Читать книгу Українські жінки у горнилі модернізації - Оксана Кісь - Страница 9

Щоб зрозуміти уявлення про жінок, їхні суспільні ролі та сфери самореалізації в тогочасній Галичині, найперше необхідно зрозуміти середовище їхнього існування. Особливістю української еліти було те, що значна частина її представників походила з родин одруженого греко-католицького парафіяльного кліру. З огляду на факт такого походження, а також на авторитет Церкви і роль, яку вона відігравала у громадському житті українців краю, виховання, навчання і трактування жінок у суспільстві зберігало багато консервативних рис.

Низка уявлень про жінку чи жіночу культуру загалом, у межах традиційних норм моралі і суспільної поведінки статей, мала цілком реальне юридичне підґрунтя. Австрійський цивільний кодекс, чинний у Габсбурзькій монархії від 1811 р., трактував жінку як особу несамостійну, яка потребувала постійної опіки чоловіка як у приватному, так і в публічному житті. Правову недієздатність жінок пояснювали «природним» поділом між статями, за якими сильніший (чоловік) своїм правом і обов’язком мав опікуватися слабшою (жінкою) і заступати її в усіх справах. На практиці ця норма була реалізована опікою батька над донькою, а після заміжжя – чоловіка над дружиною. До повноліття (за австрійським законодавством воно наставало у 24-річному віці) батьківська влада була настільки сильною, що в окремих випадках суд міг вирішувати, чи передавати жінку під опіку чоловіка, чи залишити під батьківською. Шляхи виходу з-під цієї влади могли набувати різних форм, серед них, як варіант, було і заміжжя. Свій шлюб із Володимиром Озаркевичем, до якого намовляли родичі, Ольга Рошкевич – жінка, котра ввійшла в історичні хроніки як перше кохання Івана Франка, трактувала, зокрема, і як позбавлення від батьківського контролю.

У побутовій культурі представлення жінок як таких собі «великих дітей», яких треба постійно контролювати, виховувати і направляти, загалом фігурувало доволі часто. Михайло Павлик не без критичного узагальнення писав, що з сучасною йому галичанкою можна було поговорити лише на три теми: весілля, забави і погоди. Ця «дитиняча» наївність, яку приписували дорослим жінкам, особливо виразно простежувалася в тогочасній пресовій белетристиці. Жінки в ній нерідко поставали особами надто ексцентричними, надміру емоційними, а сюжети за участі таких персонажів найчастіше були забарвлені іронією. Очевидно, саме через такі погляди на жінок іще до перших десятиліть ХХ ст. наявність постійної опікунки – мами, тітки чи гувернантки – вважали нормою для кожної порядної галицької панночки. Юлія Шнайдер (майбутня поетеса Уляна Кравченко) згадувала, якою неоднозначною в очах львівської публіки виявилася її – молодої дівчини – розмова з мужчиною на вулиці. Після цього їй доводилося чути зауваження, що єдиним способом уникнути компрометації її дівочої честі мало б стати їхнє одруження.

Контроль над суспільною поведінкою жінок, що його обґрунтовували звичаї і закони, чи не найбільше контрастував з романтичним поцінуванням начебто вищих (порівняно з чоловіками) жіночих моральних чеснот. Показовим у цьому плані є те, що у наріканнях на деморалізацію молоді, атмосферу безвір’я, у якій виховувалося майбутнє покоління (до слова, доволі популярних тем публіцистики зламу ХІХ – ХХ ст.), жінки рідко фігурували як об’єкти критики (винятком була тільки проституція). Релігійна преса, яка найчастіше виступала в ролі морально-етичного цензора в широких публічних дискусіях, під вартою критики молоддю розуміла головно чоловіків, зокрема тих, хто під впливом «університету, професорів, письменників, часописів, товариств» ставав атеїстами, матеріалістами і вільнодумцями.

Михайлина Рошкевич згадувала про враження, справлене на неї «релігійним питанням» в інтерпретації молодого Івана Франка, котрий студентом філософського відділу університету часто приїздив до них додому, аби допомагати в навчанні її брату Ярославу. Після Франкових критичних зауваг стосовно релігії і Церкви вихована строго в релігійному дусі Михайлина дуже вразилася і «зробилася страшно не своя, терпіла тоді багато, про те нікому з моїх близьких не згадувала». За словами Михайлини, її брат був змушений зробити Франкові зауваження, щоб при сестрі таких тем не обговорювати. Така позиція, з одного боку, ідеалізувала жіночу високоморальність, апелюючи до «вищості» її духовних чеснот на противагу чоловікам, а з іншого – підтверджувала цивілізаційну «нижчість» жіночого досвіду у процесі модернізації, розвитку чи культури загалом, закріплюючи традиційну патріархальну дихотомію: жінка – природне, чоловік – соціальне.

З огляду на такий розподіл суспільних сфер та ролей, головним у життєвій самореалізації жінок традиційно вважали заміжжя. Спроби феміністок будувати престиж/авторитет жінок на інших підставах, перш за все на громадській активності чи професійних здобутках, незалежно від сімейної ситуації, трактували скептично та з іронією. Обурюючись звичкою оцінювати жінок з позиції заміжжя, анонімна дописувачка до газети «Діло» у 1905 р. зазначала, що «поділ жінок на заміжніх і незаміжніх постав задля вигоди мужчин і емансипантка повинна не признавати його, подібно як мужчини в своїй науковій, суспільній і всякій іншій праці зовсім з тим не числяться, чи котрий з них жонатий, чи ні». Усе ж, попри поодиноку критику, критерій «заміжньої жінки» ще довго визначав головні жіночі «здобутки». Пошуки відповідного нареченого, відтак, ставали дуже важливим етапом у житті кожної дівчини і її родичів. Учасники популярних тоді у Львові академічних балів згадували, що значна частина дівчат навмисне прибувала на них із провінції, аби реалізувати єдину мету – вийти заміж. Нерідко, наштовхуючись на різного роду сатиру з причини такого бажання, жінки по суті реалізовували прищеплювану їм вихованням, школою та середовищем ідею обов’язковості заміжжя.

Ірина з Шухевичів Рожанковська з донечкою Осипою.

Фото початку ХХ ст. Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Погляди на одруження та вимоги до жінок були значно суворішими, аніж до чоловіків. Одруження для останніх рідко мало таку саму чітку вікову прив’язку, як для жінок, а досвід дошлюбних і позашлюбних романтичних стосункяів, як правило, був суттєво багатшим. На загальне переконання, з досягненням віку, що дозволяв виходити заміж, жінки припиняли святкувати свої уродини. У пресі можна було знайти навіть розрахунки шансів на заміжжя залежно від віку: найбільше їх отримували жінки у віці до 25 років. Такі дані не набагато відрізнялися від офіційної крайової статистики. Найбільше жінок створювали подружжя у віковому проміжку 20–25 років. Середній вік одружень у великих містах, як правило, був вищим, зокрема у Львові у 1881–1893 рр. він становив: для чоловік – 33, для жінок – 28 років.

Особлива важливість заміжжя для жінок була зумовлена й тим, що в разі його нездійснення їх суспільний обов’язок (найчастіше пов’язаний з материнством) вважався неповним або й взагалі невиконаним. Негативні конотації, пов’язані зі стереотипом «старої панни», робили безшлюбність дещо принизливим статусом, якого належало соромитися, оскільки вона нібито суперечила законам природи і загалом призначенню жінки. Цьому нерідко сприяла художня література, що приписувала незаміжнім жінкам брак вроди, якусь особливу лиху вдачу, недолугість чи відлюдькуватість. Серед самотніх жінок чи не найвищий суспільний статус мали вдови. Така жінка, що вступила у подружні зв’язки, виконавши таким чином свій родинний і суспільний обов’язок, у свідомості більшості викликала особливу пошану, а матеріальний бік її життя майже завжди – особливе співчуття.

Після втрати чоловіка жінки і справді опинялися в дуже скрутному становищі, особливо зважаючи на те, що навіть для порівняно заможної інтелігентної верстви щоденний побут на зламі ХІХ – ХХ ст. був нерозривно пов’язаний з економією. Дівчина, виходячи заміж, як правило, у молодому віці, була націлена насамперед на виконання сімейних обов’язків як дружини і матері й не працювала. Однак після втрати чоловіка-годувальника жінка опинялася не лише перед проблемою докорінної зміни умов і стилю свого життя, а й перед необхідністю матеріально утримувати себе і дітей, будучи до цього абсолютно не готовою (насамперед через брак фахової освіти). Така ситуація на зламі ХІХ – ХХ ст. привертала дедалі більше уваги не тільки з боку феміністок, які домагалися розширення професійних можливостей для жінок, а й – у контексті вибору освітніх стратегій – батьків з родин інтелігенції для своїх дітей. Вони дедалі наполегливіше намагалися забезпечувати спеціальною освітою не лише своїх синів, як досі, а й доньок. Щоправда, часто таку освіту розцінювали як «запасний варіант» на випадок безшлюбності.

Загалом, дилема щодо узгодження власних професійних амбіцій із сімейним життям і його обов’язками для жінок із середовища інтелігенції рідко вирішувалася на користь професії. Фактично й сама необхідність цього вибору поставала нечасто: сім’я вважалася найпершою сферою жіночої реалізації, що безапеляційно претендувала на весь час, вміння, здібності і талант жінки. Євгенія Барвінська у листі до матері писала, що один із шанованих друзів її чоловіка, будучи у них у гостях, відзначив її малюнки і сказав, аби вона далі займалася, бо в них проглядається чималий артистизм; жінка відповіла, що їй не до того, оскільки тепер «живі портрети вирабляю, за пару місяців викінчу третій», натякаючи на третю дитину, яка мала незабаром з’явитися. Анонсуючи шлюб провідної акторки українського театру «Руської бесіди» Марії Слободи (у заміжжі Крушельницької), газета «Діло» пояснювала, що наречена йде «з посеред слави, оплесків, з посеред нервового життя у тихе життя спокійне, в життя родинне», а відтак припиняє професійну діяльність і переїжджає зі Львова у провінцію. Такий сценарій для жінки вважали природним і закономірним, за винятком хіба що тих випадків, коли чоловік не мав змоги забезпечувати сім’ю одноосібно.

Чи не найяскравішим прикладом жінки зламу ХІХ – ХХ ст., яка досягла вершин у своїй професії і беззаперечно реалізувала пов’язані з нею власні амбіції, була Соломія Крушельницька. Для більшості українського суспільства її успіх був не лише причиною для національних гордощів, а й вершиною жіночої кар’єри. Як видно із приватного листування співачки, саме заміжжя (а не професія) другорядно вписувалося в життєві плани, принаймні на піку її професійної діяльності.

Казала Вам якось раз, що я тепер ані можу, ані хочу гадати о подружжю і взагалі не хочу нікому завадою бути, бо й сама завади не потребую. Противно, мені треба спокою до праці і поступу, і то такого спокою, щоби я могла цілу душу віддати артистизмові.

З листа Соломії Крушельницької до М. Павлика від 2 червня 1894 року

Соломія Крушельницька вийшла заміж у 1910 р. за італійського адвоката Чезаре Річчоні, досягнувши до того часу оперного тріумфу на всіх найбільших сценах світу. Такий життєвий сценарій, однак, могли вибирати одиниці.