Читать книгу Секрет дому на озері - Нуала Эллвуд - Страница 6

  Ровен-Айл, січень 2003

Настав Новий рік – і для мене почалося зовсім нове життя. Яке там Різдво! Я сьогодні отримала найкращий у світі подарунок, бо Серж заявив, що я нарешті готова до виконання «великої» місії! Дуже важливої місії, бо якщо я із нею впораюся, то, за словами Сержа, перейду на наступний рівень і стану «Солдатом № 1».

Ми із Сержем планували цю місію впродовж кількох останніх місяців. Ми щодня ходимо у пагорби за тим, що Серж називає ЗОСЕРЕДЖЕННЯМ РОЗУМУ. Ми навіть на Різдво працювали. Мене це не надто втішило, але Серж усе швидко пояснив.

– Твій день – це те, чим ти його наповнюєш, дівчинко моя, – запевнив він. – Ти повинна бути напоготові незалежно від того, як називається якийсь день. Завжди про це пам’ятай.

Я відповіла йому, що все розумію. І я насправді зрозуміла. Зрештою, мені вже виповнилося одинадцять. Я вже достатньо доросла, аби не отримувати подарунків і всякого такого. Хоча мені зробилося трішки сумно, коли я прокинулася 25 грудня і не знайшла у ногах свого ліжка в’язаної шкарпетки. Досі – скільки я себе пам’ятаю – Серж залишав мені там на Різдво в’язану шкарпетку, сповнену завжди одних і тих самих ласощів: мандарин, шість горішків ліщини, солодкий фарширований пиріжок (власноруч випечений Сержем) та рукавички на зиму. Але після того мого дня народження Серж змінився. Він тепер ставиться до мене інакше.

Він часто слухає новини на своєму старому портативному радіоприймачеві. Іноді вночі, коли я вже в ліжку, то чую крізь стіну голоси, що говорять про якогось чоловіка на ім’я Джордж Буш та про «війну із тероризмом». Цей чоловік – Джордж – здається, дуже злий на тероризм, а Серж злиться на того Джорджа, бо щоразу кричить на радіоприймач, як тільки там згадають його ім’я.

Серж каже, що я вже досить доросла, аби стати справжнім солдатом, познайомитися зі злом цього світу і навчитися із ним боротися. І перший крок до цього – уважно слухати та концентруватися на тому, чого вчить мене Серж.

– Забавки скінчилися, – сказав він, – настав час для справжньої битви.

Ми почали з того, що взялися робити для мене власний маскувальний костюм. Він допомагає сховатися від ворога – навіть якщо він погляне у ваш бік, то побачить лише купу трави, а не людину. Серж навчив мене, як змайструвати собі такий костюм зі свого старого армійського захисного комбінезона та рибальської сітки. Пошиття костюма є справою доволі складною, бо сітка груба та постійно вислизає з голки, але Серж навіть це заняття зумів перетворити на розвагу, співаючи непристойних пісеньок, яких він навчився за часів служби в армії. Я не можу тут навести слів цих пісень, бо дуже вже вони… непристойні. Але те, як він їх співав, та ще й розкішно удаючи дурнуватий акцент, смішило мене до гикавки. Сьогодні вранці я гикала так, що ледве не зіпсувала шов.

Тоді Серж припинив співати й приніс мені склянку води. Коли він повернувся, то на обличчі його був дуже серйозний вираз; він сказав, що ми робимо все це тому, що на нас чекає битва, у якій ми повинні перемогти. Після цього він розповів мені трохи більше про свою велику війну. Він сказав, що, якби йому довелося знову йти у бій, він не воював би проти іракців. Натомість він узяв би свою рушницю та помахав би нею перед обличчям Джорджа Буша та його «пришелепкуватого синка» і закли`кав їх битися, як солдати. Серж каже, що вони – злочинці. На його думку, вони повинні сидіти у в’язниці. Це через них він кричить у лісі, а в мене – немає матері. Сказавши це, він відвів погляд і змінив тему. Після розмов про померлу в пустелі маму йому завжди робиться сумно. Мені б хотілося, щоб він розповів трішки більше, але ні. Загалом, протягом усього свого життя я дізналася про неї лише три невеликі факти.

1. Він зустрів її на великій війні.

2. Вона була з місця під назвою «Багдад».

3. Вона померла в пустелі.

Решта, що я знаю про неї, – це результат моєї фантазії, це історії, які я сама собі розповідала після того, як побачила її фотографію. Я знайшла це фото кілька років тому, коли страшенно нудилася та шукала, що би почитати. Пересувна бібліотека давно не заїжджала, бо дороги замело снігом, тому я взялася переглядати книжки в кімнаті Сержа. Мою увагу привернула одна з обкладинок, бо на ній були не літери, а якісь хвилясті закарлюки. Потім Серж розповів мені, що це написано арабською мовою, мовою моєї матері, і що ці закарлюки на обкладинці – назва арабської поеми. Я розгорнула книгу, аби перевірити, чи немає в ній чогось, написаного англійською, і натрапила на слова, які писав власноруч Серж – просто на сторінках, поруч із закарлючками. Я зніяковіла, бо деякі із написаних ним слів були дуже сумними, і навіть подумала, що краще б я зовсім їх не читала. Згорнувши книгу, я помітила, що з неї випала фотографія. На світлині було троє осіб, вони всі сиділи за столом: старий зі зморшкуватим обличчям та сивою бородою; пухка, усміхнена жінка середнього віку в довгій червоній сукні; поміж ними – молода темноволоса жінка. Придивившись уважніше, я розгубилася, тому що, хоча це і була стара світлина і люди на ній були дивно одягнені, та молода жінка була дуже схожа на мене, хіба що трохи старша. У неї було таке само, як і у мене, густе чорне волосся, такі ж дивні очі, що змінювали колір із чорного на жовто-зелений залежно від освітлення, і така само смаглява шкіра. Я ніколи до цього не бачила схожої на мене людини. У Сержа волосся світле, а шкіра – бліда; люди, які мешкають у селі, усі мають шкіру бліду або рожеву, так само як і персонажі книжок, що я читаю. Але це було щось більше, ніж просто схожість. У дівчини на світлині було моє обличчя.

Світлина була глянцева та гладенька. Вислизнувши в мене з рук, вона впала на підлогу зображенням униз, а коли я підняла її, то побачила на звороті слова. Хтось написав чорним чорнилом:

Наше коханняНе підвладне розуму та логіці.Наше коханняХодить по воді.

Ці слова, так само як і образ моєї мами, збереглися в моїй пам’яті. Це були найдивніші та найкрасивіші слова, які я колись читала. Я ніколи не замислювалася раніше про ідею кохання як чогось такого, що існує поза людиною, чогось, що має власну свідомість. Я сиділа, знову і знову перечитуючи ці слова, – цікаво, чия рука їх написала, бо ж почерк був не такий, як у Сержа. Але раптом відчинилися двері, і він, залетівши ураганом до кімнати, вихопив фотографію у мене з рук.

Я ніколи раніше не бачила його таким розлюченим. Він обізвав мене нишпоркою та злодійкою і запевнив, що якщо він бодай раз знову зловить мене за копирсанням у його речах, то кине мене до одиночної камери. Я намагалася пояснити йому, що зовсім не нишпорила, а просто шукала книжку, але він і слухати не захотів. Він забрав фотографію і десь сховав. Більше я ніколи її не бачила.

Але це було несуттєво. Мені й не потрібна була фотографія. Заплющивши очі, я бачила її обличчя, її теплі очі та ці прекрасні слова. Я і без Сержа зрозуміла б, що дівчина на фотографії – моя мама. Мені це підказало серце.

Так чи інакше, зараз я мушу припинити згадувати про свою маму, яка померла в пустелі, та зосередитися на новій місії, яку планує Серж. Він не сказав мені, коли саме ми почнемо, натякнув лише, що це відбудеться незабаром і що попереджувати заздалегідь він мене також не збирається, тому я повинна бути напоготові кожної миті. Але, як казав мені Серж, життя напоготові – це частина солдатського існування, це те, що відрізняє перемогу від поразки, життя від смерті. Після того випадку із кроликом я маю багато чого йому довести. Я мушу показати Сержеві, що маю все, що потрібно для того, аби стати елітним солдатом. І я хочу бути впевнена, що коли настане час виконувати цю місію, то буду до цього готова.