Читать книгу Українські жінки у горнилі модернізації - Оксана Кісь - Страница 7

Особливо помітна нерівноправність чоловіка та дружини в ситуації сімейного конфлікту. Подвійні стандарти, тобто різні норми і правила поведінки для чоловіка й дружини, виявлялися, зокрема, у можливості застосовувати фізичну силу під час з’ясування стосунків. Фактично чоловік мав право «виховувати» і фізично «карати» дружину за неприйнятну поведінку (зраду, непокору, лінощі, безгосподарність, марнотратність тощо). У подружжях, які постали з батьківського примусу, випадки насильства над жінками були частішими та жорстокішими. При цьому чоловіки не обмежувалися рукоприкладством: дружин били будь-чим, що траплялося під руку (батіг, ланцюг, палиця тощо). Тогочасне суспільство толерувало таке повсякденне «обґрунтоване» насильство чоловіка над жінкою («за провину»). Натомість застосування дружиною фізичної сили щодо чоловіка вважали неприйнятним. Попри поширені художньою літературою колоритні образи домінантних українок, селянки категорично заперечували навіть підвищення голосу чи образливі висловлювання на адресу чоловіка, що вже й казати про фізичні атаки на нього.

Як [жінка] добра, то треба бити, аби си не збавила, а як збавлена – аби си поправила.

(Гуцульщина)

Як не б’є та не лає – то ні про що й не дбає.

(Полтавщина)

Вивчаючи сюжети народних пісень, Микола Костомаров зазначав, що «злагода і щастя у подружжі в піснях зображені явищем не частим, принаймні кількість таких пісень значно менша, аніж пісень з протилежним змістом». Іван Франко називав невдале подружнє життя «жіночою неволею». Дослідники одностайні в тому, що однією з головних причин сімейних конфліктів було пияцтво. У подружжі, де чоловік зловживав алкоголем, часто траплялося, що той повсякчас бив дружину за дріб’язкові чи навіть уявні провини. Саме про це розповідає народна пісня з Волині:

Громадська думка однозначно засуджувала зловживання алкоголем та надмірне фізичне насильство чоловіка над дружиною (яке призводило до захворювань, каліцтва чи смерті), хоча стороннє втручання у сімейні справи було радше винятком. Наприклад, на Херсонщині громада втручалась у розв’язання проблем такої сім’ї, де жінка явно потерпала від чоловіка-пияка (навіть без прохання про це самої дружини), караючи його короткочасним ув’язненням у холодній. У Карпатах звичаєве право дозволяло жінці покинути чоловіка, який її «збиткував», та повернутись у дім своїх родичів чи звернутись до суду, який зазвичай карав чоловіка за таку поведінку штрафом чи короткочасним ув’язненням. Практично по всій Україні не лише чоловік-пияк чи марнотратник втрачав авторитет в очах власної дружини, а й громада виявляла зневагу до нього, часом навіть передаючи право участі у сільських зборах його жінці. Відомі випадки, коли жінки вдавались до таких крайніх форм протесту проти пияцтва, як підпали шинків, де пропивали свій маєток їхні чоловіки. Прикметно, що в Центральній Україні, де в шинках торгували головно жінки, об’єктом звинувачень ставала жінка-шинкарка, яка продавала чоловікам горілку.

Особливу увагу громада і Церква зосереджували на подружній невірності, яка однозначно зазнавала осуду. Попри це випадки адюльтеру (і жінок, і чоловіків) траплялися не так уже й рідко. Очевидно, коли шлюб укладали без любові, дотримуватися подружньої вірності було доволі складно. Наприклад, наприкінці 1920-х років на Наддніпрянщині позашлюбні стосунки мали 7,8 % селянок.

У ставленні до перелюбу простежується подвійний стандарт, який проявляється у тому, що саме вважалося зрадою: якщо для чоловіка зрада – це наявність іншої сім’ї та дітей на стороні, то для жінки перелюбом є будь-який інтимний зв’язок поза шлюбом. Найчастіше жінка замовчувала факт зради чоловіка, щоб зберегти репутацію родини, – зайвий розголос означав би погану славу для усієї сім’ї. Та якщо чоловічу зраду жінки зазвичай терпіли, то дружину за зраду чоловік карав фізично. Інколи обмануті дружини звинувачували у зраді не стільки власного чоловіка, скільки жінку-спокусницю. Це виявлялось насамперед у спробах поквитатись із суперницею (побити вікна в її домі, прилюдно облаяти чи побити її саму). Цікаво, що навіть повітові суди, розглядаючи справи про перелюб та завдання матеріальних збитків коханці зрадженою дружиною, зважали на самочинні розправи як на давню звичаєво-правову норму. Проте селяни зауважували, що в умовах економічної скрути та величезного господарського навантаження сексуальність селянина була притлумленою: «Та як мав мати фраїрку, коли десятеро дітей, вшиткі голі-босі, та то треба заробити, вбути, а на гась йому фраїрка була? Тиди не було коли фраїрити…» (Бойківщина).

Мати й діти

Громадська думка засуджувала невірність дружини значно суворіше, аніж зраду чоловіка, а провину за перелюб народна мораль покладає головно на жінку. У народному світогляді жінка назагал постає як істота пристрасна і хтива, сповнена бажання тілесних утіх. Більша суворість щодо жіночого адюльтеру зумовлена тим, що така поведінка, з одного боку, ставила під сумнів питання батьківства, з іншого – сексуальну спроможність чоловіка, а відтак підважувала безумовну жіночу підлеглість. Зрештою, самі жінки поділяли такі погляди і визнавали потребу посиленого контролю над їхньою сексуальністю та необхідність моральної цензури їхньої поведінки, що мало б стримати їх від гріхопадіння та пробудження «духу Єви».

Зрідка у справу про перелюб втручалась громада і навіть місцевий суд. У Карпатах провину за перелюб покладали здебільшого на чоловіка, якого карали грошовим штрафом або фізично; натомість жінок, звинувачених у невірності, карали переважно фізично. У матеріалах деяких судових справ на теренах Харківської та Київської губерній містяться відмови в порушенні справи про зґвалтування, якщо жертвою була самотня жінка, на тій підставі, що вона, вірогідно, сама спокушала відповідача. Загалом поширеними формами покарання за подружню зраду були грошові стягнення, побиття та публічне поганьблення (як правило, під церквою). Зауважмо, що на Лівобережжі лише у 1863 р. жінок було звільнено від публічного тілесного покарання. Прикметно, що українські суди, ухвалюючи вирок, здебільшого виявляли гуманність: вони широко практикували грошові штрафи (на відміну від російських судів, де найчастіше призначали покарання винуватців різками).

У такому контексті цікавим є питання про можливість розлучення. Попри поширені уявлення, що селяни строго дотримувались християнського припису про нерозривність шлюбу, на практиці українці нерідко керувалися нормами звичаєвого права, що допускали розлучення. Ще у XVI–XVII ст. розірвання шлюбу відбувалося у світському форматі: за взаємною згодою чоловік і дружина при свідках видавали одне одному так звані «розпусні листи», згідно з якими кожен із розлучених відмовлявся від усіх претензій до партнера, надаючи йому можливість укласти новий шлюб. І хоча ці дії суперечили церковним канонам, такі розлучення зазвичай визнавала і цивільна, і духовна влада. Цілком достатньою підставою для розлучення вважали постійні сімейні незгоди. Цей спосіб, хоч би яким демократичним він здавався, не був універсальним рішенням, адже необхідною передумовою розірвання шлюбу була взаємна згода на це чоловіка і дружини, тоді як ініціативи когось одного було замало. Тож коли дружина, наприклад, виказувала невдоволення шлюбом (через явний деспотизм чи й насильство чоловіка), офіційно розлучитися вона не могла. Утім, у тогочасному правовому та соціальному контексті такі умови розлучення можна вважати тенденцією до гендерної рівності.

У XVIII ст. на Правобережжі (внаслідок впливу Унії) і на Лівобережжі (після заснування Синоду та впровадження духовного Регламенту) звичаєве розлучення зазнало суворих переслідувань з боку Церкви та держави. Під тиском Церкви така юридична практика доволі швидко зникла майже всюди в Україні. І хоча законодавство Російської імперії суворо забороняло самовільне розлучення, у селянському середовищі аж до кінця XIX ст. залишалася можливість фактичного розпаду сім’ї, коли подружжя розходилося de facto.

Законодавство щодо розлучення, чинне на підлеглій Російській імперії території України, обмежувало формальні підстави для розлучення лише кількома причинами: 1) подружня зрада; 2) фізична нездатність до виконання подружніх обов’язків; 3) відсутність протягом п’яти років з невідомих причин; 4) заслання одного з подружжя на каторгу за вироком суду. За інших обставин легітимне розлучення було неможливим. На теренах, що перебували під владою Австро-Угорщини, законодавство регламентувало розлучення залежно від віровизнання подружжя. Для католиків тільки смерть чоловіка чи дружини означала припинення шлюбу. Для некатоликів цивільний кодекс визначав перелік підстав для розлучення або сепарації (роздільного проживання): подружня зрада, ув’язнення на понад п’ять років, відсутність одного з подружжя з невідомих причин понад один рік, загрозлива поведінка партнера, важке фізичне насильство, а також нездоланна відраза до партнера. Однак юридичне оформлення розлучення було доволі складною поцедурою, про що недвозначно свідчить дуже низька статистика розлучень та сепарацій у Галичині.

Хоча формальні розлучення у селах Лівобережжя траплялися рідко, випадки, коли подружжя тимчасово розходилось, були досить звичним явищем. І хоча подекуди (наприклад, на Поділлі, Слобожанщині, Гуцульщині) винуватець підриву сімейних стосунків (негідний чоловік чи дружина) міг бути вигнаний з дому, ініціатор розлучення (незалежно від статі і причини) зазвичай зазнавав осуду.

Хороший господар, тверезий, роботящий, не покине жінки, навіть якщо вона того й варта. Він її вчитиме, поки не навчить, або приб’є до смерті. Зі свого боку й жінка не покине чоловіка, як би погано не ставився він до неї, чи був не господар і п’яниця. У таких випадках порядна жінка сама утримує сім’ю, хоч як би важко їй не було.

(Центральна Україна)

Громадська думка за будь-яких обставин засуджувала того, хто покидав сім’ю, тож жінка зазвичай змушена була миритися з наругою чоловіка, лише деякий час перебуваючи у батьків чи перечікуючи «грозу» в іншому безпечному місці (стайні, стодолі, на горищі, у сусідів тощо). Ставлення до шлюбу як до довічного союзу людей, укладеного перед Богом та громадою, що мало суттєве християнське підґрунтя, було наріжним каменем у питанні про розлучення. Християнська ідея терпіння та покори долі, призначеній

Родина

Господом, також утримувала від розпаду нещасливі подружжя. Головною тенденцією судових процесів на ґрунті сімейних незгод було прагнення будь-що запобігти руйнуванню сім’ї, хоча суд і ухвалював більшість вироків на користь жінок, які потерпали від фізичного насильства. Все ж неможливість легітимного розлучення була чинником, що погіршував становище жінок у проблемних сім’ях, де жінки ставали довічними заручницями чоловіків-кривдників.

Попри все дослідники та селяни одностайні в тому, що абсолютна більшість сімей жили у злагоді та взаємній повазі. Народна пісня з Полтавщини саме таку дружину-розрадницю називає вірною:

Традиційна культура покладала головно на жінку обов’язок забезпечувати сприятливий психологічний клімат у подружжі; ця важлива роль вимагала неабиякої гнучкості, з одного боку, та готовності нехтувати/жертвувати власними інтересами, потребами, настроями – з другого. У повсякденному подружньому житті поняття любові змінювало свій сенс, втрачаючи ореол романтики та чуттєвості, набуваючи натомість значення взаєморозуміння, взаємопідтримки, взаємодопомоги. Такі стосунки чоловіка та дружини відображені у приказках: «Хто любить ревне – жаліє певне», «Полюбить – то й абихто знайдеться, але інше діло – пожаліти», «Хто за ким тужить – тому радо служить», «Люби не словами, а ділами», «Не люби мене, коли я до церкви йду, а люби, коли я біля печі стою» та інші. Про те саме йдеться у повчальній пісні з Гуцульщини:

Прояви патріархальності української культури у подружніх стосунках неоднозначні. З одного боку, загальновизнане головування чоловіка, влада якого не підлягає сумніву; з іншого – традиційна культура надає жінці шанс за деяких обставин стати фактичною лідеркою в сім’ї (хоча й розглядає таке подружжя як небажаний виняток). Майнові права та важливі господарські функції давали жінкам певну фінансову автономію і могли суттєво вплинути на становище жінки у подружжі. Ідеалом подружнього життя була злагода, збудована на співчутті та взаємопідтримці. Утім, виняткове право застосування чоловіком фізичного покарання дружини за певні провини, а також деякі риси повсякденного етикету є свідченнями нерівноправного, підлеглого становища жінки в подружжі.

Радимо почитати

1. Воробець К. Спокусниця чи цнотлива? Непевне статеве становище жінок у пореформеній українській селянській громаді // Гендерний підхід: історія, культура, суспільство / Під ред. Л. Гентош, О. Кісь. – Львів: Класика, 2003. – С. 62–73.

2. Гошко Ю. Сім’я в Карпатах та Прикарпатті в XVI–XIX ст. // Науковий збірник Музею української культури у Свиднику. – Т. 19. – Пряшів, 1994. – С. 234–241.

3. Кісь О. Жінка в традиційній українській культурі другої половини ХІХ – початку ХХ ст. – Львів: Інститут народознавства НАНУ, 2008. – 272 с.

4. Паньків М. Внутрісімейні відносини на Покутті (II пол. XIX – 30 роки ХХ ст.) // Народознавчі зошити. – 1997. – № 2. – С. 105–110.

5. Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // Франко І. Я. Твори в 50 т. – Т. 26. – К.: Наукова думка, 1980. – С. 209–253.

6. Чмелик Р. Мала українська селянська сім’я другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (структура і функції). – Львів: Інститут народознавства НАН України, 1999. – 144 с.