Читать книгу Секрет дому на озері - Нуала Эллвуд - Страница 9

  10 грудня 2018

Прокидаюся я від тупого болю у правій руці. Щось урізалося у шкіру. Я перевертаюся на інший бік, біль минає. Я підіймаю голову подивитися, що це було, і бачу, що я лежу на своєму телефоні. Автоматично лізу перевіряти повідомлення, але, розблокувавши, бачу, що немає сигналу.

І тоді згадую, де я. Розгардіяш, що панує на камінній полиці, відкидає тінь на стіну, перетворюючи пляшки з антисептиком на лави іграшкових солдатів, що загрозливо насуваються на кімнату. Події останніх двадцяти чотирьох годин починають уривками спливати у моїй пам’яті – і я хапаюся за свій мобільний, ніби це зброя, яка зможе мене якимось чином захистити. Я бачу себе – розпашілу, охоплену відчаєм, – що біжить проїжджою частиною та вмощує Джо до автокрісла. Я бачу, як мої руки в рукавичках стискають кермо під час цієї нескінченної дороги з Лондона, а Джо верещить у мене за спиною. Я бачу будинок, що здіймається в сутінках над поверхнею озера, ніби якесь міфічне створіння, – і тремчу.

Мушу якось позбавитися цього відчуття, мушу спокійно і тверезо помізкувати, що робити далі. Я знову кидаю погляд на телефон. Відсутність сигналу нервує, але я заспокоюю себе тим, що завдяки цьому Марк принаймні не зможе мене вистежити. Для нього – для усього світу – я просто зникла з радарів, припинила існувати. Колись мене ця думка страшенно б налякала. Тепер – лише додає впевненості.

Я кладу телефон до кишені та сідаю. На подушках поруч мене посопує вві сні Джо. Крізь голі шиби б’є безжальне зимове світло, відкриваючи поглядові бруд і пил, якими вкрито кожну поверхню цього приміщення.

Я пригадую клітки та череп, кухню, у якій нема ані натяку на бодай якісь зручності, і мені стає страшенно важко на серці. Я минулого вечора була настільки виснажена, так хотіла провалитися у мертвий сон, що навіть не усвідомлювала всієї непевності нашого становища. Але тепер, прокинувшись тут і дивлячись, як уві сні здіймаються та опускаються груди мого маленького хлопчика, я починаю розуміти, що я накоїла та у що втягнула свою дитину.

Я беру ковдру, у якій я спала, обережно її складаю та кладу на крісло. Смердить цвіллю і тваринним послідом. Одному Богу відомо, чого я надихалася тут цієї ночі. Я дивлюся на Джо. Він лежить, вкутаний у таку само брудну ковдру, його біляві пасма злиплися на лобі. «Що за мати на таке здатна? – питаю я себе. – Що за мати втягне свою дитину у таке?» Він повинен прокидатися у своєму ліжечку, під ковдрою, на якій намальовано бездоганного Містера Мена, та з м’якими іграшками біля узголів’я ліжка. За годину або близько того він мав би перебувати вже в дитячому садочку – вирізати паперові гірлянди до Різдва і гратися зі своїми друзями. Натомість він спить на якомусь сміттєзвалищі.

– Я просто хотіла, щоби ти був поруч зі мною, – шепочу я йому. – Вибач, маленький, мені так шкода…

Коли я згадую про те, від чого тікаю, мої очі стають вологими від слід. Ця нудота, ці чотири стіни зі шпалерами, на яких зображено екзотичних пташок, що повсякчас насуваються на мене, і його голос, який розповідає мені, що саме я цього дня зробила не так і як саме він міг би зробити краще. Він завжди міг усе зробити краще.

– Лізо, невже ти насправді така дурепа?

Я повільно видихаю, намагаючись прогнати його голос зі своєї голови. «Треба чимось себе зайняти, – кажу я собі, – бо збожеволію». Я нахиляюся, аби забрати порожню пачку з-під учорашніх чіпсів та обгортки з-під сосисок у тісті, викидаю їх до пакета, зв’язую його ручки, тихо виходжу з кімнати і прямую до кухні.

Мій тато завжди казав, що все завжди має кращий вигляд у денному світлі, що світанок дає відповіді на питання, які здаються нерозв’язними посеред ночі. І коли я заходжу до кухні, що в ранковому світлі не така вже й жахлива, я згадую його слова. Кладу пакунок зі сміттям на стіл, роззираюся довкола. На стінах по периметру кімнати висять криві полиці, у яких такий вигляд, ніби їх було зроблено зі старої гілки дерева. Як і на полицях при каміні, на них панував безлад. Чого там тільки не було – купи баночок та коробочок, старі свічки, пензлики та знову якісь пляшечки з антисептиком. На одній із баночок написано «Порошкове молоко». Діставши її, я бачу на етикетці застереження: «Вжити до 01.08.2003». Термін зберігання минув іще п’ятнадцять років тому. Коли я дивлюся на цю дату, мені знову скручує живіт. Рік смерті мого тата. Уже вдруге, відколи я сюди приїхала, ця дата трапляється мені на очі. Ви що, знущаєтеся з мене?

– Не піддавайся темним думкам, – бурмочу я собі під носа, ставлячи баночку назад на полицю. – Не втрачай зосередженості та чіткості думок.

Я прямую до дальньої частини кухні, де вчора помітила ту дивну конструкцію. Розумом я приймаю, що це повинна бути піч, хоча вона і розкарячена на всі боки, так ніби хтось її зліпив зі старого брухту. У ній є димар, на дні якого стоять закопчений чавунний чайник, важкий дворучний казан для готування та старомодна праска. У нижній частині печі розташовані дверцята – гадаю, туди слід підкидати дрова; коли я намагаюся цю заслінку відкрити, виявляється, що вона ледве рухається через застиглий жир та бруд.

Я глибоко зітхаю та намагаюся уявити, як можна перезимувати в цьому місці без якогось опалення. Треба якось розтопити цю піч. Але як, в біса, це зробити? Я стою та дивлюся на неї – і знову в голові моїй спливають слова Марка, які він сказав мені того вечора, коли до нас на гостину завітали Бет і Гаррі. Я була вагітна Джо, і щоранку мене страшенно нудило. Аж раптом він надумав запросити до нас у гості друзів. За інших обставин я була б цьому лише рада. Ми з Бет познайомилися у вісімнадцять років. Ми часто спілкувалися протягом першого семестру в університеті й дуже швидко стали нерозлийвода. Я тоді була ще тією тусовницею, яка ніколи не відмовиться від келиха вина або нічної гулянки в клубі. Людям стороннім, напевно, здавалося, що в мене у житті немає жодних турбот, але Бет зуміла побачити, що за цим ховається. Одного разу, коли ми сиділи у дешевій італійській забігайлівці за пляшкою Merlot та пастою за 5 фунтів, я розповіла їй про смерть свого батька, а вона – про те, як померла від раку її мама, коли Бет виповнилося всього п’ять років. Ми поділилися одна з одною цими важкими історіями – і з цього почалася наша дружба, яка цілі два роки здавалася непорушною. А потім я зустріла Марка, і наша дружба відійшла на другий план. Як на мене, можна впевнено сказати, що Марк моїй подрузі не сподобався, але я себе втішала тим, що вона просто заздрить, що я знайшла такого привабливого чоловіка, як Марк, тоді як вона, шукаючи свого «єдиного», спромоглася лише на випадкових партнерів на одну ніч. Як же я помилялася. Я пам’ятаю вираз її обличчя того вечора, коли вона сиділа і слухала, як Марк критикує мене. Вона знала. Вона одразу все зрозуміла. Чому ж я її не слухала?

Щодо Марка, то йому, здавалося, була байдужою неприязнь з боку Бет. Можливо, тому, що він з нею майже і не говорив. Його цікавив новий чоловік Бет – Гаррі. Гаррі був адвокатом, який спеціалізувався на майновому праві. Як агент з нерухомості та потенційний забудовник, Марк бачив у Гаррі людину, яка може бути корисною. Саме на цьому ґрунтувалися всі його дружні стосунки: чи корисна людина, чи ні. А я… я була його тендітною квіткою, людиною, завдяки якій він почувався корисним, головним.

Того вечора він умовив мене приготувати печеню. Він чудово знав, що я і в найкращі часи готувала не дуже, а про період, коли мені дошкуляла нудота, годі й говорити. Але він зауважив, що це ж моя подруга – Бет – прийде, тож я мушу щось приготувати.

– Смажена курка, – сказав він, розгортаючи кухарську книгу, – це смачно і просто, Лізо. Треба просто дотримувати рецепту.

Я і дотримувала, буквально дослівно, але все завершилося катастрофою. Курка всередині залишилася сирою, овочі розповзлися, на дні пательні підгорів соус. Річ у тім, що смаженя завжди в мене асоціювалася із батьком. Він страшенно любив готувати цю страву, з головою занурювався в ритуал приготування м’яса й овочів, а потім збирав усіх за круглим столом, щоб поїсти та поспілкуватися. По його смерті мама так і не знайшла в собі сил продовжувати традицію недільних обідів, тому вона зійшла нанівець, разом із нашим щастям. Ставши дорослою, я намагалася уникати таких обідів – через незагоєні душевні рани від щастя, яке я мала і яке втратила.

Пам’ятаю, як подивився на мене Марк, коли я почала нарізати курча і на тарілку з нього потекла кров. У нього був вигляд, ніби по ньому проїхався трактор. Бет із Гаррі також ніяковіли, але Гаррі спробував розрядити ситуацію. Він сказав, що в нього таке трапляється щоразу, як він надумає готувати печеню.

– Цих тварюк дуже важко приготувати нормально, – сміявся він, телефонуючи до індійського ресторану, аби замовити нам вечерю.

– Ти в порядку? – кивнула у мій бік Бет.

Я широко посміхнулася, закотила очі й відповіла, що почуваюся так добре, як уже давно не почувалася. Але всередині мене все кричало. Я ніколи не забуду слів, які сказав Марк, прощаючись із Бет і Гаррі після вечері. Відтоді ці слова мене переслідують, і щоразу, коли я про них згадую, я розумію їх дедалі глибше.

– Що ж, трохи ніяково вийшло, еге ж? – від нього смерділо пивом та курчам по-мадраськи. – Не знаю, що тобі сказати. Здається, ти досі так і не зрозуміла, Лізо, як воно – бути дорослою?

Дивлячись на ту недоладну пічку, я кажу собі, що хоч як би важко мені довелося та з чим судилося мати справу, я повинна довести Маркові, що він помиляється. Зрештою, мені двадцять вісім років, я не якесь там дурне дитя.

Я стаю, випроставши спину, і намагаюся уявити, що я – розумна та доросла, що я чудово знаю, що я роблю, але потім мені б’є у ніс такий різкий запах, що аж перехоплює подих. Затуливши рота рукою, я помічаю ліворуч від пічки невелику нішу. Цей неприємний запах, здається, тхне звідти. Не дихаючи, я входжу туди. Посеред тісної кімнатки стоїть високий дерев’яний ящик. Наблизившись, я бачу у верхній його кришці отвір, а поруч – старе заіржавіле відро. Бути цього не може. Але коли я заглядаю у той отвір, мої страхи підтверджуються. Це – туалет.

Я, похитуючись, повертаюся до кухні та виходжу у передпокій. Натрапляю на двоє дверей, що ведуть ліворуч. Потім прочиняю перші з них та ступаю всередину. Тут запах інший – солодкий, затхлий, що нагадує мені парфуми, якими користувалася моя мама, коли я була маленькою. Вона поливалася ними так рясно, що геть занурювалася у цьому запахові, і тато казав, що вона пахне так, ніби пограбувала парфумерний відділ у Selfridges. Звісно, тато жартував, але мама ображалася. Її міг засмутити навіть невинний коментар. І потім вона годинами ображалася, а тато все намагався її задобрити свіжоспеченими бісквітами або пропозицією прогулятися. Але якщо в мами псувався настрій, так просто цього було не виправити. Дивлячись на кімнату, до якої я щойно ввійшла, я намагаюся не думати про батьків. Голі стіни пофарбовано у блідо-блакитний колір, що нагадує лікарняну почекальню. Тут зовсім порожньо, якщо не брати до уваги купу простирадл та ковдр у кутку. Я невпевнено іду в їхній бік. Там можуть бути щури чи миші. Або навіть щось гірше.

Легенько тицяю ту купу на підлозі ногою – на щастя, жодних ознак життя вона не подає. Я видихаю. Здається, зараз у мене оголений кожен нерв. Я нахиляюся, намагаючись з’ясувати, чи якусь із цих ковдр можна врятувати. Принаймні, від них не тхне так, як від тих, що у вітальні. Я підіймаю верхню ковдру і бачу під нею спальний мішок кольору хакі. Я беру його та притискаю до обличчя. Пахне вологою та цвіллю. Раптом я чую пронизливий крик.

Джо.

Я облишаю спальний мішок і бігом повертаюся до вітальні. Він стоїть у дверях, його обличчя червоне й опухле від сліз.

– Усе в порядку, Джо, – кажу я. – Мама була просто в кухні.

Але він невтішний.

Раптом я помічаю темну пляму на його блакитних штанцях.

– О, любий, та нічого страшного, – кажу я, беручи його за руку. – Ходімо вмиймося.

Але щойно я промовляю ці слова, як я розумію, що ванної кімнати немає, нормального туалету, ванни або душу також немає. Я маю чистий одяг для Джо та пару пакунків вологих серветок, але хлопчик потребує належної гігієни, тоді як єдиним джерелом води є це кляте озеро перед будинком.

– Агов, – кажу я, нахилившись так, аби мої очі були врівень із його. – Хочеш погратися?

Він гнівно хитає головою.

– Ну ж бо, – кажу я, беручи його на руки. – Буде весело.

– Не хочу гратися, – кричить він, гамселячи мені в плече своїми кулачками. – Хочу до тата. Хочу додому.

Не готова витримувати більше його ударів, я ставлю Джо на підлогу та затягую до кімнати свою валізу, яку вчора залишила в передпокої. На щастя, я взяла із собою кілька рушників на випадок, якщо тут нічого не буде. Хто би знав, що це буде найменша моя турбота… Я дістаю великий рушник для ванної та маленький фланелевий рушничок.

– Ось так, – примовляю, повертаючись до вітальні. – Ходімо знімемо з тебе мокрий одяг.

Поки я намагаюся стягнути з нього замочені штанці, він стоїть, склавши руки на грудях. Упоравшись, я загортаю його у рушник, пхаю фланель собі до кишені та беру його на руки.

– Гаразд, – кажу я, – а тепер ходімо похлюпаємося.

Спина моя ниє під вагою його напруженого тіла.

Я відчиняю вхідні двері. На щастя, світить сонце, хоча повітря холодне. Ідучи до озера, я притискаю Джо до грудей. Марк би збожеволів, якби дізнався, що я збираюся робити. Але альтернативи я жодної не бачу.

– Ні! – кричить Джо, коли ми опиняємося біля самої води. – Хочу додому! Мені холодно!

Я дивлюся на воду. Усього лише кілька днів тому я сиділа у теплому будинку, складаючи плани на Різдво. А тепер я збираюся посеред зими занурити свою дитину в озеро.

Я торкаюся води рукою. Крижана. Ні, ну не можу ж я насправді занурити туди Джо. Тому я просто змочую у воді та витискаю фланелевий рушничок.

– Ось так, умиємо тебе, – кажу я, сильніше притискаючи до себе Джо та розгортаючи рушник. – Цікаво, чи бачив Макс озеро, відвідуючи тих своїх чудовиськ? Не пам’ятаєш?

Джо не відповідає. Я протираю фланелевим вологим рушничком його тіло, він кривить обличчя та б’є мене кулачками.

– Ось і все, – кажу я, знову загортаючи його у рушник. – Не так уже й страшно було, еге ж?

Я намагаюся взяти його зручніше, аж раптом наші погляди зустрічаються, і я бачу в його очах страх. Але боїться він не води. Мене.