Читать книгу Секрет дому на озері - Нуала Эллвуд - Страница 7

Коли ми повертаємося до озера, вже добряче сутеніє. Я вимикаю двигун і якусь мить просто сиджу на місці. Розмірковую про те, що на нас чекає цього вечора. Вимикачів у будинку немає. Отже, попереду ціла ніч у цілковитій темряві з дитиною, яка й без того вже неспокійна та перелякана. Якусь мить я вагаюся, чи не переночувати в машині, але це зробить нас лише вразливішими та беззахиснішими.

Я дивлюся крізь вітрове скло. Небо – сіре та свинцеве. Будинок освітлюють промені вечірнього сонця, через що він навіть ненадовго здається мені красивим. Я вперше помічаю димарі – три високі цегляні прямокутники, що стримлять до неба, і ліпнину довкола вікон. Він нагадує мені малюнки, які я робила у початковій школі. Вчителька попросила нас намалювати наші будинки, а я вдала, ніби мешкаю у якомусь величезному маєткові із колонами та павичами в саду. Я пам’ятаю вираз обличчя моєї вчительки, коли я передала їй малюнок… То було обличчя спантеличеної людини, яка намагалася порівняти нашу сучасну квартиру на першому поверсі, у якій, як вона точно знала, ми мешкаємо, із розкішним палацом, який я створила на папері. Я застигаю на якусь мить, мій ніс уловлює запахи крейди та олівцевої стружки… а потім небо раптом зсувається, світло тьмяніє, і я повертаюся з думок на грішну землю.

– Ну ж бо, Джо, – кажу я, відстібаючи пасок безпеки. – Ходімо щось поїмо.

Він нерухомо сидить у своєму кріслі, дивиться просто перед собою.

– Джо?

Він не відповідає. Мені зводить живіт від недобрих передчуттів. Я б воліла, аби він краще кричав, горлав та волав, аніж мовчки застиг на місці, як оце зараз.

Я виходжу з машини та відчиняю задні дверцята. Він не рухається.

– Усе гаразд, маленький, – шепочу я, нахиляючись, щоби розстібнути йому пасок. – Я знаю, що ти втомився. Матуся зараз приготує щось смачненького, і ми поїмо…

Раптом нізвідки мені прилітає удар в обличчя. Я подаюся назад, закриваючи долонею щоку. Джо так само дивиться перед собою, його крихітні ручки стиснуті у кулаки. Моє обличчя палає.

– Джо, – кажу я, намагаючись звучати спокійно та врівноважено, – матусю б’ють лише неслухняні хлопчики, але я знаю, що ти дуже втомився та зголоднів. Ходімо краще зі мною – щось перекусимо?

Я простягаю йому свою руку. Вона тремтить. Чого я так боюся? Це ж просто трирічний хлопчик. Мій хлопчик. Але ситуація, у якій я опинилася, ці тривога та страх, та ще й це задуп’я, до якого я нас обох затягнула, показують все у зловісному світлі. Навіть Джо. Людину, яку я люблю найбільше в цьому світі.

І я стою так якусь хвилинку, а потім у відчаї зважуюся на найгіршу брехню, яку тільки можна уявити.

– Джо, якщо ти підеш зі мною всередину, то обіцяю, що ми підемо побачитися із татом.

Щойно він чує це слово, його голова повертається у мій бік. Вираз надії на його крихітному обличчі розбиває моє серце, але вибору в мене немає. Я повинна витягнути його із машини. А зі своєю обіцянкою я розберуся пізніше.

– Тато, – каже він, простягаючи до мене руки. – Ідемо шукати татка.

Я не відповідаю, просто нахиляюся та підіймаю його з сидіння, подумки проклинаючи себе.

– Матусі потрібно дістати речі з багажника, і тоді ми підемо дивитися красивий будинок, – кажу я, ставлячи його на траву та беручи за руку. – Це буде така весела пригода!

Я чую, як він бурмоче щось про «тата», відчиняю багажник та дістаю пакети з покупками та наші речі. У кутку багажника помічаю татів старий набір інструментів. Батько був твердо переконаний, що треба бути готовим до кожної випадковості. На відміну від мене. Я дотягуюся до нього та беру під пахву. «Дякую, тату», – шепочу я, хоча чудово знаю, що, якби він був тут, сама лише думка про те, що я збираюся скористатися його інструментами, здалася б йому смішною.

Я зачиняю багажник, потім беру в обидві руки пакети.

– Так, Джо, – кажу я, і мій голос звучить неприродньо енергійно. – Ходи з матусею. На нас чекають справжні пригоди!

Коли ми наближаємося до будинку, я чую позаду себе кроки його маленьких ніжок, і на мить мені навіть здається, що, можливо, усе може бути добре. Але коли ми підходимо до дверей і я відкладаю пакунки, дістаючи із кишені ліхтарика, тривога повертається.

Відчиняю двері, заношу пакети до передпокою. Потім, узявши Джо за руку, вмикаю ліхтар і веду його за собою темними коридорами.

– А де тато? – питає він, і голос його відлунює порожніми кімнатами. – Ти ж казала, що тато тут.

Не відповідаю. Просто йду, тримаючи перед собою ліхтарик. Він відкидає на стіни покручені чорні тіні. Смердить іще гірше, ніж раніше. Я намагаюся не думати про клітки та череп.

Здається, що кімната ліворуч від передпокою – це найкраще місце в цьому будинкові, яке я можу запропонувати Джо. Здається, це тут єдине приміщення, де є бодай натяк на нормальність. Я поштовхом відчиняю двері та дивлюся в темряву.

– Татко тут?

– Це таке особливе місце… – кажу я йому, спрямовуючи світло ліхтарика у центр кімнати.

Окрім книжкових полиць, у кімнаті є стара, продавлена канапа, вкрите ковдрами крісло та низький круглий дерев’яний стіл.

– …де на нас чекає ве-е-елика пригода.

– Мені тут не подобається. Я хочу додому. Де татко?

– А як щодо пікніка? – кажу я, розуміючи, наскільки безглуздо це звучить. – Я знайшла у крамниці трохи смаколиків. Посидь-но тут, а мама приготує їсти.

Я всаджую його на канапу, але він одразу починає пручатися.

Я торкаюся рукою канапи – вона геть вогка.

– Гаразд, – кажу я, беру одну з диванних подушок і кладу її на підлогу. – Влаштуймо пікнік тут. Так буде навіть веселіше.

– Ні! – кричить він, б’ючись ногами. – Хочу додому!

«Якого ж біса ти робиш? – розмірковую я, намагаючись силоміць усадити свого маленького хлопчика на подушку. – Просто повертайся додому». Але я чудово знаю, що буде, якщо я так зроблю. На мене чекає покарання, набагато страшніше за життя в цьому будинку. Отже, я глибоко зітхаю та нахиляюся до Джо.

– Послухай мене, – кажу я повільно та спокійно, намагаючись дотримувати вказівки, яку дав мені психолог: тримати очний контакт – не така вже й легка справа у напівтемряві. – Усе буде добре. Мамі просто потрібно приготувати їсти, а потім ми гарно повечеряємо. Пам’ятаєш, яка була вечеря у Макса із книжки?

– Дуже гаряча, – відповідає Джо.

Вираз на його обличчі пом’якшується, і я відчуваю у серці раптовий біль. Ненавиджу себе за те, що змушую його через це пройти.

– Саме так, – кажу я, погладжуючи його ручку. – Із Максом трапилася величезна пригода – така сама, яка чекає на нас, але він мусив повернутися до вечері. А вечеря була гаряча. Ти добре запам’ятав.

– Ми будемо вечеряти із татом?

– Ну ж бо ти поки посидиш на цій гарній подушці, – кажу я, – а матуся подивиться, що там у нас є поїсти.

Чи то через втому, чи то від голоду, а може, вплинуло все разом, але він слухняно сідає на потріпаній подушці, як йому було сказано, і підтягує до підборіддя коліна.

– Гарний хлопчик, – кажу я, погладжуючи його м’яке волосся. – Мама дуже тебе любить, ти ж знаєш?

Він не відповідає. Я підводжуся та освітлюю ліхтариком кожен закуток кімнати. Роги над каміном у цьому світлі здаються навіть більшими, ніж раніше, ніби той звір, якому вони колись належали, просто за стіною чекає на нагоду пробитися крізь цю стіну. Я веду ліхтариком угору, до камінної полиці – цікаво, навіщо хтось вишикував там ці пляшечки з антисептиком? І тоді помічаю за пляшечками три великі свічки. Я дістаю їх – ґніт цілісінький, можна запалювати.

– Ти тільки поглянь, що я знайшла! – звертаюся до Джо, ставлячи їх на столі. – Свічки! А може, запалимо?

Джо киває. А мене накриває хвилею спогадів про святкування трьох місяців від його дня народження – тоді я ще святкувала сьомого числа кожного місяця. Я згадала торт у вигляді гусені, куплений у M&S, і три свічки, встромлені у товстий шар шоколадної глазурі. Марк тоді сказав, що це маячня – витрачати гроші на торт, коли Джо навіть ще не може їсти нічого твердого. Але мені кортіло, щоб сьоме число щомісяця було особливим – так багато цей день означав для мене, так сильно я любила свою дитину. І воно було того варте – побачити його маленьке обличчя, коли я запалювала свічки, побачити, як блищать очі, коли він спостерігає за тим, як танцює полум’я. За кілька місяців усе зміниться.

Я відганяю спогади геть і шукаю в кишені запальничку. Попри те, що я вже кілька разів намагалася облишити куріння, однаково й досі не можу обійтися без сигаретки. Насправді зараз я могла б скурити цілу пачку – аби тільки вгамувати нерви. Але з моєю жалюгідною зарплатнею сигарети мені зараз не по кишені.

Я вишиковую свічки на столі, а потім обережно по черзі їх запалюю. Щойно вони починають горіти, кімната ніби більшає. Я дивлюся на Джо. Його обличчя світиться.

– Подивися-но, – кажу я, встаючи, аби помилуватися грою світла, – хіба ж не краса?

Джо дивиться на полум’я зачарованими втомленими очима.

– Ось так, – кажу я, беручи пакети, які залишила в передпокої, – зараз поглянемо, що тут у нас є.

Ми настільки голодні та втомлені, що з’їдаємо аж по дві сосиски в тісті (хоча Джо просто з’їдає сосиску, віддаючи мені хліб), величезний пакет чіпсів та два батончики з мюслі. Очі Джо самі собою починають заплющуватися. Доведеться вкладати його спати. Я міркую, де б нам лягти. Десь у будинку повинні бути також і спальні, але я не збираюся ходити й шукати їх у такій темряві. Подальше дослідження нетрів будинку може зачекати до ранку.

Натомість я знімаю з канапи решту подушок і розкладаю їх на підлозі. Потім знімаю з крісла важкі ковдри й приношу їх туди, де лежить Джо. Ковдри пахнуть сирістю, але вони принаймні теплі. А решта зараз не має значення. Джо заснув. Я переношу його на складені рядочком подушки та загортаю в одну із ковдр.

Потім, задувши свічки, я загортаюся в іншу ковдру та лягаю на підлозі поруч із Джо, поклавши руку йому на груди. Ми обидва лежимо у своїх зимових куртках, але навіть під ковдрами страшенно мерзнемо. Я намагаюся не звертати уваги на звуки, що долинають з-за вікна, верески та крики диких тварин, вітер, що гуляє по вікнах. Натомість намагаюся зосередитися на тихому диханні. Джо, на тому, як під моєю долонею б’ється його серце. І, намагаючись заблокувати цей найбільший страх – страх невідомості, – я починаю раптом думати про страх інший, про монстра, від якого я втікаю. «Будь ласка, нехай усе буде добре, – шепочу я собі, – будь ласка, хай ми будемо в безпеці». Але коли я заплющую очі, то все, що я бачу, – це його обличчя.