Читать книгу Секрет дому на озері - Нуала Эллвуд - Страница 8

  Ровен-Айл, січень 2003

Я це зробила! Сьогодні я нарешті перейшла на наступний рівень своєї підготовки. Серж подарував мені новий комплект дуже гарної уніформи зі значком на рукаві та сказав, що від цього дня я можу називати себе «Солдатом № 1».

Це таке неймовірне відчуття – витримати випробування, але, Боже мій, яке ж воно було важке! Можна сказати, що ні з чим важчим мені у своєму житті мати справу ще не доводилося.

На виготовлення маскувального костюма мені знадобилося трохи часу, але зрештою я закінчила невдовзі після Нового року. Коли наступного ранку у дверях моєї кімнати з’явився Серж, я зрозуміла, що час настав. Ми – обоє вбрані у маскувальні костюми – зійшли на вершину Гарроубі-Креґ і зайняли позицію. Серж сказав, що цього разу він лише спостерігатиме. Мовляв, він уже вивчив територію та визначив параметри пострілу. Це дуже важливо, наголосив він, оскільки хибний постріл може коштувати життя або смерті. Ми викопали сховок, а потім, коли залізли до нього, Серж дав мені рушницю та наказав не відриватися від прицілу. Я слухняно виконувала його команди. Коли я побачила, як у полі зору з’явилася моя мішень, то поклала пальця на спусковий гачок і приготувалася стріляти. Але Серж останньої миті поклав свою руку на мою і прошепотів, що на сьогодні досить та що справжнє полювання ми почнемо завтра.

Я була трохи розчарована тим, що мені не дозволили пройти випробування того ж дня, але не хотіла псувати Сержеві настрій після усіх цих підготувань, тому наступного дня, коли він постукав мені у двері о 4-й ранку, я вже не спала і була готова йти. Переконавшись, що ми взяли із собою усе потрібне, вийшли з будинку. У повітрі відчувався запах паленого, Серж сказав, що це після феєрверків, які всілякі ідіоти запускали на Новий рік. Але мені цей запах подобався, як подобалося дивитися на святкові феєрверки з мого вікна. Вони вигравали неймовірними кольорами, від чого небо буцімто оживало. Утім, Сержеві я цього не сказала.

Вийшовши на вулицю, я одразу попрямувала до воріт, бо думала, що ми підемо просто до скелі, але Серж пішов в іншому напрямку – до озера – і взявся відв’язувати човен.

– Що це означає, Серже? – спитала я, підбігши до нього.

У відповідь – тиша. Навіть не поглянув на мене. Коли Серж так мовчить, я завжди починаю нервуватися. Зазвичай він починає після цього кричати в небо, розмахувати руками та проклинати американців-убивць. Я відчуваю, як у мене в горлянці з’являється дивний клубок, але ковтаю його та намагаюся не рухатися; Серж тим часом продовжує відв’язувати човен. Коли мотузка нарешті піддається, він підводить своє спітніле та скривлене обличчя і наказує сідати до нього.

– Але я гадала, що ми підемо туди, – промовила я, показуючи на скелю позаду нього.

– Ще одне слово – і будеш покарана за недотримання субординації! – закричав він голосно, бризкаючи слиною мені в обличчя. – Чи ти собі думаєш, – продовжував він дедалі сердитішим голосом, – що маєш право сумніватися у слові свого начальника?! Ах ти, довбана мала гівнючка! А ну, сідай до цього човна і чекай моїх наказів, інакше до кінця тижня просидиш в одиночці!

Я була шокована, тому що зазвичай Серж так не лається, якщо тільки не йдеться про Джорджа В. Буша. І зі мною він ніколи раніше так не розмовляв. Навіть тоді, коли я зламала пічну заслінку і весь будинок опинився в диму. Але я тоді була всього лише дитиною, і ставився він до мене, як до дитини. Тепер же мені виповнилося одинадцять, і він ставиться до мене, як до дорослої, як до одного зі своїх підлеглих – хоча, скажу чесно, до цього важко звикнути. Словом, коли він на мене розсердився, я була так шокована, що не могла навіть поворухнути ногами. Я просто стояла на місці, дивилася на воду і заледве намагалася не розревітися.

День був холодний, і вода в озері набула дивного сірого кольору. Іноді, коли ми з Сержем плаваємо на човні у сонячну погоду, я бачу крихітні фігурки, що підіймаються з водної гладі. Вони кружляють у повітрі та нагадують мені маленьких фей у танці. Я вирішила собі, що це – духи озера, і коли я вночі лягаю спати, то відчиняю вікно і бажаю їм добраніч. Іноді я чую, як вони хихотять, іноді – як перемовляються пошепки один з одним. Це – дуже пустотливі створіння. Того ранку, коли я стояла і дивилася на воду, мені дуже кортіло побачити їх або почути, але єдине, що я чула – голос Сержа.

– Сідай до цього дідькового човна, я тобі сказав!

Він схопив мене за руки й потягнув до води. Я вже плавала в тому човні безліч разів, але тепер, дивлячись на те, як він погойдується у воді, мені стало моторошно.

І раптом – я вже не на суходолі. Серж зіштовхнув мене у човен. Застрибнувши туди слідом за мною, він схопив весла і почав гребти.

– Що ми робимо, Серже?

Я чудово знала, що він не відповість. Ні, тільки не тоді, коли в нього на обличчі такий вираз. Він щось бурмотів собі під носа про смерть і кістки. Він це повторював знову і знову. Смерть і кістки. Ото й усе. Смерть і кістки. Я хотіла, аби він припинив, аби він зосередився на виконанні нашої місії. Він же був такий щасливий учора, весь у передчутті. Але минулого вечора, проходячи повз його кімнату перед сном, я побачила, що він читає ту саму книгу із красивими закарлючками. Після того як він її почитає, завжди в кепському настрої, та й поводиться дуже дивно, а зараз ще й почав знову бурмотіти собі під носа. Але я не наважувалася промовити ані слова – ні, тільки не тоді, коли він такий. Я просто сиділа, тримаючись за борт човна, і дивилася, як ми пливемо до середини озера.

Нарешті він відпустив весла, і я звела на нього погляд. За мить я відчула його руки на моїй шиї. Я спробувала закричати, але голос застряг у горлянці. Намагалася розірвати його хватку, але він був значно сильніший за мене. Аж раптом Серж підняв мене і кинув у воду.

Я спробувала схопитися за борт човна, але він далі відштовхував мене. Тоді я пішла під воду. Я билася руками та ногами, поки голова моя не з’явилася з-над води, але одразу занурилася назад. Я тонула. Це було очевидно. Але чому Серж мені не допомагав?

– Будь ласка, Серже! – благала я, плюючись та захлинаючись водою. – Будь ласка!

Але він не відповідав – лише сидів у човні та дивився на мене, поки я борсалася, намагаючись не піти на дно. Потім він раптом простягнув до мене руки. Я потягнулася до нього, аби він мене витягнув, але він натомість схопив мене за комір та занурив під воду. За кілька секунд він знову дозволив моїй голові з’явитися над хвилями. Він повторював це знову, знову і знову. Я не могла навіть вдихнути. Клянуся, я вже розпрощалася із життям, бо не могла ані кричати, ані благати його зупинитися – щоразу, як тільки я виринала з-під води, він повертав мене під воду. Не знаю, як довго це тривало, але тоді, коли я вже думала, що зараз віддам кінці, він несподівано зупинився.

Я схопилася за борт човна, намагаючись відхекатись і гадки не маючи, чого очікувати далі. Потім він подивився на мене так, ніби щойно прокинувся. Несподівано він знову став Сержем.

– Нумо, сонечко, – спокійно промовив він як зазвичай.

І витягнув мене з води у човен.

Я не могла промовити ані слова. Просто сиділа й тремтіла, поки він веслував назад у напрямку берега.

– Радий тобі повідомити, – промовив він, допомагаючи мені вибратися із човна, – що ти з успіхом витримала перший етап випробування. Тепер настав час для наступного етапу. Власне, до нього ми й готувалися.

Він вказав у бік скелі.

– Але… Серже, – сказала я, цокотячи зубами. – Я…

Але я так і не змогла вичавити із себе більше ані слова. Я дуже змерзла. Мені було дуже страшно.

– Наша мета дуже прудка, – сказав він, ідучи переді мною у напрямку Гарроубі-Креґ. – Ми повинні її знайти та зайняти позицію.

А я просто стояла і не могла вгамувати тремтіння.

– ХОДИ! – закричав він.

І я пішла за ним слідом.

У вологому одязі сходити на вершину було важко і, поки ми видиралися нагору, я повсякчас сковзалася. Мені хотілося, щоб Серж мені допоміг, щоб він узяв мене на плечі та поніс, як це було тоді, коли я була ще маленькою, але він навіть не озирався на мене, а просто йшов вперед. І саме тоді в моїй голові почало роз’яснюватися і я спробувала збагнути, що саме тільки-но сталося на озері. Навіщо він це утнув? Чому він змінив план? Чому в нього був такий здивований вигляд, коли він витягнув мене із води? Утім, я добре розуміла, що поки ми не виконали нашої місії, жодного сенсу ставити Сержу ці запитання не було, тому я просто слухняно та мовчки йшла за ним слідом.

Коли ми дійшли до нашого сховку, Серж опустився навколішки і примостив рушницю з біноклем. Мене він пустив до зброї, а бінокль приставив до своїх очей.

– Ми готові, – сказав він, опускаючи бінокль. – Далі все залежить від тебе.

Я зайняла позицію та спробувала підняти рушницю, але руки мої, втомлені від борсання у воді, не слухалися. Я відклала рушницю і взялася їх розтирати. Це не допомагало – руки однаково боліли та не слухалися, але я розуміла, що повинна ігнорувати біль та витримати це випробування, бо Серж розгнівається ще сильніше. Ціль то з’являлася у прицілі, то зникала з нього. Знову піднявши рушницю, мої руки озвалися пульсівним болем, я почула у голові своїй слова Сержа та приготувалася стріляти.

– Щойно ти натиснеш на гачок – уже знатимеш, чи влучила, а чи ні.

І я згадала про нашу попередню вилазку. Кролицю, яку я лише підстрелила, поранивши їй лапу, і вираз на обличчі Сержа, коли він обернувся до мене і сказав:

– Ти не вбила її.

І тоді я сказала, що цього разу повинна це зробити. Повинна скоїти вбивство. Я широко розплющила очі, не спускаючи погляду із цілі, потім долічила до трьох – і натиснула гачок.

Цього разу я була готова до грому пострілу, хоча у вухах однаково задзвеніло. Я почула тупіт Сержа – він побіг до цілі. Вилізла зі сховку й підібралася до краю. Подивившись униз, я побачила, що Серж махає мені руками. Біля нього на землі лежала овечка – уся в крові.

– Ти це зробила! – крикнув він, обличчя його сяяло від радості. – Ти вбила!

Він був таким щасливим, що на його обличчі розгладилися зморшки, а посмішка була такою широкою, що я, попри все, також почувалася щасливою. Я збігла до нього, і ми разом дотягнули вбиту овечку до будинку. Після того як ми її оббілували та розпатрали, Серж посадив мене поруч із собою і сказав, що я перейшла на наступний рівень, що тепер я Солдат № 1. А потім він сів у своє крісло і читав одну зі своїх книжок – ту, про чоловіка, який жив у лісі; а я сиділа у своєму кріслі й пила гаряче молоко. І коли я дивилася на Сержа, то він здавався таким миролюбним, що не залишалося жодних сумнівів: я все роблю правильно.

Коли Серж пішов спати, я понесла чашки в кухню. Уже збираючись задути свічки, почула раптом, як хтось дряпається у задні двері. Спершу я подумала, що треба покликати Сержа, але потім згадала, що тепер я – Солдат № 1 і мушу бути хороброю, тому просто підійшла до дверей і відчинила нижню секцію. Там я одразу побачила пару очей, контури довгого носа – і всі мої страхи розвіялися. То була лисиця. Я прочинила двері ширше, пригнулася та погладила її жорстке хутро. Попри те, що в неї були дуже гострі зуби, вона була дуже лагідна.

– Ти голодна, дівчинко? – запитала я її. – Погодувати тебе?

Вона у відповідь глянула на мене своїми м’якими та добрими очима. Я повернулася на кухню, нарізала в миску трохи від залишків м’яса і принесла їй. Вона миттю все проковтнула, і лише тоді я помітила, яка вона худа. Зима видалася недобра, важко було когось вполювати.

– Не переживай, – сказала я, погладжуючи її голівку, – я подбаю про те, аби ти добре харчувалася. Я не дам тобі померти голодною смертю. Я обіцяю.

Не знаю, чи почула вона мене, бо, щойно лисиця розібралася із м’ясом, вона втекла до саду.

Тепер, коли я вже в ліжку, то почуваюся краще. Ми з Сержем добряче повечеряли, як і моя люба лисичка. І я стала Солдатом № 1. Я мушу бути вдячною за це. Тому я забуду про воду, смерть та кістки, а також про всі ті жахливі речі, які трапилися сьогодні, і зосереджуся тільки на доброму. Серж каже, що я чудово впоралася, – і цього мені достатньо.