Читать книгу Українські жінки у горнилі модернізації - Оксана Кісь - Страница 5

Важливим чинником встановлення певного стилю стосунків у подружжі (партнерських або ієрархічних) були майнові права чоловіка і дружини. Яскравим виявом майнових прав української жінки в подружжі є її довічне право власності на свій весільний посаг – материзну. Адже, за звичаєвим правом, «скриня» (одяг, рушники, хустки, постіль тощо), худоба та ґрунт (земельна ділянка), подаровані молодій її батьками на одруження, перебували тільки у власності дружини (хоч і в спільному користуванні подружжя), тобто чоловік не міг їх відчужувати всупереч її волі (продавати, дарувати, міняти чи віддавати у заставу). Таке право власності жінки на землю – явище питомо українське й унікальне, оскільки подібні норми невідомі іншим народам Європи. В українських губерніях Російської імперії таке право було юридично закріплене.

На українських теренах під владою Російської імперії права сестер і братів на успадкування батьківського майна були виразно нерівними: тривалий час дочки могли претендувати лише на 1/14 частину нерухомого та 1/8 рухомого майна. Лише у 1912 р. Державна Дума ухвалила закон про рівне право дочок та синів на спадщину (йшлося тільки про рухоме майно). У західноукраїнських регіонах ситуація була іншою. Наприклад, у гуцулів наприкінці ХІХ ст. дочка могла претендувати на частину землі (у спадок чи у вигляді посагу) лише тоді, коли в сім’ї не було синів. Дочок дискримінували і в разі успадкування неподільного майна (наприклад, будинку): згідно з Цивільним кодексом Австро-Угорщини перевагу надавали синам.

Стиль взаємин і головування в сім’ї зазвичай безпосередньо залежали від того, кому належав будинок, де мешкало подружжя. Серед українців традиційно панувала патрилокальність – звичай, за яким дружина переходила жити в дім чоловіка (або його батьків). Український фольклор рясніє піснями про сумну й важку долю невістки, яка змушена не лише пристосовуватися до нових умов, а й часто терпіти наругу членів родини чоловіка (насамперед свекрухи). Однак, як уже було зазначено, у середині XIX ст. абсолютна більшість українців жили малими сім’ями (подружня пара з дітьми), тож зосередимося головно на стосунках подружжя.

Досліджуючи якесь типове явище, деякі його риси можна зрозуміти краще, якщо спробувати проаналізувати нетипові випадки. Тому розглянемо ситуацію, коли чоловік приходив жити в дім дружини. Подібне траплялося як виняток: якщо в родині були лише дочки, то одного із зятів брали у «приймаки». Хоча зять-приймак по смерті батьків своєї дружини ставав головою сім’ї, його права в цьому домі були доволі обмежені. Попри важливий господарський внесок зятя (який фактично був єдиним молодим працездатним чоловіком у сім’ї), подекуди його становище в домі дружини було досить непевним: йому дорікали дахом над головою та погрожували вигнанням у разі конфлікту. Непривабливі перспективи життя зятя-приймака відтворено у народних оповіданнях та піснях:

Характерною рисою селянського господарства була єдність виробництва, споживання та сімейного життя. Найраціональнішим способом організації праці в тогочасних умовах був суворий розподіл усіх виробничих, господарських та побутових обов’язків у подружжі за статтю і віком: уся праця була поділена на жіноче діло та чоловіче діло.

Практично повсюдно серед українців традиція незмінно приписувала жінці виконання низки робіт у кількох господарсько-виробничих сферах:

● обробіток городу (садіння, догляд рослин, збирання врожаю городніх культур); допоміжні польові роботи (поганяти волів, прополювати, спушувати ґрунт); сівба, прополювання та збирання волоконних рослин (льону, конопель); жнивування (серпом, в’язання снопів); заготівля сіна (згортання сіна, інколи косовиця); квітникарство;

● санітарно-гігієнічні заходи (прибирання оселі та подвір’я; прання; миття посуду; миття, білення та мазання печі, стін, підлоги; виведення паразитів тощо); принесення в дім води і дров; лікування членів сім’ї; господарська магія (очисна та захисна);

● догляд та годування великої рогатої худоби, свиней і птиці; доїння; стриження овець; догляд домашніх тварин (кота, собаки);

● переробка сільськогосподарської сировини та приготування їжі: виготовлення круп; виготовлення сметани, сиру, масла; соління та квашення овочів, сушіння грибів, ягід та плодів, щоденне приготування їжі для сім’ї та випікання хліба тощо); віяння зерна, лущення кукурудзи та соняхів; первинна обробка олійної сировини (насіння льону, конопель);

● виготовлення ниток (увесь технологічний процес переробки з льону, конопель, вовни); виготовлення полотна (ткання, білення); пошиття одягу та побутових речей; вишивання; плетіння одягу з вовни;

● збирання дикорослих ягід, грибів, плодів і рослин; переробка та заготівля овочів, фруктів, грибів, ягід тощо; дрібна торгівля (молокопродукти, яйця, птиця) на місцевих ринках.

У полі

Чоловіки вкрай рідко виконували жіночу роботу, вважаючи це ганебним і принизливим заняттям: чоловіка, який брався прати, куховарити тощо, висміювали та присоромлювали. Щоб виконувати згадані роботи, жінка користувалась різними суто жіночими знаряддями та інструментами, які чоловік зазвичай навіть не брав до рук. Розподіл господарських сфер поміж чоловіком та дружиною із залученням відповідного інвентарю закріплений у народній свідомості у вигляді приказок: «Жона – пряди, а муж – тягни гуж», «Бабі кросна, мужу – соха», «Чоловікові – мішок, а бабі – горщок». Лише за виняткових обставин (як-от тимчасова відсутність жінки в господарстві, її хвороба чи смерть) виконання чоловіком повсякденних суто жіночих обов’язків вважали прийнятним і не засуджували.

Були такі у нас удівці, шо сам діти годовав, сам шмаття жмикав, сам корову доїв. Такий шо сам жив – то не ганьбився.

(Бойківщина)

Повсякденні господарські і виробничі обов’язки вимагали від жінки неабияких зусиль та умінь. Тому працьовитість, хазяйновитість, міцне здоров’я були важливими критеріями під час обрання нареченої, що відтворено у приказці «Жінка – хоч корова, аби була здорова». Дослідник народного побуту М. Білозерський (1833–1896) відзначав певний «господарський фанатизм» українських жінок – їхню беззастережну готовність виконувати великий обсяг роботи: «Вроджена господарська пристрасність змушує українку нерідко добровільно приймати на свої плечі частку чужої праці і в робочу пору вона буквально “чорніє”». Важка праця та часті вагітності швидко виснажували жіночий організм, тому сільські жінки 30–35 років здавалися старими.

Річний господарсько-виробничий цикл передбачав розподіл окремих видів суто сезонних робіт і різне трудове навантаження на жінку протягом року з тенденцією до зменшення обсягу роботи у зимовий період. Проте значна частина щоденних жіночих обов’язків (догляд дітей, догляд худоби і птиці, приготування їжі, прибирання, прання – особливо до великих свят) не були сезонними, їх належало виконувати неперервно протягом усього року, витрачаючи багато часу та зусиль. Про це говориться у прислів’ях: «Жіноча робота ніколи не лягає спати», «Жіноча праця пропадає у помиях» тощо. Уявити собі звичний робочий день жінки можемо за піснею:

Таке велике господарське навантаження на жінку зумовило появу різних практик, спрямованих на економію зусиль. Зокрема, найчастіше обід варили вранці, а вечеряли тим, що залишилося з обіду; у літню пору, коли було багато роботи в полі, їли просту їжу (молоко, хліб) або ж готували найпростіші страви; оскільки процес прання був украй трудомістким, прали раз на кілька тижнів.

З дітьми

Поменшував трудове навантаження на господиню розподіл окремих видів робіт між жінками у межах однієї сім’ї (свекрухою та невістками, матір’ю та старшими дочками).

Більша частина суто жіночих робіт виконувалась у межах садиби, переважно в домі, чоловічі ж обов’язки так чи інакше були пов’язані з перебуванням за межами оселі. У фольклорі чітко закріплено відповідні сфери відповідальності за жінкою і чоловіком: «Без господаря двір плаче, а без господині – хата», «За господарем тік плаче, а за господинею – піч», «Ґазду можна пізнати по дворові, а ґаздиню – по коморі». По суті, дім був цілим світом жінки: саме тут минала більша частина її повсякденного життя та відбувалися значущі події. Докладний огляд інтер’єру звичайної селянської хати засвідчує, що в домі практично не було чоловічих речей (за винятком хіба що одягу). Відтак вислів «Господиня три вугли в хаті тримає, а господар – лиш один» – це не просто метафора, але й віддзеркалення реального стану речей: дім був сферою майже виняткової компетенції жінки. Відсутність у домі жінки-господині призводила до того, що він втрачав свої функції осередку родинного життя та центру сімейного господарства: «Господиня дому – покрова всьому», «Без хазяйки хата плаче», «Без господині хата пустков смердить», «Хазяйкою дім стоїть», «Дім держиться не на землі, а на жінці», «Хата господинею красна». Піч, доступ до якої мала лише господиня, безумовно була втіленням жіночого начала в домі: її в приказках називають рідною матір’ю, що в незбагненний спосіб пов’язана з долею та здоров’ям мешканців дому. Залучення печі у ключові моменти родильного, весільного та поховального обрядів, її роль у практиках господарської і лікувальної магії, особливо шанобливе ставлення до неї у повсякденному житті доводять, що ще у дохристиянській традиції вона мала високий сакральний статус, її вважали одним з духовних осередків житла.

З-посеред особливо значущих предметів жіночої субкультури варто виокремити скриню, що становила недоторканну і неподільну власність господині дому, яку передавали у спадок суто по жіночій лінії. У скрині зберігались тільки особисті речі жінки і те майно, що успадковувалось від матері до дочки, втілюючи рештки архаїчної матрилінійності родоводу. Саме за вмістом скрині в народі звично оцінювали і саму господиню: «Добра господиня, коли повна скриня». Завдяки особливостям використання під час весільного ритуалу, орнаментиці оздоблення та зберіганню в скрині предметів жіночої магії скриня до того ж мала потужний символічний статус.

У господарській царині жінка користувалась практично повною самостійністю: чоловік змушений був цілковито довіряти їй, фізично не маючи можливості контролювати все господарство. Розподіл праці і, відповідно, господарських сфер призвів до того, що українські чоловіки практично ніколи не втручалися у справи жінок. Це призвело до виникнення й утвердження певних економічних прав жінки у подружжі. Зазвичай жінка розпоряджалася більшою кількістю продуктів господарства, аніж чоловік. У деяких регіонах (зокрема на Поліссі) саме в жінки-хазяйки були ключі від господарських приміщень, де зберігалися продовольчі запаси сім’ї. Як і повсюдно в Європі, надлишок будь-яких продуктів «жіночого» господарства, а також невелику кількість зерна чи борошна жінка могла продати, обміняти чи подарувати, а отримані за це кошти могла витратити без відома чоловіка, на власний розсуд (на господарські чи то особисті потреби). Про певну господарсько-фінансову автономію чоловіка та дружини свідчить хоча б той факт, що, приїхавши на ярмарок, господар і господиня подекуди навіть торгували окремо, кожен – продуктами своєї частини господарства, отримуючи та витрачаючи гроші нарізно. Звичною була ситуація, коли дружина доручала чоловікові продати дещо з продуктів «жіночого» господарства з тим, що він потім повинен був повернути їй отримані від продажу гроші та прозвітувати про витрати. Прикметно, що на Наддніпрянщині практично уся дрібна торгівля та шинкарство перебували в руках жінок, яким, завдяки власній підприємливості, вдалося майже повністю витіснити чоловіків з цього бізнесу.

За обставин, коли жінка самостійно контролювала власну господарську сферу та мала змогу розпоряджатися певними грошовими сумами, вона посідала статус чоловікового партнера у створенні спільного сімейного добробуту: «Чоловік і жінка – то одна спілка». Однак у цій спілці годі говорити про цілковиту рівність партнерів, адже сфера, що перебувала у віданні чоловіка (рільництво, скотарство, промисли), мала ключове значення у селянському господарстві: саме від неї насамперед залежав рівень достатку сім’ї. Крім того, під час вирішення найважливіших для сім’ї господарських питань (купівля, продаж, обмін значної частки майна – землі, худоби, збіжжя тощо) думка чоловіка була визначальною. І хоча такі рішення чоловік майже ніколи не ухвалював одноосібно, жіночий голос був радше дорадчим.

Жіночі функції у селянському господарстві були значущими для підтримання рівня добробуту і повноцінної життєдіяльності усієї родини: у них поєднувались продуктивна (виробнича) і репродуктивна (обслуговувальна) праця. Дружина мала значну автономію в межах своєї господарської царини, а її статус і стиль взаємин у подружжі значною мірою залежали від розмірів її особистого майна (посагу, «материзни», власних коштів) та місця проживання сім’ї. Утім, говорити про рівноцінність чоловічого і жіночого голосу в ухваленні загальногосподарських рішень та про паритетність їх прав немає підстав: чоловік і формально, і фактично діяв як голова сім’ї, власник і розпорядник основного майна родини.