лише казочки та солдатське життя. Серж також стежить за тим, аби я здобула те, що він називає «належною освітою». Під цим він має на увазі, що я повинна навчитися важливих речей, речей, які мені допоможуть, коли я стану дорослою. Серж каже, що інші діти ходять до школи та вивчають те, що хоче уряд. «Так вони контролюють їх, – каже він, – так вони тримають їх на повідці, тому вони не ставлять питань і не починають революцій». Я не зовсім розумію, що таке революція, хоча Серж каже, що зараз би цій країні вона не завадила.

Так чи інакше, Серж учив мене добре. Я знаю напам’ять граматичні таблиці, а коли продаю яйця, що їх відкладають наші кури, то вправляюся в арифметиці. Ми встановлюємо перед будинком невелику ятку, а біля воріт ставимо знак, на якому написано, що тут можна купити свіжі яйця. Ми продаємо їх по £2 за десяток, і, за словами Сержа, це вигідна угода. Я відповідаю за обслуговування клієнтів, оскільки Серж говорити з людьми не любить, тому я повинна вміти добре порахувати, скільки їм давати решти й усяке таке. Серж каже, що у школі я б так швидко рахувати не навчилася.

Серж навчив мене читати, коли мені виповнилося три роки. Читати я люблю. Це моє улюблене заняття, якщо не брати до уваги солдатської муштри. Коли я читаю, то в мене виникає відчуття, ніби я подорожую світом, навіть не виходячи за межі своєї кімнати. Я просто розгортаю книгу – й опиняюся в Америці чи Китаї, Індії чи Африці, а коли я закінчую читати оповідання, то відчуваю, ніби насправді перебувала у тих місцях, відчуваю пекуче африканське сонце на своїй шкірі або запах спецій на індійському базарі. Я розповіла про це Сержеві, а він відповів, що світ – це дуже небезпечне місце, і добре, що ми сидимо тут. Я знаю, що він має рацію, але потайки бажаю опинитися під палючими променями справжнього африканського сонця або пірнути у річку Ґанґ. Можливо, одного дня так і станеться.

Що ж, наразі Серж каже, що в цьому будинкові ми у безпеці. Доки ми тримаємося одне одного, ніхто нас не дістане. Люди в селі лихі, їх краще уникати. Я бачила їх, бачила, як вони дивляться на нас. Одного разу ми зайшли до крамниці, бо Серж продав овечу шкуру і розжився грошенятами; він хотів залишити на дошці оголошень записку, що у нас тепер можна купити не лише курячі яйця. Але щойно ми зайшли всередину, жінка, якій ця крамниця належала, почала нас виганяти. Вона заявила, що залишити записку на дошці оголошень – це дуже дорого, а потім сперлася руками на ту штуку, що, як розповів мені Серж, називається «касою» – у ній вона тримала гроші.

– От дурепа, – сказав мені Серж, коли ми поверталися додому, – вона вирішила, що ми хочемо її пограбувати. Хіба ж вона не знає, що у нас є все необхідне?

Після цього ми до крамниці не заходили. Ми почали ставити свою ятку із яйцями та маленьку коробочку для грошей. Серж сказав, що наші яйця свіжіші, ніж те сміття, яке привозять до крамниці, і він сподівається, що тій жінці ніколи в житті більше не пощастить. А я була згодна з ним, оскільки того дня вона дивилася на нас дуже неприязно. Від цього її погляду я почувалася так, ніби ми із Сержем – погані люди. А це не так. Ми – хороші. Ми просто не такі, як вони.

Словом, у цьому будинку я можу робити, що заманеться, от тільки нагору підійматися не можна – Серж каже, що підлога там стара і прогнила, а грошей, аби її відремонтувати, у нас немає. «Ходити там небезпечно», – каже він. Утім, одного разу я туди таки зазирнула, ще як була маленькою, та сходи були такі розхитані й непевні, що я, боячись провалитися, прожогом кинулася вниз. Мені дозволено грати на задньому подвір’ї – там у нас є сад, із якого видно пагорби та ліс, хоча до лісу мені можна ходити тільки разом із Сержем. Це – правило. Та й до села ми не часто навідуємося. Але мене і так туди не дуже тягне – надто після того, що трапилося тоді у крамниці. Зрештою, і в будинку є клопіт. Навіть коли надворі стає холодно, я маю багато хатніх справ, а якщо Серж раптом побачить, що я б’ю бомки, він миттю знаходить мені роботу: начистити черевики до завтрашніх маневрів або заряджати та знову розряджати рушниці. «Треба бути готовим до всього» – так каже Серж.

А сьогодні я відчула це; відчула, як воно – бути справжнім солдатом. Сьогодні мій день народження, одинадцятий день народження. Зазвичай я починаю на свій день народження в’язати пару теплих шкарпеток на зиму. Серж приносить мені вовну, що обібрав з кущів терену, які ростуть по краях поля, де пасуться вівці. Він загортає її у пакуночок, зав’язує мотузкою та приносить до моєї кімнати разом із тацею домашнього вівсяного печива та склянкою козячого молока. Так було завжди – на кожен мій день народження, починаючи з п’яти років, відколи я навчилася в’язати.

Але цього разу все було інакше. Замість вовни я отримала в подарунок цей блокнот, і Серж сказав, що я повинна писати в ньому щодня, що це як бортовий журнал – штука, яка не завадить жодному доброму солдатові. Також він сказав, що сьогодні – дуже важливий день, який я запам’ятаю на все життя.

І він мав рацію. Це був гарний день. Тому що сьогодні я вперше вбила.

Усе почалося ще затемна. Серж розбудив мене раніше ніж зазвичай, близько 4-ї ранку. Він не дав мені навіть роздивитися подарунок як слід – сказав, що нам треба поквапитися, що це найкращий час для цього.

– Ти маєш застати їх, коли вони щойно прокинулися, – сказав він. – Заскоч їх зненацька.

Мені хотілося залишитися у ліжечку. Надворі було зимно, і їхати до лісу бажання зовсім не було. До того, це був мій день народження, а зазвичай цього дня Серж дозволяв мені спати допізна. Отже, я сховалася із головою у свій спальний мішок і сказала йому забиратися геть. Це була погана ідея. Перш ніж я вимовила ці слова, я вже чудово знала, що він мене покарає за непокору – попри те що в мене сьогодні день народження. Утім, він нічого не сказав. А це – завжди недобрий знак. Я почула, як він вибігає з кімнати.

Визирнувши зі спальника за хвилину або близько того, я побачила, що він стоїть наді мною з відром води. І перш ніж я встигла знову сховатися, він вилив його на мене.

Відчуття було таке, ніби мене одночасно вкололи сотнями маленьких холодних ножів. Я закричала та зіскочила з ліжка. Серж сказав, що це буде мені уроком. І що втома – це не відмазка. І що коли він був на великій війні, то одного разу блукав шість днів пустелею зовсім без сну. І що він не міг зупинитися, бо виконував певну місію, і що від того, як він її виконає, залежали інші люди.

– Щоб я ніколи більше не чув від тебе, що ти «втомилася»! – сказав він. – Ти мене чуєш?

Я відповіла, що чудово його чую. Він якусь мить дивився на мене, намагаючись переконатися, чи я справді маю на увазі те, що сказала, а потім вийшов, аби я могла висушитися і перевдягнутися.

А вже за десять хвилин я йшла за ним через болото у бік лісу. Темно було – хоч ти в око стрель. Серж ішов уперед, поклавши свою рушницю на згин ліктя. Я бачила, як поблискує у місячному світлі метал. Я знала, що не загублю його, якщо не відводитиму погляду від цього блиску. Я не боялася. Не тоді. Попри те, що постійно було чутно якісь шуми, я знала, що це просто звуки лісу: це створіння, що не сплять уночі, блукаючи довкіл у пошуках їжі. Мене вони не лякали. Завдяки звукам, що вони їх видавали, я почувалася в безпеці.

А були ще й інші шуми – я їх не чула, натомість чув Серж. Крики та зойки людей, які, за його словами, він приніс додому з пустелі. Іноді він кричить у відповідь, а іноді затуляє вуха руками та сильно кривить обличчя. Я знаю, що коли він чує ці голоси, краще до нього не заговорювати, але намагаюся перебувати поруч, аби він знав, що він у безпеці, що він не сам.

Гадаю, деяким людям може бути мене шкода. Мовляв, я живу тут із Сержем, аби йому була компанія. Я знаю, ми живемо не так, як інші. Не так, як живуть люди, про яких я читала у бібліотечних книжках. Ті люди мешкають у великих розкішних маєтках із прислугою або в симпатичних котеджах із милими фіранками на вікнах, у яких завжди є матусі, які печуть торти та співають діткам колискові на сон прийдешній. І на те, як жив Серж, коли був маленьким, це також не схоже – а мешкав він у такій штуці, що називається «бунгало», розташована на схід звідси; і на те, як жила моя мама, яка померла в пустелі, – під палючим сонцем, харчуючись зі спільного великого круглого столу, як на її фотографії, – це також не схоже.

Але мене таке життя влаштовує. Я б його ні на що не проміняла. І хоча ми живемо далеко від решти людей, я ніколи не почуваюся самотньою, бо насправді це місце сповнене життя. Навіть о четвертій ранку, хоча ми із Сержем були єдиними людьми в лісі о цій порі, я відчувала присутність життя довкола себе. Спробую описати вам це так, ніби я досі перебуваю там, у лісі. Чути тихе цвірінькання. Це співає жайворонок. Він сидить на верхівці букового дерева, мов якийсь генерал, що роздає накази своїй армії. Потім, заглиблюючись у ліс, можна почути шурхіт листя та скрегіт кігтів. Ось лисиці, які примостилися до сну у живоплоті. Їх двоє. Лис та лисичка. Він – великий та жорстокий, із дикими очима, хижий; вона ж – тендітна і майже приручена. Іноді, коли надходять сутінки, вона наближається до будинку. Одного разу я чистила овочі до вечері, тоді вона підійшла просто до дверей. Лисиця була такою схудлою, що мені стало її шкода, я простягнула їй невеликий шматочок картоплі, а вона підійшла і взяла його з моєї руки. У неї, у цієї лисиці, добрі очі. Бурштинові очі. Як у моєї мами, яка померла в пустелі.

Утім, я відійшла від теми, як каже Серж. Розводжу оце теревені про лисиць, тоді як мала би занотувати одну дуже важливу річ.

Було так.

Після того як я почула лисиць, ми заглибилися ще на кілька метрів у ліс. Серж ішов попереду, а тоді раптом зупинився, обернувся до мене та підняв рушницю. Зовсім трохи, але достатньо, аби я побачила.

Його обличчя в місячному світі було зовсім біле, він не відривав від мене очей.

– Готова? – запитав він.

Але я не була готова. Мені було страшно. Ноги підкошувалися, мене почало нудити. Серж знає мене краще, ніж я сама себе знаю, він побачив, що я злякалася. Він опустив рушницю і почав повільно наближатися.

Потім він поклав її на землю і став біля мене на коліно. Його обличчя було тепер лагіднішим.

– Подивися на небо, – сказав він. – Що ти бачиш?

Я зробила, як він мені сказав. Над лісом висіло, ніби велетенське обличчя, біле коло.

– Лише місяць, – відповіла я.

– Справді, – промовив Серж. – Місяць. І знаєш що?

Він говорив так тихо, що мені довелося нахилитися до нього ближче, аби почути.

– Місяць не боїться, – сказав він. – Бачиш?

Мені ніколи не спадало на думку, що місяць може щось там відчувати, але я кивнула.

– Місяць, – пояснив він, дивлячись на небо, – продовжує світити сильніше та яскравіше, навіть якщо він сам-один на всьому великому небі. Розумієш?

– Гадаю, так, – відповіла я.

– Ти повинна стати схожою на місяць, – продовжив він, піднявши із землі рушницю та подаючи її мені. – Ти повинна бути сильною, яскравою та хороброю.

Я взяла рушницю до рук.

– А тепер, – сказав він підіймаючись, – я питаю ще раз. Ти готова?

– Готова, – відповіла я.

Але мої ноги тремтіли.

– Будь спокійна, – промовив він. – І пам’ятай, що я тобі сказав.

Ми вирушили далі – ставало дедалі темніше, мені навіть довелося помигати, аби очі звикли до плямистого світла. Я відчувала, що Серж невідступно слідує за мною, але не зводила очей із землі під ногами, намагаючись помітити якийсь рух. Мені тоді здавалося, ніби вуха мої широко розкрилися. Кожен звук, навіть якщо це просто десь хруснула гілочка або затріпотіли на дереві наді мною пташині крила, лунав мені вибухом.

Ми із Сержем знали цей ліс як свої п’ять пальців і могли пройти ним, заплющивши очі. Але цього ранку все було інакшим. Утім, можливо, це я змінилася. За словами Сержа, одинадцять років – це добрий вік; вік, коли ти бачиш світ таким, яким він є.

І тієї миті я побачила те, чого ми шукали.

Вона з’явилася нізвідки. Мала вгодоване тіло із брудно-коричневим хутром та чорні очі. Вона звела на мене погляд – і я завмерла на місці, немовби вкопана. Я чула, як затамував подих у мене за спиною Серж. Він не зронив ані слова, я чула у своїй голові його голос; він підказував мені, що і як робити.

– Тримай рушницю міцно, але ніжно. Так, ніби тиснеш руку достойній людині.

Ну, що вам сказати… це не так уже й легко зробити, коли вся тремтиш від холоду і страху, але я не відводила від неї погляду й намагалася заспокоїтися.

– Приготуйся до пострілу.

Я вперла приклад рушниці у плече і не спускала зі здобичі очей. Потім, утиснувшись рушницею в щоку, прицілилася. У голові моїй лунали слова Сержа:

– Знімай із запобіжника, не заплющуй очей.

Я знала, що трапиться далі. Гучний вибух. А коли ти це знаєш, то єдине, чого тобі хочеться, – заплющити очі, відмежуватися від цього. Я відчувала, що мої очі мимоволі заплющуються, але змусила себе тримати їх розплющеними.

– Не випускай цілі із поля зору.

Я поглянула на неї. Можливо, вона щось відчувала. Її оченята бігали ліворуч-праворуч. Потім вона раптом завмерла, як одна з тих крижаних статуй з моєї книжки про Нарнію. У себе над вухом я почула шепіт Сержа:

– На рахунок «три».

І я, зробивши глибокий вдих, почала відлік.

– Один.

Зігнутий палець торкнувся пускового гачка.

– Два.

Серце моє калатало так швидко, що, здавалося, зараз проламає мені грудну клітку.

– Три.

Звук пострілу був такий потужний, що ледве не звалив мене з ніг. Я хитнулася назад і махнула рушницею.

Підбіг Серж, вихопив у мене із рук зброю.

– Господи Ісусе, дитино, обережніше! – крикнув він. – У тебе в руках вогнепальна зброя, а не іграшка!

На якусь мить я забула, де стою. У вухах відлунням гримів постріл, мені зробилося млосно. А потім я побачила, як Серж іде у бік здобичі, отямилася та пішла слідом за ним на галявину.

– Я… влучила в неї? – запитала я.

Серж пригнувся над місцем, де впала тварина, але її тіло закривала від мене його довга вовняна шинель.

– Серже? Я влучила?

Він обернувся – і серце моє впало у п’яти. Я впізнала цей вираз у його очах. Розчарування.

Він похитав головою.

– Ти вистрілила їй у ноги, – сказав він. – Її паралізувало, але вона досі жива.

– Вона не може бути живою! – закричала я.

Це було неможливо. Я ж дотримувала всіх вказівок Сержа.

– Нічого страшного, – сказав він.

Він промовив це якомога лагіднішим голосом, бо чудово бачив, як я засмутилася.

– Це був твій перший раз. Тут потрібен досвід.

– І що ми з нею зробимо? – поцікавилася я.

– Треба позбавити її страждань, – сказав він. – Вона не виживе із такими ранами.

– Що ж, – сказала я. – Роби те, що маєш робити.

У відповідь Серж подивився на мене і похитав головою. На його обличчі знову з’явився похмурий вираз.

– Ні, – заперечив він. – Це – твоє вбивство. Добити її повинна ти.

Звісно, я перелякалася, але потім я подумала про самотній місяць у безкрайньому нічному небі, подумала про Сержа, який ішов пустелею без сну, потім на якусь мить згадала про маму, яка померла в пустелі, та лисицю із бурштиновими очима, але цих двох останніх я швидко прогнала зі своїх думок. Тоді я нахилилася і звернула їй шию – так Серж робить із курчатами, яких ми тримаємо в саду.

Коли все скінчилося, ми мовчки повернулися до будинку. Мої руки були в крові, а повітря навколо нас пахло м’ясом та металом. Підійшовши до дверей, Серж погладив мене по плечу і сказав, що я трималася молодцем.

Того вечора ми приготували кролика. Серж сказав, що це мій святковий бенкет. Він налив нам свого домашнього пива, а потім підняв свою склянку та виголосив тост:

– За здобич переможця!

Серж каже, що м’яса поїсти нам вистачить на п’ять разів. А потім кістки підуть на суповий набір, з якого ми приготуємо обід ще разів зо п’ять.

«Ті, хто виживає» – так називає нас Серж. Ми вдвох самотньо живемо за містом, кидаємо виклик світу й перемагаємо. І сьогодні, принісши додому цього кролика, я почувалася переможцем. Я можу пишатися собою – і Серж також.