Читать книгу Секрет дому на озері - Нуала Эллвуд - Страница 5

Протягом якогось часу я сиджу, намагаючись зібрати докупи свої думки. У мене за спиною тихенько посопує Джо. Я кидаю погляд на годинник, умонтований у приладову панель – 16:00. Незабаром сутеніє. А про те, аби досліджувати цей будинок у темряві, годі навіть і думати. Я дістаю з бардачка батьків ліхтарик, відчиняю дверцята автомобіля і знову йду до будинку.

Коли мої руки схопили цей ліхтарик, і з нього полилося переді мною заспокійливе світло, мені раптом примарився образ мого батька, що прогулюється у своєму довгому чорному пальті кладовищем «Гайґейт». Він якось привів мене на те кладовище напередодні Гелловін, аби «я відчула дух свята». Я посміхаюся, згадуючи його кругле рожеве обличчя, що визирало з-під капюшона його пальта, коли він стояв біля статуї Карла Маркса.

– Френку, ти анітрохи не страшніший за мокре листя салату, – посміювалася мама, коли батько спускався сходами у своєму наряді.

І вона мала рацію. Але татові було до цього байдуже. Справді велике значення для нього мало те, аби кожне свято – чи то Гелловін або Ніч багать, чи то Різдво або мій день народження – відзначали, і воно було особливим. Коли тебе люблять так, як любили мене в дитинстві, то почуваєшся непереможною, і жодним у світі жахам тебе не здолати. Ти – під захистом.

«От би тато був тут», – думаю я, освітлюючи вхідні двері будинку ліхтариком, – він би знав, що робити. Він завжди знав, що робити.

Двері вкрито брудом та павутинням. Дотримуючи вказівок, які я знайшла у записці, я повертаю ручку та навалююся на масивні дерев’яні двері плечем. Вони трохи подаються, хоча і ледве-ледве. До моєї шкіри чіпляється павутиння, як той набридливий бур’ян, що раніше ріс у саду в моїх батьків у Гайґейті. Я витираю руки об джинси, потім навалююся на двері ще раз, поки вони нарешті відчиняються із різким, скрипучим звуком.

І ось я стою, вдивляюся у темряву, і мене переповнює дивне відчуття. Начебто крихітні голочки поколюють шкіру. Я заплющую очі та подумки загадую бажання, аби все було добре, аби там – у темряві – не чекало на мене жодне жахіття. Розплющивши очі, я знову вдивляюся у чорний дверний отвір. Так тихо, що я аж задихаюся. Треба забиратися звідси негайно. Забрати звідси Джо. Але куди мені податися? Немає куди. Я роблю глибокий вдих, швидко озираюся, перевіряючи, чи моя машина досі стоїть на місці, після чого повільно заходжу всередину.

Там мене ледве не збиває із ніг запах – огидний, тваринний, суміш смороду лайна та соломи. Я зачиняю за собою двері й помічаю, що на них з цього боку є два засуви – один вгорі, а інший знизу. Факт наявності цих засувів трохи мене заспокоює. Я можу зачинити двері та сховатися тут; сховатися від Марка та всіх моїх проблем.

Посвітивши ліхтариком, я бачу, що стіни передпокою обклеєні вицвілими жовтими шпалерами, на яких ще вгадується квітчастий візерунок. Я шукаю на стінах вимикач, але нічого не знаходжу.

Скерувавши світло ліхтарика на стелю, я бачу, що тут немає жодного освітлювального причандалля. Я йду далі; від думок про ночівлю в цьому будинкові мене починає нудити. На кожен мій крок підлога озивається шелестом; я дивлюся вниз і бачу, що вона встелена чимось схожим на солому або траву. Пахне воно сиро і гостро, як силос. «Як тут узагалі міг хтось мешкати?» – питаю я себе, піднімаючи ліхтарик на рівень плеча і світячи поперед себе.

З передпокою ведуть троє дверей: одні просто переді мною, і ще двоє – обабіч. Я відчиняю ті, що ліворуч, і опиняюся у приміщенні, яке, на мою думку, має виконувати роль вітальні, бо під купами сміття можна розгледіти контури канапи. Підійшовши ближче, я розумію, що насправді «сміття» – це колекція пожовклих газет. Я беру одну з них, дивлюся на дату: 7 вересня 2003 року. Рік, коли помер мій батько. Перечитуючи дату на газеті, я пригадую весь смуток, що спіткав мене того року, і грудну клітку пробиває розряд тремтливого болю – я жбурляю газету на підлогу.

Неподалік канапи камін. Посвітивши на нього ліхтариком, я бачу, що камінна полиця вкрита шматочками паперу та старовинними пляшечками з антисептиком. Над каміном – колекція прибитих до стіни оленячих голів із рогами. Вони дивляться на мене зловісно. Я опускаю погляд і помічаю, що ноги мої немовби заплуталися у колючому дроті – але це просто тінь від рогів. Ліворуч від каміна – три хиткі на вигляд полиці, на яких стосами складено паперові книжки. Можна прочитати декілька назв: «Наука тваринництва», «Фермерський альманах», «Поворот гвинта». Я витягаю останню, пригадуючи свої заняття з англійської мови у початковій школі, і розгортаю її. Усередині неї – бібліотечна наклейка, на якій стоїть дата повернення: 10 січня 2005 року. Давно прострочена. Обкладинка запилюжена й жовта, тхне кислим, як ніби котячою сечею. Я згортаю книгу, повертаю її на полицю й повільно виходжу з кімнати.

Вийшовши до передпокою, я намагаюся міркувати тверезо. Треба знайти тут бодай якусь подобу нормальності: санвузол, кухню. Я перевіряю двері до кімнати переді мною – відчиняю їх та інстинктивно намагаюся намацати на стіні вимикач, але знову ж таки марно. Заходжу всередину та свічу ліхтариком перед собою. У центрі кімнати стоїть здоровенний дерев’яний стіл. Як і камін у вітальні, він захаращений різним мотлохом. Порожні консервні банки, старі газети, шматочки вовни та хворост. Раптом око ловить спалах яскравого кольору, і я нахиляюся, аби подивитися уважніше. Це червона стрічка для волосся, я носила такі в дитинстві. Я беру її двома пальцями та вивчаю на дотик. Оксамит. Дивлюся на неї – дивно, як така річ могла опинитися посеред усього цього сміття. А потім намотую її на зап’ястя і зав’язую у вузол.

Я підіймаю ліхтарик і освітлюю ним дальню стіну, відчайдушно шукаючи бодай якісь ознаки сучасності – пральну машину, духовку… але тут немає навіть раковини. Посвітивши ліворуч, я помічаю чорну металеву конструкцію, оперту на стіну. Її передня частина покрита плиточками із намальованими на них синіми цифрами. У верхній її частині розташовано різні кнопки та ручки, але я й гадки зеленої не маю, що це таке. Ніколи раніше не бачила нічого подібного.

Поруч із конструкцією – скляні двері. Протерши рукою потьмяніле скло, я бачу, що вони ведуть надвір. Я намацую ручку.

Двері зачинено. Я воджу ліхтариком по всій їхній поверхні угору і вниз, аж раптом вгорі помічаю засув. Відсуваю його та відчиняю двері.

Стоячи на дерев’яній сходинці, я перебігаю поглядом усю цю фіолетову пустку. Пагорби, що ніби навалювалися на мене з обох боків, коли ми сюди їхали, тепер нагадують поснулих велетнів, а їхні вершини тягнуться до сірого неба. Поле за будинком розділяє кам’яна стіна, відокремлюючи квадратний клаптик землі. Із землі стирчать патички, і в цьому ламкому зимовому світлі мені ввижається, ніби це залишки овочевої грядки. Решту саду завалено дротяними клітками. Я глибоко зітхаю, потім кривлюся. Навіть тут, надворі, повітря смердить гнилизною. Я обертаюся, маючи намір повернутися до будинку, але щось привертає мою увагу; я придивляюся. Щось визирає з однієї з кліток. Я йду до неї. Це ніби хвіст. Рудий та худий. Лисиця? Раптом у пам’яті моїй промайнув спогад про сутінки на кладовищі «Гайґейт» та гавкіт лисиць, які облаштували там собі нірки серед надгробків, – і тут же зник. Я хапаюся за цей хвіст, і він тут же падає на землю, а з нього зривається рій дрібних мушок. «Безумовно, лисиця», – думаю я собі, але, коли зазираю в клітку, моє серце починає калатати так, що ледве не проламує грудну клітку. Там, на дні клітки, лежить сірий, плямистий череп.

Я задкую та бігом повертаюся до будинку, навалюючись на скляні двері з такою силою, що майже зриваю їх із петель. Назад – крізь цей смердючий бардак, крізь вхідні двері та повз озеро.

Добігши до машини, я спираюся на капот, намагаючись відхекатися. Трохи згодом я відчиняю пасажирські дверцята і бачу Джо – його обличчя червоне, він кричить.

– Чш-ш-ш, – шепочу я, намагаючись зробити так, аби в голосі моєму не було чути паніки. – Все добре, маленький. Мама тут.

Він дивиться на мене нажаханими очима:

– Хочу до тата! Хочу до тата, зараз же!

Я не знаю, що робити. Не можна ж залишатися із Джо в цьому місці, коли він у такому стані. «Думай, Лізо, думай», – кажу я собі. Тоді я згадую про сільську крамничку. Заїду туди, накуплю харчів та спробую скласти план подальших дій.

Поки ми повертаємося до села, Джо знову починає кричати. Навіть «Там, де живуть чудовиська» його не заспокоює. Він тарабанить ногами, сидячи у своєму автокріслі, а я намагаюся пригадати все, чого мене вчили на заняттях батьківства, які я відвідувала перед народженням Джо; вважалося, що я мушу перечитати стоси літератури із такими заголовками, як «Витримати жахливого дворічного» та «Поради лагідного виховання». Але навички, які я мала б вигострити протягом цих років, було знищено жахливою ситуацією, у якій я опинилася.

Як можна лагідно виховувати свою дитину, коли ти потрапила в пастку токсичного середовища? Як витримати жахливого дворічного, якщо ти й собі ледве даєш раду? І однаково мене гризе відчуття провини за змарновані життям у страху роки. Я дивлюся на Джо у дзеркало заднього виду, на його обличчя, мокре від шмарклів та сліз, і подумки обіцяю собі, що я все виправлю.

Коли ми доїжджаємо до села, я паркуюся на стоянці біля пабу. Хтось уставив у рот надувному сніговикові незапалену сигарету. Якби я не опинилася у настільки важкій ситуації, то навіть посміялася б.

Розстібаючи пасок безпеки, я відчиняю дверцята та виходжу на морозне повітря, а коли намагаюся дістати Джо, він кричить так, що в мене ледве вуха не закладає.

– Усе гаразд, Джо, – кажу я, нахиляючись, щоби розстебнути його пасок. – Ми просто зазирнемо до крамниці.

Він розлючено трусить головою.

– Не хочу до крамниці. Хочу до тата!

– Ну, будь ласка, зайчику, – вмовляю його я, намагаючись не виказувати нервування. – Купимо тобі солоденького. Хочеш якихось смачних шоколадних батончиків, га?

– Ні! – кричить він. – Хочу додому! Хочу до татка!

Він кидається вперед у сидінні та б’є мене просто в око. Мою голову пронизує страшний біль, і мені уривається терпець. Я дивлюся на свого маленького хлопчика, на його червоне та спотворене люттю обличчя, і все що я бачу – Марка. І тоді в мені вибухають гнів і розчарування, які я стримувала у собі протягом усієї дороги.

– Немає тут твого тата! – кричу я. – Чуєш мене? Його тут немає і не буде! А тепер – негайно припини верещати!

Він замовкає і якусь мить дивиться на мене. Я відстібаю пасок на автокріслі, але, коли я дістаю його з машини, він починає викручуватися та смикатися. Стиснувши ручки в кулаки, Джо тарабанить мене в груди, і ніяк інакше заспокоїти його я не можу.

– Агов, у вас усе гаразд?

Я обертаюся на голос і бачу чоловіка, який стоїть поруч із надувним сніговиком. На вигляд йому трішки за тридцять, має широкі плечі – «кремезний», як сказала б моя мама, – з темними очима та коротко стриженим каштановим волоссям. Одна його рука лежить на грудях, а в другій – незапалена сигарета, яку він, швидше за все, дістав із рота сніговика.

Він хмуриться, дивлячись на мене.

– Так, – відповідаю я, ступаючи на тротуар, підтримуючи Джо стегном і намагаючись не зустрічатися з цим чоловіком поглядом.

– Ви впевнені? – продовжує він, прикурюючи сигарету.

Я швидко киваю.

– Не бачив вас тут раніше, – каже він примружуючись. – У гості приїхали?

– Щось на зразок того, – відповідаю я. – Вибачте, я трохи поспішаю.

Я розвертаюся і прямую до магазину, на моєму стегні висить сердитий Джо.

– Що ж, приємно було познайомитися! – кричить мені в спину той чолов’яга. – Ви хоч скажіть, як вас звати?

Я здригаюся. Навіщо чоловіки це роблять? Кричать тобі в спину, вдираються у твій простір, вимагають розповідати, як там у тебе справи. Що дає їм таке право?

Коли ми підходимо до крамниці, я ставлю Джо на підлогу та поправляю волосся, аби воно не падало мені на очі. Я мушу мати якомога респектабельніший вигляд. Штовхаю двері, і серце моє співає, коли я заходжу всередину – тут тобі й лотерейна машина, і банкомат, і безглютеновий хліб. Речі, які після тривалих років життя у великому місці я сприймаю за належне. Зручна звичайність. Це дивно, але, попри те, що я перебувала в тому будинку лише кілька хвилин, у мене склалося враження, ніби я пройшла у якийсь фантастичний портал часу, ніби реальне життя існувати взагалі припинило.

За касою сидить жінка років п’ятдесяти на вигляд, читає газету. Її зачіска схожа на посивілу кучеряву швабру. Коли ми заходимо всередину, вона кидає на мене неуважний погляд з-над своїх вишнево-червоних окулярів, і повертається до свого чтива. Чудово. Що менше уваги я привертаю до себе, то краще.

Я беру кошик зі стосика біля дверей та прямую до холодильників. Гадки не маю, що треба купити. Їжа. Ага. Беру пачку свіжих курячих грудок і вже збираюся покласти їх у кошик, коли раптом згадую, що в будинку немає духовки. Кладу взяте назад і рухаюся в бік охолоджених готових страв. Ага, ось пачка сосисок у тісті. Беру їх повні жмені та кидаю до кошика. У голові я чую голос Марка: «Навіть не смій давати синові це перероблене сміття, Лізо!» Але Марка тут немає, а я притягнула нашого сина до будинку без проточної води та клятої духовки посеред чортової пустки. Сосиски – це наша найменша проблема.

– Візьмемо соку? – питаю я, обертаючись до Джо.

Він низько мукає.

– Якого хочеш? Яблуко чи апельсин?

Я беру два пакунки, але він хитає головою.

– Ну, Джо, – кажу я, нахилившись, щоб опинитися на його рівні. – Скажи мамі, що тобі взяти попити.

Він хмуриться, потім підіймає руку. Я намагаюся перехопити його руку, перш ніж він встигне мене вдарити, але він швидко її відсмикує. Тоді я кладу до кошика обидва пакунки соку – і мої груди пронизує дряпучий страх. Кожна частинка мене хоче благати про допомогу, дати комусь знати, у яку ж я халепу втрапила… Але я розумію, що якщо зроблю це, то Марк знайде нас. Не можна ризикувати.

Я ходжу крамницею, набираючи у кошик засіб для миття, губки та мішки для сміття. Я беру більше, ніж мені потрібно, але мене заспокоює вигляд знайомих предметів. На якусь мить я забуваю про будинок і зосереджуюся на тому, щоби бути звичайною мамою.

Коли я доходжу нарешті до каси, жінка згортає свою газету та відкладає її. Вона не говорить ані слова – і за це я їй особливо вдячна – просто сканує покупки та кладе їх до пакетів. Поки вона це робить, я переглядаю заголовки газет. Досі нічого.

Але зрозуміло, що це – питання часу. Моє серце починає панічно калатати. Я мушу негайно забиратися з цього села. Він може бути де завгодно. Він може перебувати зовсім поруч.

– З вас 22,80, люба моя.

Я дивлюся на жінку. Її акцент – м’який і теплий, і на якусь мить мені хочеться розповісти їй про все, що трапилося, попросити в неї допомоги, попросити, аби вона прихистила нас із Джо у своєму милому, затишному будинку та пригостила гарячим чаєм із тостами. Натомість я відвертаюсь для того, щоб зібрати десятифунтові банкноти, що випали із мого гаманця на касу, як ті рибки з передбаченнями – з коробки різдвяного печива.

Я даю жінці три банкноти та, поки чекаю решту, обертаюся перевірити, як там Джо. Але його немає.

– Джо? – кличу я. – Джо! Ти де?

– Усе добре, люба моя? – чую я в себе за спиною голос касирки, коли кидаюся у прохід із напоями, викрикуючи ім’я свого сина.

– Джо! Де ти, маленький?

Я дістаюся третього та останнього проходу – але його і сліду тут немає. Я відчуваю, як приміщення стрімко зменшується у розмірах, у мене підкошуються ноги. Не може цього бути.

– Когось загубили? – лунає голос.

Я зводжу погляд і бачу того чолов’ягу, який намагався заговорити зі мною біля паба. Він посміхається мені.

– Мого маленького хлопчика, – кажу я, кидаючись до нього. – Він утік від мене, а я…

– Та ось же він, – каже чоловік, показуючи на двері.

Біля дверей стоїть переляканий Джо.

– О, дякувати Богу! – кажу я, підбігаючи до нього. – Джо! Ти неслухняний хлопчик. Ти не повинен нікуди втікати!

Я намагаюся зібрати думки докупи та повертаюся до каси.

Коли я підходжу, жінка дивиться на мене зі співчуттям.

– Гадаю, він просто захотів подивитися комікси, – каже вона тепло. – Мій маленький онук теж їх любить.

– Ага, – відповідаю я, а серце моє досі калатає з переляку, – я просто… загубила його.

– Але ж нічого страшного не сталося, чи не так? Ось ваша решта, люба моя, – промовляє вона, віддаючи мені банкноту в п’ять фунтів і кілька монет.

– Дякую, – кажу я, поспіхом пхаючи гроші в гаманець.

– Ви з Лондона?

Це той чолов’яга цікавиться. Я обертаюся.

– Просто я впізнав акцент, – продовжує він, наближаючись до мене. – У мене був кузен, то він мешкав у Брікстоні.

Я хитаю головою, потім повертаюся назад до прилавка. Схопивши пакети й узявши за руку Джо, прямую до дверей. Я привернула до себе занадто багато уваги. Слід негайно забиратися звідси.

– Ви надовго сюди? – кричить мені услід чолов’яга.

Я мовчки пришвидшую крок і затамовую подих, аж поки не опиняюся у безпеці – в автомобілі.