Читать книгу Українські жінки у горнилі модернізації - Оксана Кісь - Страница 14

Від вільнослухачок імперських університетів до закордонних докторів наук

У період освітньої реформи та створення перших всестанових навчальних закладів у Російській імперії майже одразу постало питання вищої освіти для жінок. Саме в цей час відбувалися перші спроби окремих жінок потрапити до університетських аудиторій, а частина з тих, хто закінчував середні школи, виявила бажання навчатися далі. Слід враховувати також суспільне піднесення, яке охопило натхненних ліберальними реформами інтелектуалів, їхнє бажання прислужитися народу та країні: такими настроями жила молодь 1860-х – початку 1870-х років, і жінки не становили винятку. До романтичних намірів додавалася й цілком прагматична потреба різночинських верств і дворянства, бідніша частина якого після скасування кріпацтва позбувалася засобів для існування, самостійно працювати й заробляти.

Бурхливий розвиток природничих і медичних знань підсилював інтерес молоді до цих наукових царин: нові відкриття, здавалося, незабаром мали змінити навколишній світ та уявлення про нього. Те, що початковим імпульсом для багатьох перших курсисток, які вчилися на світанку вищої жіночої освіти, ставала не просто цікавість до знань, а й своєрідний «дух епохи», означила, назвавши це «настроєм» («настроением»), майбутня революціонерка Віра Фігнер, яка в 1870-х роках вивчала медицину в Швейцарії:

«Не мысль о долге народу, не рефлектирующая совесть кающегося дворянина побуждали меня учиться, чтоб сделаться врачом в деревне. Все подобные идеи явились позднейшим наслоением под влиянием литературы. Главным же двигателем было настроение. Избыток жизненных сил, не осознанных, но пронизывавших все существо, волновал меня, и радостное ощущение свободы после четырех стен закрытого учебного заведения рвалось наружу» (В. Фигнер, «Запечатленный труд», т. 1).

Це прагнення освіти було, однак, характерним не лише для мешканок Російської імперії. «Освітній похід» жіноцтва заради здобуття вищої освіти став першою формою жіночого руху загалом, він охопив країни Європи та США, де в середині ХІХ ст. склалася система класичної університетської освіти. Питання вищої освіти, хоча й не без труднощів, у більшості випадків вирішувалося поступовим допуском жінок до навчання в університетах. Однією з перших і найліберальніших у цьому сенсі країн була Швейцарія, котра вже в 1860-х роках дозволила жінкам, зокрема й іноземкам, ставати повноправними студентками. До кінця ХІХ ст. цей приклад наслідувала більшість європейських країн.

Особливістю Російської імперії, котра, на відміну від більшості країн Європи, до 1905 р. лишалася абсолютною монархією без можливості громадської й політичної діяльності для підданих обох статей, було те, що змагання за право на освіту було практично єдино можливою формою жіночого руху та сферою здобуття прав. Для молодих жінок і дівчат, які, подібно до однолітків-чоловіків, захоплювалися актуальними суспільно-політичними ідеями, фактично існував вибір між нелегальною політичною активністю (аж до терористичної боротьби – шлях, який обрали революціонерки-терористки Віра Засулич і Софія Перовська) та цілком легальним змаганням за здобуття освіти. Щоправда, були й ті, хто, як уже згадана Віра Фігнер, поєднував обидва шляхи.

Початкова перспектива проникнення жінок в університети здавалася обнадійливою: наприкінці 1859 р. першій вільній слухачці (Наталії Корсіні) було дозволено слухати лекції в Санкт-Петербурзькому університеті; її приклад незабаром наслідували інші. Уже в наступному, 1860 р. київська преса повідомила, що група жінок звернулася до ради професорів Університету Святого Володимира з проханням по дозвіл на відвідування їхніх лекцій, і така практика була можливою в разі офіційної згоди професорів. Незабаром поява жінок в аудиторіях стала досить поширеним явищем, яке привернуло увагу уряду.

Міністерство народної освіти в 1861 р. звернулося до професорських рад університетів із запитом про те, чи можуть жінки відвідувати університетські заняття нарівні з чоловіками, за яких умов та чи допускати таких жінок до здобуття вчених ступенів і які права надати в разі їх здобуття. Відповіді факультетських рад Університету Святого Володимира у Києві були позитивними: усі чотири факультети висловилися за допущення жінок в університет студентками на тих самих засадах, що й чоловіків, а три факультети – історико-філологічний, фізико-математичний та медичний – визнали можливим здобуття жінками вчених ступенів із відповідними правами подальшої наукової та викладацької діяльності.

Лише професори-юристи визнали такий крок недоцільним, оскільки «майже всі права, котрі може надати вчений юридичний ступінь, за нинішніх умов, є недоступними для жінок». Цілком позитивним щодо навчання жінок в університетах та здобуття ними вчених ступенів було й рішення ради професорів Харківського університету. Попри те що більшість професорських рад була такої самої думки, уряд став на позиції Московського та Дерптського (Тартуського) університетів, які висловилися проти подібних намірів. Ухвалення Університетського статуту 1863 р. поклало край практиці вільного відвідування лекцій жінками.

Невирішеність питання доступності вищої освіти на батьківщині призвела до від’їзду багатьох жінок, у тому числі з України, за кордон, насамперед до ліберальної в академічному сенсі Швейцарії (від іноземних студентів не вимагали пред’явлення атестату зрілості – матури). Це зробило Цюріх центром зосередження жіночого студентства з Російської імперії. Так, уже в 1872 р. 54 із 63 жінок-студенток університету Цюріха були уродженками Російської імперії; у наступному 1873 р. це співвідношення становило вже відповідно 100 зі 114, при загальній кількості 439 студентів. Визначні наукові успіхи співвітчизниць, які не тільки успішно завершили навчання за кордоном, а й захистили дисертації, таких як перша докторка медицини Надія Суслова (Цюрих, 1867) та перша жінка-докторка у галузі математики Софія Ковалевська (Ґетинґен, 1874), окрилювали їхніх численних послідовниць.

Представництво уродженок Наддніпрянщини у Швейцарії завжди було значним. Коли з черговою хвилею політичної реакції наприкінці 1880-х років потік нових студенток з Російської імперії до Швейцарії знову посилився, народжені в Україні дівчата становили не менше третини усіх тамтешніх студенток (серед яких переважали єврейки), а обраною спеціальністю в багатьох випадках, як і раніше, була медицина. Однією з найбільш визначних випускниць швейцарських університетів – уродженок Російської імперії стала перша жінка-хірург Віра Гедройц, докторка медицини (Лозанна, 1898), пізніша доля якої пов’язана з Україною.

Проте перебування у Цюріху – центрі російської політичної еміграції – сприяло поширенню в середовищі першої хвилі студенток з Російської імперії радикальних політичних ідей із подальшим «завезенням» їх на батьківщину. Щоб запобігти цьому, з 1874 р. царський уряд заборонив навчання жінок у Цюріху під загрозою неможливості надалі отримувати освіту в межах імперії.

Від публічних лекцій – до перших Вищих жіночих курсів

Водночас уряд постав перед необхідністю вирішувати питання вищої освіти жінок у межах імперії, хоча й не поспішав цього робити. Ініціатива організації окремих вищих навчальних закладів для жінок виходила від них самих та від ліберальних професорів, які підтримували ці освітні прагнення. Наприкінці 1860-х – на початку 1870-х років у більшості університетських міст проводилися цикли публічних лекцій, у тому числі спеціально для жінок, проте вони не могли забезпечити регулярного навчання. Першим закладом, побудованим за принципом системного навчання, стали Московські вищі жіночі курси, засновані у 1872 р. професором університету В. Гер’є. Ці курси мали затверджений статут, трирічний навчальний план і гуманітарне спрямування. Наступними стали подібні курси в Казані з дворічним планом навчання й нарешті, після тривалих клопотань та підготовчого процесу з боку як викладачів, так і жінок, у 1878 р. Вищі жіночі курси відкрилися в Санкт-Петербурзі та Києві. Це надихнуло прибічників жіночої освіти в інших містах – підготовка до відкриття подібних курсів розпочалася в Одесі та Харкові. В Одесі у рамках підготовки до відкриття регулярних Вищих жіночих курсів професор О. Трачевський відкрив підготовчі курси, які користувалися популярністю в жінок. Та попри численні клопотання, готовність професорів і підтримку громадськості цим намірам не судилося здійснитися, адже уряд не бажав значного поширення вищої жіночої освіти. Проти неї висували різні аргументи, у тому числі «науково обґрунтовані». Противники вважали наукову освіту жінок неприродною, такою, що відволікає жінку від її звичної ролі дружини та матері, розбещує її. Але головною небезпекою, на думку уряду, було поширення політичних ідей, яке стійко асоціювали з освітою. Тож у ХІХ ст. у Російській імперії було дозволено відкриття лише чотирьох Вищих жіночих курсів і тільки один такий заклад – Київські ВЖК – діяв в Україні.

Таким чином, створення Вищих жіночих курсів стало певним компромісом: уряд дозволяв їхнє відкриття, проте розглядав це як вимушену поступку й не гарантував таким закладам жодних прав. Понад те, усю відповідальність за їхню організацію та діяльність покладали на професорів, а матеріальну підтримку – також на громадськість, адже фінансової допомоги від держави ці приватні заклади не отримували.

Первісно на Вищих жіночих курсах у Києві було передбачено дворічний курс навчання, проте внаслідок численних клопотань з боку їхнього засновника професора С. Гогоцького та його заступника В. Антоновича вдалося подовжити термін навчання до трьох, а потім і до чотирьох років. Уже перший випуск слухачок (1882) пройшов повний чотирирічний курс, який на одному з двох, історико-філологічному, відділенні був наближений до університетського. На фізико-математичному відділенні через брак знань, отриманих курсистками у середній школі, навчальний курс фактично був перехідною сходинкою між гімназією та університетом. Складність навчання, невизначеність статусу курсів – які, попри усі намагання, так і не отримали для випускниць викладацьких прав, ширших за ті, які дівчата здобували в педагогічних класах гімназій, – призвели до скорочення кількості курсисток. Тому через малу чисельність слухачок у 1886 р. було вирішено закрити фізико-математичне відділення, його предмети залишилися додатковими до гуманітарного циклу. Того самого року урядовим розпорядженням набір на курси припинявся, але слухачки, які вже навчалися, могли завершити навчання, що тривало до 1889 року. Отже, єдиний у підросійській Україні вищий навчальний заклад для жінок проіснував лише 11 років, не маючи, як і решта Вищих жіночих курсів, спеціального статусу й державної підтримки. Київські вищі жіночі курси поступово втрачали слухачок, адже дозволити собі чотирирічне платне навчання (50 карбованців на рік) без чітких професійних гарантій могли далеко не всі охочі до знань. Особливо скрутно доводилося некиянкам, які змушені були винаймати житло й у більшості випадків поєднувати роботу з навчанням, – таких було близько половини курсисток. Та попри це і всупереч несприятливій політиці уряду Київські курси відіграли важливу роль у становленні вищої освіти жінок в Україні й поклали початок жіночому освітньому рухові. Загалом за роки існування курсів їхніми відвідувачками були близько 1100 осіб, переважно з теренів України – вони представляли майже всі губернії Наддніпрянщини. Слухачки відвідували лекції університетських професорів (В. Іконнікова, В. Антоновича, Ф. Фортинського, М. Дашкевича, М. Ващенка-Захарченка, К. Феофілактова, О. Клоссовського, О. Шкляревського та ін.) і в більшості були успішними в навчанні. Про це свідчить склад випускниць, серед яких – майбутні викладачки, засновниці й очільниці жіночих середніх шкіл, такі як О. Дучинська, С. Славутинська, С. Єгунова, Л. Володкевич. Деякі з випускниць надалі відзначилися самостійною науковою працею, як К. Мельник-Антонович чи А. Іконнікова. Під впливом лекцій В. Антоновича курсистки створили українознавчий гурток, у якому працювали додатково до основних занять. Таким чином, Вищі жіночі курси у Києві стали важливим освітнім центром, заклали традицію вищої освіти українського жіноцтва та створили міцну основу (у тому числі фінансову – завдяки доброчинним пожертвам) для подальшого розвитку цієї освіти.

Університетський період історії Вищих жіночих курсів

Новий етап розвитку вищої жіночої освіти в Російській імперії розпочався наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., особливого поштовху йому надали революційні події 1905 р. та породжена ними лібералізація суспільно-політичного та академічного життя. Одним з перших проявів академічної свободи стала нова можливість для жінок вступати до університетів вільнослухачками. Дозвіл навчатися професорські ради університетів надавали de facto, на підставі тимчасово отриманої автономії. В Університеті Святого Володимира в Києві, у професорській колегії якого традиційно панували консервативні настрої, кількість вільнослухачок була найменшою порівняно з іншими університетами імперії: на 1 січня 1907 р. серед 229 вільнослухачів була лише 51 жінка. Водночас протягом 1906–1907 рр. в університетах інших міст кількість вільних відвідувачок була в кілька разів більшою: у Харківському – 450 жінок, у Новоросійському (Одеса) – 130 жінок. Щоправда, практика навчання жінок-вільнослухачок тривала недовго і була припинена з настанням політичної реакції та черговим наступом на автономію університетів: циркуляром нового міністра освіти О. Шварца від 16 травня 1908 р. вільнослухачок відрахували з університетів. Таке рішення спричинило хвилю обурення студентства, громадських кіл і преси, а також дискусії в Державній Думі та уряді; вільнослухачки різних університетів надіслали спільну петицію голові уряду Петрові Столипіну. Це зрештою призвело до компромісного рішення: у жовтні 1908 р. імператорським повелінням вільнослухачкам дозволялося завершити курс навчання нарівні з вільнослухачами. Так, у 1910 р. кількість жінок в Університеті Святого Володимира становила 25 осіб (із загалом 101 вільнослухача), у цей час у Харкові вільнослухачками були 250, в Одесі – 100, у Москві – 110, у Петербурзі – 109 осіб.

Та оскільки ігнорувати освітні прагнення жінок було неможливо, уряд повернувся до звичної практики роздільного навчання у вищій школі. Відтепер, особливо після 1905 р., відкриття Вищих жіночих курсів відбувалося з дещо меншим клопотом, проте, як і раніше, їхня організація та діяльність були цілковитою справою приватної та громадської ініціативи.

Першими в Україні, ще в 1903 р., були відкриті Жіночі педагогічні курси в Одесі. Їх одразу замислювали як загальноосвітні, проте, щоб мати кращі шанси на відкриття, професори-засновники надали їм педагогічного спрямування. У 1906 р. ці курси були остаточно реформовані у Вищі жіночі курси університетського типу, при цьому нарешті цій справі змогли прислужитися кошти, зібрані на потреби майбутніх курсів професором О. Трачевським іще у ХІХ столітті.

У 1905 р. у Києві відбулося відкриття Вищих вечірніх жіночих курсів, заснованих Аделаїдою Жекуліною (цього самого року вона перетворила започатковану нею раніше жіночу школу на гімназію, ставши таким чином засновницею жіночих шкіл одразу двох ступенів – середньої та вищої). Ці курси мали педагогічну спрямованість і переважно були орієнтовані на жінок, які працювали, чому слугував і вечірній час занять. У цьому ж 1905 році відкрилися й інші Вищі жіночі курси, засновані професором М. Довнар-Запольським, які, проте, вже у 1907 р. були перетворені на Комерційний інститут із спільним навчанням чоловіків та жінок. Відновити ж закриті у 1889 р. Київські вищі жіночі курси професорам Університету Святого Володимира вдалося лише у 1906 році. Майбутні викладачі давно готові були продовжити справу своїх попередників: їхні звернення до міністерства народної освіти за дозволом на відновлення роботи курсів стали практично регулярними. Не менш активними були й аналогічні звернення жінок. Проте революційний 1905 рік, маніфестації студентів, тимчасове припинення занять викликали занепокоєння уряду, який боявся, щоправда небезпідставно, що до «активного студентського елементу» приєднається його жіноча частина. За дозволом на відновлення Київських вищих жіночих курсів делегації професорів на чолі з ректором Університету Святого Володимира М. Цитовичем довелося їхати до міністерства народної освіти, адже у справі відкриття курсів була суттєва умова: згідно із заповітом київського доброчинця К. Крижановського, курси могли отримати у спадок його будинок із садибою тільки в разі відновлення роботи не пізніше ніж 1906 року. Це стало, вочевидь, вирішальним аргументом, і міністерство зрештою дало згоду: в 1906 р. Київські вищі жіночі курси відновили роботу.

Тепер організація навчання за обсягом та змістом відбувалася за зразком Університету Святого Володимира. До двох відділень (факультетів), які діяли ще у ХІХ ст., – історико-філологічного та фізико-математичного – у 1907 р. додалися медичне та юридичне відділення, що цілком відповідало структурі «чоловічого» університету. Щоправда, у Київських вищих жіночих курсів були деякі особливості: медичне відділення вже в 1908 р. стало самостійним навчальним закладом, а на юридичному в 1909 р. було відкрито економічно-комерційний відділ (цей крок мав підвищити професійні шанси випускниць, адже, як і раніше, можливості працювати в юридичній сфері для жінок були дуже обмеженими). Курси швидко розвивалися, за декілька років жіноче студентство кількісно наблизилося до студентів-чоловіків: так, у 1912–1913 навчальному році кількість курсисток чотирьох факультетів Київських вищих жіночих курсів, включно з медичним відділенням, досягло майже 5 тисяч осіб, що практично дорівнювало кількості студентів Університету Святого Володимира.

У тому, як жінки й чоловіки обирали майбутні спеціальності, була істотна різниця, пов’язана з професійними перспективами. Якщо в університеті найбільше студентів віддавали перевагу юридичному факультету, а на історико-філологічному їх було кілька сотень, то на Київських вищих жіночих курсах картина була прямо протилежною: до половини слухачок традиційно обирали історико-філологічне відділення, тоді як чисельність юристок була меншою в кілька разів. Головною причиною такої диспропорції було те, що жінки обирали спеціальність, переважно готуючись до педагогічної праці.

Серед слухачок Київських вищих жіночих курсів переважали православні, становлячи до 70 % курсисток; другою за чисельністю була група дівчат юдейської віри – близько 25 % слухачок (як приватний навчальний заклад, Вищі жіночі курси самі встановлювали менш жорсткі квоти зарахування єврейок, ніж державна вища школа). Завдяки цьому єврейські дівчата певний час навіть становили понад половину всіх слухачок-медичок. За соціальним станом, як і раніше, домінували дочки міщан, чиновників і священиків, даючи разом близько 60 % курсисток, тим часом як дворянок було лише 8 %.

В Археологічному музеї Київських вищих жіночих курсів. Майбутня археологиня В. Козловська – сидить, четверта зліва. Викладач – В. Данилевич. 27 травня 1915 року

Основною категорією курсисток Київських вищих жіночих курсів були вчорашні гімназистки (близько 80 %) або випускниці середніх шкіл іншого типу (єпархіальних училищ чи дівочих інститутів), хоча кількість колишніх інституток була дуже незначною. Натомість Вищі вечірні жіночі курси Аделаїди Жекуліної були орієнтовані переважно на жінок, які вже працювали, тож їхній контингент дещо відрізнявся. Майбутня історикиня Наталія Полонська-Василенко, котра розпочала навчання на курсах Жекуліної, але пізніше вступила на Київські ВЖК, писала про це так: «Між курсистками Вищих жіночих курсів та Жекулінськими була велика різниця. У Жекуліної здебільшого курсистки були вже не тільки дорослі, а навіть середнього віку. Тут [на КВЖК. – К.К.] переважала зелена молодь, яка своєю поведінкою часто перетворювала курси на ІХ кляс гімназії…» (Н. Полонська-Василенко, «Спогади»). Завдяки платі за навчання (100–120 карбованців на рік, залежно від відділення) та доброчинним внескам Київські вищі жіночі курси змогли розбудувати власну навчальну базу, в тому числі лабораторії, кабінети, бібліотечні зібрання та музейні колекції, перетворившись на добре оснащений для свого часу університет, а у 1912–1913 рр. без державної допомоги, лише за сприяння міської влади, яка безкоштовно надала земельну ділянку, звели власне приміщення (тепер вул. Олеся Гончара, 55а[1]).

Вищі медичні школи для жінок

Окремий розділ в історії вищої освіти жінок становить медична освіта. І якщо доступ до нижчих сходинок медичної справи (фельдшерсько-акушерської та сестринської) жінки отримали відносно безперешкодно, право вивчати та практикувати лікарський фах тривалий час викликало особливо запеклі дискусії. Медицина, поряд із педагогікою, була провідною сферою інтересів жіноцтва. Причини були різноманітними, від пізнавальних та альтруїстичних до цілком практичних – як професії, що могла гарантувати надійний заробіток. Вивчення медицини було метою більшості жінок, які від’їжджали до закордонних університетів, не маючи змоги навчатися на батьківщині. Першим закладом, який пропонував жінкам повний курс вищої медичної освіти, став Жіночий медичний інститут у Санкт-Петербурзі, заснований у 1897 році.

В Україні першим таким закладом стало Медичне відділення Київських вищих жіночих курсів, відкрите у 1907 р., котре, проте, діяло як автономна інституція і в 1916 р. було перейменоване на Київський жіночий медичний інститут. У 1910 р. було відкрито також Жіночий медичний інститут у Харкові, заснований Харківським медичним товариством, та Одеські вищі жіночі медичні курси. Їхніми викладачами стали університетські професори-медики, у тому числі видатні вчені, а вступні конкурси до цих шкіл були величезними. Значну частину студентського контингенту становили єврейські дівчата: через обмежені перспективи викладацької праці та орієнтацію на прикладні професії вони здебільшого прагнули навчатися саме на медичному та юридичному відділеннях. Суворий добір дозволяв зараховувати найкращих, тож не дивно, що успіхи студенток-медичок нерідко перевищували досягнення студентів. Завдяки зусиллям викладачів вищі медичні школи для жінок отримали розвинену навчальну та клінічну базу.

Будівля Київських вищих жіночих курсів, архітектор О. Кобелєв. Близько 1914–1915 років

За прекрасну організацію навчання медичне відділення Київських вищих жіночих курсів у 1913 р. було нагороджено золотою медаллю Всеросійської виставки у Києві. Упродовж перших п’яти випусків (1912–1916) дипломи лікарів отримали понад 700 його випускниць. Попри те що Харківський жіночий медичний інститут був заснований пізніше, він також швидко став потужним навчальним закладом, підготувавши значну кількість кваліфікованих лікарок: перший випуск інституту склав 240 осіб.

Права випускниць: від університетських дипломів до наукової кар’єри

На початок 1910-х років система вищих навчальних закладів для жінок у Російській імперії стала настільки розвиненою, що жіночі приватні університети – Вищі жіночі курси – діяли вже у переважній більшості університетських міст. Вони мали спільний з університетами склад викладачів, працювали за аналогічними програмами, що було достатньою запорукою університетського рівня освіти на Вищих жіночих курсах, проте права випускниць не дорівнювали тим, що мали студенти, інакше кажучи, претендувати на отримання дипломів жінки не могли. Оскільки значну кількість вищих жіночих курсів було відкрито впродовж 1905–1907 рр., із наближенням перших випусків подальші права випускниць (які досі полягали лише в можливості викладати в жіночих гімназіях) ігнорувати було неможливо. Першими право складання іспитів на диплом у Державних екзаменаційних комісіях отримали у січні 1910 р. вільнослухачки університетів. Услід за цим та після перших успішних іспитів, складених жінками, це право було поширено й на випускниць Вищих жіночих курсів. Так, затверджений 19 грудня 1911 р. «Закон об испытаниях лиц женского пола в знании курса высших учебных заведений и о порядке приобретения ими ученых степеней и звания учительницы средних учебных заведений» дозволяв жінкам не тільки складати іспити на диплом при університетах (вищі жіночі курси як приватні заклади права надання дипломів не мали) або іспити на звання учителів середніх шкіл, а й здобувати вчені ступені магістра і доктора з отриманням усіх прав на наукову і викладацьку діяльність та службу в навчальних закладах. Це було актом формального визнання рівних прав жінок у сфері вищої освіти та наукової праці.

Щоправда, перший час жінки для отримання диплома мали складати не лише декілька дипломних іспитів, а й півтора десятка екзаменів за повний університетський курс: це тривало, доки міністерство народної освіти вивчало навчальні програми різних вищих жіночих курсів на предмет відповідності університетським (що було офіційно визнано для Київських вищих жіночих курсів у березні 1913 р., а для Вищих жіночих курсів Харкова та Одеси – на рік пізніше).

Таким чином, рівнозначність освіти в «чоловічих» університетах та на вищих жіночих курсах була нарешті закріплена законодавчо. Попри це перейменування вищих жіночих курсів на «жіночі університети» так і не сталося. Викладачі Київських вищих жіночих курсів неодноразово зверталися до освітнього керівництва з проханням про дозвіл на перейменування курсів на «Жіночий університет Святої Ольги», проте так його і не отримали: «Ольгінською» в 1909 р. стала тільки Міністерська жіноча гімназія у Києві. Таким чином, офіційно жіночі університети так і лишилися «вищими курсами», що символічно зберігало їх дещо понижений статус порівняно з університетами.

Та найбільшим досягненням жінок і визнанням їхнього рівноправ’я в інтелектуальній сфері стали їхні перші кроки у науковій кар’єрі, зокрема призначення на викладацькі посади. Медичний факультет Університету Святого Володимира одним з перших почав приймати жінок-лікарок на посади асистенток та лаборанток медичних кафедр і, особливо, клінік університету, адже потреба у таких співробітницях завжди існувала. Так, у 1909 р. лаборанткою при кафедрі хірургічної патології однією з перших було зараховано лікарку з відзнакою К. Павловську-Каришеву.

Диплом доктора філософії хіміка Марії Васюхнової, виданий Університетом Фрідріха-Вільгельма в Берліні у 1909 році

Першою жінкою – приватдоцентом Університету Святого Володимира не пізніше 1914 р. стала хімік Марія Васюхнова – випускниця Університету Фрідріха-Вільгельма в Берліні, де вона у 1909 р. захистила дисертацію на ступінь доктора філософії з теми «Врівноваження сульфідів міді». Вона отримала схвальну рекомендацію відомого німецького професора Вальтера Нернста, під керівництвом якого працювала.

Першою жінкою – приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Університету Святого Володимира стала в 1916 р., після складання магістерських іспитів та прочитання пробних лекцій, Наталія Полонська. Услід за нею посаду приват-доцента історико-філологічного факультету Університету Святого Володимира обійняла славістка Леоніла Косоногова, яка в 1917–1918 рр. склала магістерський іспит та розпочала викладання спеціальних курсів з історії слов’янських літератур. Водночас у Київському університеті з’явилися й інші жінки-співробітниці: понадштатною асистенткою при кафедрі астрономії в березні 1918 р. стала Євгенія Лаврентьєва – випускниця та асистентка Київських вищих жіночих курсів.

Професорськими стипендіатками (у сучасному розумінні – аспірантками) при Київському університеті у 1914–1916 рр. були залишені талановиті випускниці Київських вищих жіночих курсів філологині Софія Щеглова та Варвара Адріанова (пізніше – Адріанова-Перетц); їхній приклад незабаром наслідували й інші. Софія Щеглова в 1918 р. захистила при Київському університеті магістерську дисертацію з фаху російської мови та літератури(хоча насправді об’єктом дослідження була давньоукраїнська літературна пам’ятка), її дисертаційне дослідження «Богогласник. Историко-литературное исследование» було удостоєне Російською академією наук премії імені Митрополита Макарія та отримало високу оцінку фахівців.

Київські курсистки та студенти – учасниці й учасники семінарію російської філології професора В. Перетца (у центрі).

Варвара Адріанова-Перетц сидить перша праворуч у другому ряду. Близько 1907 року

Від початку ХІХ ст. до 1920-х років освіта жінок пройшла складний шлях – від відкриття станових середніх шкіл для виховання «світських дам» до створення мережі жіночих університетів – вищих жіночих курсів. Ці зміни відбувалися на тлі процесів політичного та суспільного розвитку, були їхньою частиною. Реформи в освіті також перебували під впливом наукового прогресу ХІХ ст., упродовж якого відбувалися зміни наукової парадигми, накопичування знань про людину та світ, що змінювало уявлення про роль жінки як члена суспільства, а також відкривало самим жінкам нові пізнавальні обрії та можливість стати суб’єктами пізнання. Вища освіта жінок більшою мірою, ніж середня, залежала від загального спрямування державної політики в Російській імперії. Короткочасний допуск жінок вільнослухачками в університети з подальшим обмеженням цього доступу, відкриття і закриття вищих жіночих курсів відображають хвилі цієї політики. Майже всі вищі школи для жінок були приватними. Це означало не лише вищу плату за навчання, а й необхідність боротися як за професійні права для випускниць, так і за саме існування цих шкіл. Таким чином, на шляху до знань жінки стикалися зі значно більшими труднощами, ніж чоловіки, особливо на початковому етапі – до кінця ХІХ століття. До таких складнощів належали також психологічні аспекти – подолання суспільної недовіри або відвертого несприйняття жіночої освіти, необхідність доводити свою інтелектуальну спроможність, що було для декого пов’язане з конфліктами в родині та оточенні. Тож історія вищої жіночої освіти в імперській Росії (і Наддніпрянській Україні зокрема) є фактично історією боротьби за цю освіту. Свідченням перемоги у цій боротьбі стала поява у 1910-х роках когорти жінок – професійних науковок, у тому числі університетських викладачок. Імена історикинь Наталії Полонської, Наталії Мірзи-Авакянц, археологині Валерії Козловської, філологинь Варвари Адріанової-Перетц і Софії Щеглової, хіміків Марії Васюхнової та Августи Павлинової, медика Софії Радзимовської, ботаніка Марії Щербини, фізіолога рослин Марії Мойсеєвої, астронома Євгенії Лаврентьєвої – це тільки короткий список випускниць вищих жіночих курсів, які продовжили наукову працю в Україні та за її межами. Крім них професійну освіту здобули тисячі педагогинь, лікарок та інших кваліфікованих працівниць.

Питання жіночої освіти – середньої, але насамперед вищої – це важлива й одна з перших сторінок історії жіночого руху. Досягнення освітніх та професійних прав було першим серед вимог жіночої емансипації, адже відкривало жінкам шляхи до самостійної праці, заробітку, а пізніше – і кар’єри у царині науки, яка тривалий час була сферою цілковитого чоловічого панування.

Радимо почитати

1. Дем’яненко Н., Прудченко І. Історія вищої жіночої освіти в Україні: Київський Фребелівський педагогічний інститут (1907–1920 рр.): монографія. – К.: Видавець Л. Галіцина, 2005. – 492 с.

2. Драч О. Вища жіноча освіта в Російській імперії другої половини ХІХ – початку ХХ століття: монографія. – Черкаси: Вертикаль, 2011. – 532 с.

3. Єршова Л. Жіноча освіта на Волині. – Житомир: Полісся, 2006. – 485 с.

4. Институтки: Воспоминания воспитанниц институтов благородных девиц / Сост., подг. текста и комент. В. М. Боковой и Л. Г. Сахаровой, вступ. статья А. Ф. Белоусова. – М.: Новое литературное обозрение, 2001. – 576 с.

5. Кобченко К. «Жіночий університет Святої Ольги»: історія Київських вищих жіночих курсів: монографія. – К.: МП «Леся», 2007. – 271 с.