Читать книгу Українські жінки у горнилі модернізації - Оксана Кісь - Страница 10

Найбільш виразно правова різниця між статями простежувалась у сімейному законодавстві. За тодішніми австрійськими законами чоловікові були підконтрольні практично всі ділянки жіночого повсякдення у родині: від економічного утримання до середовища існування. Чоловік, визнаний «головою дому», визначав місце проживання сім’ї, розпоряджався грошима, репрезентував дружину в юридичних питаннях. За ним було визнано першочергове право батьківської влади над дітьми (§§ 148,149,152), визначалося право власності всім набутим подружнім майном (§§ 1227, 1237), право на використання жінчиного посагу (§ 1230), право керувати домашнім господарством. Водночас до обов’язків чоловіка належало матеріальне утримання та захист дружини. Жінка переймала прізвище чоловіка, його соціальний статус із усіма правами, які той передбачав. До її обов’язків входило в міру можливості допомагати чоловіку в господарстві і праці, виконувати його волю і слідкувати, щоб і інші це робили.

Правник Станіслав Дністрянський, характеризуючи особливості тогочасного австрійського сімейного права, писав, що з огляду на функції опікуна чоловік мав право вказувати жінці, з ким вона може спілкуватися, а відтак «міг її утримати від небезпечних стосунків і забав». У католицькій церкві відповідною була і шлюбна присяга: жінка присягала чоловікові на любов, вірність і послух, а він їй – на любов і вірність. Неоднозначним було також трактування обов’язку статевих стосунків між подружжям, зокрема у тій частині закону, яка стверджувала, що «кожен подруг має право до сексуальної спільності з другим подругом, тому примус жінки (курсив мій – І. Ч.) до тілесних відносин через чоловіка (мужа) не можна вважати за зґвалтування». Загалом, за нормами австрійського законодавства правова дієздатність заміжніх жінок порівняно з неодруженими, вдовами чи розлученими була чи не найбільше обмеженою.

На практиці зазвичай залишалося місце для різних варіантів втілення законодавчих норм, залежно від індивідуальних характеристик подружжя, ініціативності чи сили характеру кожного. Матеріали родинної кореспонденції і спогадів яскраво ілюструють це, унаочнюючи різні конфігурації сімейних стосунків, у тому числі і такі, де в ролі «голови дому» опинялися зовсім не чоловіки. Кирило Трильовський, згадуючи стосунки своїх батьків, писав, що в суперечках, які траплялися, завжди «мусів уступати батько». Для цього він мав свій спосіб: танцював гопака, приспівуючи українську коломийку: «Ой, мужу мій, мужу, вчини мою волю та потанцюй гопака передо мною! – А мій мужище взявся за бочище: Гоп, гоп! Жінко моя, нехай буде воля твоя». При цьому в розпалі суперечки мати не забувала згадати про куферек (з пол. kuferek – скриня) як єдине майно батька до їхнього одруження, очевидно, натякаючи на вагомість власного матеріального внеску на початку їх спільного життя. Приводом до можливої зміни гендерних ролей у подружжі на практиці часто ставали цілком прагматичні причини: краще матеріальне становище родичів дружини, їх вищий соціальний статус, вартість жінчиного посагу та навіть наявність кращої освіти, що також було можливим, попри труднощі її здобуття для жінок. У родинному листуванні Євгенії Барвінської з родичами Любовичами господарсько-фінансовий бік її подружнього життя був наскрізною темою. Цікаво, що на початках її заміжжя з Олександром Барвінським (українським політиком, послом до Галицького сейму і парламенту у Відні), для якого цей шлюб став другим, матеріальні внески родичів Євгенії в господарство новоствореної сім’ї були досить регулярними. Таке відання сімейним господарством могло перетворювати дім на особливий жіночий простір, втручатися в порядок якого чоловіки часто і не хотіли.

Якими були можливості жінок у позасімейному публічному житті? «Природа речей», якою найчастіше пояснювали тогочасне обмеження прав жінок, означала для них зокрема: неможливість (з поодинокими винятками) бути опікункою (§§ 192, 198, 211), кураторкою (§ 281), свідком (§§ 591, 597, 624). У сенсі правової недієздатності жінок порівнювали з неповносправними та дітьми. Певні обмеження на жінок накладали і в судочинстві. Вони, головно, стосувалися одружених жінок, чиї права в суді мали представляти чоловіки (§ 1034).

Ченці, люди молодші 18 років, жінки, безумні, сліпі, глухі або німі, а також ті, що не розуміють мови покійника, не можуть бути свідками при заповітах.

§ 591 Цивільного кодексу Австро-Угорщини

Сім’я Барвінських. Львів, фото початку ХХ ст. Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Жінки фактично були позбавлені виборчого права. Міністерський рескрипт 1862 р. проголошував, що жінки в курії міст і сіл були звільнені від виборчого права, а в курії великих землевласників право це мали, однак здійснити його могли лише за посередництвом чоловіка, юридичних представників чи уповноважених чоловічої статі. Законом про місцеве самоврядування від 12 серпня 1866 р. право голосу було надане кожному повнолітньому громадянину держави, який мешкав на цій території не менше року і сплачував податки безпосередньо від свого нерухомого майна, підприємницької діяльності чи інших доходів. Кількість виборців додатково обмежував і фіскальний ценз: права голосу було позбавлено 1/3 виборців, які сплачували найнижчий податок у місцевості. Наявність у тексті закону слова «кожний» (нім. jeder) давала привід для майбутніх семантичних уточнень про те, чи означало воно винятково чоловіків, чи громадян взагалі. Однак до Першої світової війни суттєвих змін у виборчому законодавстві для жінок так і не відбулося – попри намагання представниць жіночого руху, які активно включали в емансипаційні гасла вимоги політичних прав для жінок.

Перші вибори, у яких жінка фігурувала у ролі кандидатки, у Галичині відбулися у 1908 році. У списку послів-претендентів від Львова до Галицького сейму опинилася польська малярка і активна феміністка Марія Дулембянка, делегована від створеного напередодні «Zwi zku Równouprawnienia Kobiet». За її кандидатуру проголосувало 511 львів’ян (з них – 410 виборців чоловіків і 101 жінка). Невдача першої кандидатки не стала великою несподіванкою. Прогнозованість такого результату була зумовлена як політичною пасивністю більшості тогочасних жінок, так і можливим саботажем з боку чоловіків, яких уповноважили наділені правом голосу жінки.

Пояснення, якими зазвичай аргументували нерівноправність між статями у виборчому законодавстві, ґрунтувалися на психологічних особливостях жінок, на понятті «жіночої логіки», і заданих традицією норм гендерного розподілу суспільних ролей (де політична сфера однозначно належала чоловікам). Професор Станіслав Сташинський опублікував свій виклад проблеми у польській газеті «Słowo Polskie» (1898). Неможливість жінок голосувати нарівні з чоловіками він пояснював їх «іншими поняттями про слушність», «гарячковістю почуттів», «іншим потоком логічного мислення», браком або ж, навпаки, надміром рішучості тощо. До причин, що, на його думку, унеможливлювали загальне і рівне виборче право для жінок, автор відносив і «гарячий патріотизм», що в жінок завжди ґрунтувався на жертві і посвяті, а у справах прагматичних, якими є політика, надмір цих почуттів буває шкідливим. І загалом, професор був переконаний, що «політична пристрасть» жінок схожа до почуттів, що викликає у них кохання. «Вони здатні, – пояснював автор, – заради нього вознестись на вищий щабель цнот і самопосвяти, аніж можуть це зробити чоловіки, але водночас і опуститися аж до злочину».

Ольга Грабар. Львів, кінець ХІХ – початок ХХ ст.

Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Основні державні закони 1867 р. (австрійська конституція) проголошували, що жінки (разом із чужинцями й неповнолітніми) не могли вступати до політичних товариств і обіймати урядові посади, окрім шкіл, пошти і телеграфу. Заборона участі жінок у політичних організаціях у Галичині протрималася до 1912 року. Чимало громадських організацій, що діяли тут у другій половині ХІХ ст., також не передбачали членства жінок. Так, до прикладу, було з українськими ремісничими об’єднаннями («Зоря», «Міщанське братство»), товариствами взаємодопомоги («Побратим»), які чітко регламентували винятково чоловічий склад організації, допускаючи жінок щонайбільше як гостей. Закритими для жінок були львівське товариство «Академічний кружок», головно через відсутність юридичного права на вищу освіту (це право у Галичині жінки здобули лише в 1894 р.), що було передумовою членства у цій організації. Просвітнє і розважальне товариство «Руське касино» також не передбачало жінок у своїх лавах, а їх присутність на заходах товариства допускали тільки під особисту відповідальність дійсних членів.

У більшості культурно-просвітніх організацій жінки таки могли брати участь. Їх членство передбачали: «Просвіта», «Руська бесіда», «Галицько-руська матиця», «Руський народний дім», «Товариство для розвою руської штуки», «Наукове товариство Шевченка», «Руське педагогічне товариство», гімнастичні товариства «Січ» і «Сокіл». Українські часописи заохочували своїх читачок вступати до цих організацій і брати в них «живу участь», принагідно додаючи, що окремі жіночі об’єднання можуть мати «лише вельми слабий успіх», тому «нехай отже не вирішають амбіції особисті а добро загалу руського!». Чи не найдоступнішими для жінок були доброчинні організації, що, головно, займалися опікою над дітьми, дівчатами, які шукали працю в місті, самотніми матерями і вдовами (Товариство опіки над слугами та робітницями, Товариство вакаційних осель, «Руська захоронка» тощо). Членство жінок у цих організаціях традиційно було найбільш чисельним, а філантропічний характер діяльності вважався найвідповіднішим для жінок заняттям.

Узвичаєні жіночі суспільні ролі і визначені для них права в рамках офіційного законодавства ґрунтувалися на тогочасних панівних уявленнях про несамостійність і психологічну «інакшість» жінок, а також на тезі про «природний поділ» гендерних ролей і сфер самореалізації, де за чоловіками визначалася царина публічна, активність і влада, а за жінками – царина родинна, пасивність і підлеглість.