Читать книгу Українські жінки у горнилі модернізації - Оксана Кісь - Страница 11

Таке становище, утім, з останньої третини ХІХ ст. зазнавало дедалі більшої критики. Пасивність жінок, як культивована в них риса, дедалі очевидніше суперечила соціально-економічним та світоглядно-культурним змінам нового часу, що вимагали від жінок ініціативи і наполегливості, рівних суспільним характеристикам чоловіків. Таким змінам сприяли не лише ідеї емансипації, що поширювалися в Галичині літературою, пресою, мистецтвом, а й національно-політична риторика. Каталізатором усвідомлення українською елітою необхідності «виводити» жінок зі стін «дому і родини», де їх активно консервувала дотеперішня традиція, стали міжнаціональні польсько-українські стосунки. Саме на тлі постійних порівнянь з поляками українська інтелігенція побачила фактичну відсутність жінок як у громадському житті, так і у власній програмі національного розвитку. Ситуація мала особливо поганий вигляд через те, що не знайомі зі стратегічними національними планами своєї еліти українки підтримували чужу польську культуру.

Чи не найвиразнішим доказом цього була польська мова домашнього спілкування, якою до 80-х років ХІХ ст. користувалася більшість сімей з української інтелігенції. А оскільки дім і організація його простору вважалися цілковито жіночою сферою відповідальності, то жінок звинувачували у національній несвідомості і невиконанні патріотичних обов’язків.

Виправляти такий стан була покликана «національна емансипація» українок, обґрунтована у 1870-х рр. народовцем Володимиром Барвінським і сформована у його концепції «органічної праці». За задумом автора, зробити з жінок «свідомих українок» мала національна освіта та їх активніше залучення у громадсько-політичне життя. Як результат, ці процеси мали спонукати жінок робити правильний (тобто український) вибір національної ідентичності. Він був необхідний найперше з огляду на сімейні обов’язки жінки і материнство, оскільки саме жінки, за концепцією автора, повинні були відповідати за національний дух у родині та «розпалювати патріотичні серця» своїх дітей – майбутніх будівників самостійної української держави. З національних міркувань жіноча емансипація, що в цей час ґрунтувалася, головно, на вимогах розширення можливостей жінок у здобутті освіти, професії, а відтак самостійного матеріального забезпечення, стала також актуальною. Її необхідність, проте, вважали доречною лише тією мірою, якою її ідеї не підважували позицій інституту сім’ї чи загальноприйнятих гендерних норм щодо чоловічих і жіночих суспільних ролей.

Еклектизм, з яким тогочасне українське суспільство дивилося на емансипацію і її можливі наслідки, найбільш виразно проявився в обговореннях на тему освітньої реформи. Хоча було визнано необхідність розширення можливостей навчання для жінок, їх допуск до кожного зі щаблів вищої школи супроводжувався неоднозначними дискусіями. Попри здоровий скепсис побутували звичні занепокоєння й упередження щодо того, що освічена жінка не зможе належно реалізуватися в сім’ї, бо, як писала преса: «Втомлений домашньою опозицією і боротьбою з розумною і вченою жінкою чоловік не збереже в своїй душі необхідної рівноваги». Тому освіченість, як передумова і наслідок емансипації, мала бути контрольованою, не надмірною. Очевидно, через такі упередження посол до Галицького сейму Теофіл Окуневський, аргументуючи у 1893 р. у своїй промові необхідність створення першої жіночої гімназії в Галичині, уточнював, що у нього «немає на думці створювати емансипанток з короткими стрижками і папіроскою в устах; таких ексцентричних жінок я за допомогою науки не хочу створювати».

Консервативна більшість часто сприймала емансипаційні вимоги як посягання на найсвятіше – шлюб, родину, батьківський авторитет, який зазвичай асоціювався з авторитетом великої і непорушної духовної традиції. За цією традицією метою жіночого навчання мало бути не стільки плекання знань чи ерудиції, як виховання релігійних і високоморальних майбутніх матерів. За словами Северина Зарицького, учителя дівочого інституту й директора жіночого ліцею в Перемишлі, «з жіночих інституцій щорічно виходить молоде покоління, що має колись в суспільності відіграти таку важливу роль; звідси виходять ті, що мають стати колись освіченими дружинами і матерями». З огляду на такі трактування закономірним було те, що першими освітніми закладами для жінок у Галичині опікувалися монахині (зазвичай сестри василіянки) і навіть з появою світських навчальних інституцій релігійний ухил жіночої освіти був пріоритетним. Такий стан речей на зламі ХІХ – ХХ ст. дедалі частіше зазнавав критики, головним чином з боку молоді. У дискусіях на тему коедукації (спільного навчання хлопців і дівчат) та секуляризації освіти для жінок не обходилося без політики. Недостатня освіченість українок, на думку критиків, сприяла тому, що значна частина представників української інтелігенції обирали собі за дружин польок, котрі на тлі схоластичного «чернечого» виховання українок виглядали більш ерудованими і загалом цікавішими. Відтак змішані українсько-польські сім’ї, які утворювалися в результаті таких шлюбів, з огляду на дедалі глибшу політичну кризу у стосунках між поляками і українцями на початку ХХ ст., могли мати дуже негативні наслідки для української справи в Галичині. Бо діти, народжені у таких шлюбах, за побоюванням критиків, у майбутньому матимуть проблеми з визначенням власної національної ідентичності, а тому не зможуть бути ефективними борцями за українські права. Таким чином, з огляду на національно-політичну доцільність, добра освіта для жінок з української інтелігенції була обґрунтована, серед іншого, і необхідністю їх конкурентоспроможності у «боротьбі» за чоловічі серця.

Журнал «Мета: орган українських поступових жінок», 1908 р.

Відділ україніки ЛННБ ім. В. Стефаника

Активне обговорення у пресі недоліків українських жінок, а також постійні порівняння їх із польками спричинилися до формування своєрідного суспільного жіночого ідеалу – національно свідомої українки. Такий образ «патріотичної жінки» схематично поєднував високоморальну матір-дружину-господиню та в міру освічену й емансиповану (хоч і винятково через національний вибір) громадську діячку. З огляду на такі прагнення спектр очікуваної від жінок активності у суспільному житті найчастіше включав: створення та участь у різного роду доброчинних, культурно-просвітніх чи опікунських товариствах, збирання коштів на різні українські фундації (наприклад, пам’ятник Шевченку чи український театр), організацію товариських вечорів, вистав чи інших забав тощо.

До суспільно важливих справ було віднесено навіть зміни в жіночому гардеробі. Зацікавлення українських часописів реформою жіночого одягу відбувалося в рамках запланованих національних економій. Тобто «українки, – за тогочасною пресою, – доньки народу бідного, котрий нужда виганяє за море» (натяк на активну в цей час еміграцію. – І. Ч.), не мали морального права надягати дороге вбрання. Одна жіноча сукня, в середньому, обходилася сімейному бюджету в 150 крон, а коли взяти до уваги, що на сезон таких потрібно було не менше як дві для кожної з доньок, видатки на догоду моді виявлялися надмірними. Натомість ці гроші могли піти на допомогу одній з українських фундацій. «А на вечорниці, – писала газета “Діло”, – досить для заміжніх одяг вовняний ясний, а для дівчат стрій народний, або легенькі ясні, муслінові сукні, які звичайно в літі носиться». Зрештою, придбання народного строю також не було дешевим задоволенням. На це, зокрема, скаржилася одна з дописувачок до газети «Діло» (котра підписалася псевдонімом «Галичанка») у 1900 р., зазначаючи, що чомусь «чоловіча стать не дає нам прикладу любові до української одежі», натякаючи на те, що нові модні вимоги дивним чином стосувалися лише жінок. Зміни поглядів та дискусії навколо жіночих ідеалів впливали також на практики приватного життя інтелігенції. Як свідчать листи і щоденники, чоловіки – тодішні українські політики, громадські чи культурні діячі – дуже часто вимагали від своїх дружин відповідати новим національним ідеалам, наслідувати їх чи принаймні помічати. Іван Джиджора в листі до нареченої, а згодом дружини, Наталі Навроцької, доводячи необхідність її самоосвіти, прикладом для наслідування подавав образ дівчини з драми Володимира Винниченка «Великий молох», яка саме тоді (у 1907 р.) з’явилася друком: «Поглянь но яка там є сильна гарна дівчина Катря, яка навіть мужчин рятує від занепаду. О такі дівчата є і повинні бути не тільки в літературі але в житті […] особливо для нас в тих тяжких критичних часах. Ти ж, сказати правду, дуже мало старалася мені помагати, навпаки я мусів з Тобою те робити». Чоловіки охоче згадували суспільні ініціативи дружин, їх національну чи громадську позицію. Олександр Барвінський з неприхованою гордістю писав про діяльність дружини Євгенії в українських культурно-просвітніх товариствах, де знаходила застосування її музична освіта. Роман Заклинський у щоденнику відзначав активну громадську позицію своєї племінниці Ольги, яка була, за його словами, «фанатичною москвофілкою», але «в останніх часах знаю Українка бо давнішими роками запрошувала мене на відкриття читальні Просвіти…».

Учениці і вчителі приватної дівочої гімназії Сестер Василіянок у Львові. Фото [1909–1910] років. Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Щоправда, більшість вважала жіночу ініціативність позитивною рисою лише тоді, коли вона була вмотивована національно-патріотичними спонуками та, що найголовніше, не суперечила тогочасним стандартам жіночності. Тому громадські ініціативи жінок мали обмежуватися філантропічними чи доброчинними справами, але аж ніяк не стосуватися політики. Таку настанову добре ілюструє ставлення тогочасного галицького суспільства до діяльності Наталії Кобринської – жінки, ім’я якої традиційно асоціюють із початком українського жіночого руху в Галичині. Значна частина сучасників пов’язували висловлені нею ідеї з «переверненими головами», твори яких «отруювали душу молодим дівчатам». І це при тому, що ініціативи Кобринської мали дуже прагматичне значення: вони стосувалися самостійної видавничої діяльності жінок, а також заснування колективних селянських кухонь та дитячих садків як нагальних передумов зменшення завантаженості жінок з робітничої верстви і селянок. Для тогочасної більшості Наталія Кобринська залишилася незрозумілою. Таке ставлення до неї, видається, було пов’язане з тим, що вона «голосніше» за інших активних жінок свого часу наполягала насамперед на жіночих правах, а вже опісля – на їх національно-патріотичній діяльності.

Створена Кобринською в 1884 р. організація – «Товариство руських жінок в Станіславові» – первісно проголошувала метою просвіту українських жінок виданням літератури, однак заснований для цієї мети фонд дуже швидко знайшов інше застосування. У новоствореній організації виокремилися три течії: Кобринська та її прихильниці, які наголошували на жіночому питанні й організаційній праці; консервативно налаштовані жінки, які вбачали найбільшу користь своєї самоорганізації у філантропії; група жінок, захоплених соціалізмом, які вважали, що фемінізм не на часі і головною є боротьба за національне визволення українців, а не за жіночі права. Як показало майбутнє, перевагу здобули останні (усі наступні організації українок у Галичині не сприймали фемінізм як єдину підставу для свого об’єднання). Однак найпоказовішим у концепті «жінки і політика» були стосунки Кобринської зі, здавалося, однією з найпрогресивніших у питаннях жіночої емансипації політичною партією тогочасної Галичини – Радикальною. Задум Кобринської створити в її лавах окреме жіноче угрупування так і не було підтримано.

Ідеологія тодішніх українських партій не розглядала жіноцтво як потенційно дієву цільову аудиторію, хоча й не гребувала агітаційною роботою жінок на свою користь. До найбільш резонансних судових справ проти жінок, звинувачених у політичній агітації, належали процеси Анни Павлик (1878, 1879, 1881–1882) і її сестри Параски, а також процес Ольги Грабар (1882). Перші дві були обвинувачені за підозрою у приналежності до таємних товариств, в обра` маєстату і порушенні публічного спокою, третя – у підривній антидержавній діяльності. Про несерйозне ставлення політиків до жіночих зацікавлень у такій діяльності свідчить і те, якими аргументами вони пояснювали обмеження жіночих громадянських прав. У грудні 1912 р. на таємних зборах українських політичних партій щодо курсу майбутньої підтримки у війні відсутність жінок мотивували тим, що «нарада мусить зберігати поважний, серйозний і діловий настрій і тому не можуть мати доступу жінки». Обуреним таким рішенням найактивнішим діячкам тогочасного жіночого руху (Костянтині Малицькій, Марії Білецькій, Олімпії Лучаківській, Євгенії Вергановській) довелося увірватися в зал засідань силоміць.

На переконання багатьох сучасників, ідеї емансипації серед більшості жінок приживались із великою пересторогою. Головною причиною, на думку Михайлини Рошкевич, було те, що галицькі жінки переймалися цими ідеями доти, допоки це не загрожувало їх «спокійному проживанню». Зі страхом наштовхнутися на критику чи насмішки процес емансипації галичанок пов’язував також Іван Макух, пишучи, що «треба було жінкам знести багато насміхів і наруги від реакційних своїх і чужих чоловіків заки громадянство звикло до думки, що жінка також повноправна людина». Схожі спостереження щодо емансипації були й у письменниці Ольги Дучимінської, яка писала, що заміжні або навіть заручені жінки втрачали будь-яку цікавість до громадських справ. «Вони дивляться що “він” скаже, як “він” думає, чи це “йому” подобається… – згадувала Дучимінська. – І цей “він” у всіх відмінках, і то жінки, які вже самі на себе працюють!» Причиною такого несприйняття емансипації авторка статті на цю тему в жіночому журналі «Мета» у 1908 р. називала те, що більшості її сучасниць здається, нібито емансипація веде до «збурення подружнього життя». Такі побоювання мали певний сенс, оскільки ідеї емансипації справді актуалізували суспільні дискусії навколо інституту сім’ї і його патріархальних рис. Ці ідеї увиразнили також проблему існування стандартів подвійної моралі, яка звично пробачала чоловікам більше, аніж жінкам, а відтак оприявнили чимало незручних тем.

Ольга Бачинська з Барвінських. Львів, фото [1887–1905] років.

Відділ мистецтв ЛННБ ім. В. Стефаника

Погляд на жінку в середовищі української інтелігенції Галичини на межі ХІХ – ХХ ст. формувався на контрастах, з одного боку, національної традиції, уявлень про непорушність і незмінність гендерних ролей, а з іншого – вимог нового часу і продиктованих ним викликів. Найбільш помітною гендерна нерівноправність була в сімейному праві: заміжня жінка навіть більшою мірою, ніж самотня чи вдова, була обділена у можливості самостійного представництва у правових відносинах. Обмеженими були права жінок у виборчому законодавстві, доступі до вищої школи, участі в різного роду громадських та політичних організаціях. Ідеї жіночої емансипації поступово знаходили своє коло прихильників, які вимагали змін такого становища жінок. Чи не найбільше дискусій на тему жіночої емансипації спричинило занепокоєння щодо ризику руйнування традиційних сімейних цінностей (нещасливі родини, недоглянуті діти і загалом деморалізоване суспільство).

Прогресивні кола української інтелігенції активно обговорювали потребу та перспективи емансипації як чинника розвитку всього українського суспільства. Позитивним результатом емансипації вважали активну участь жінок у громадському житті свого народу – у заснуванні доброчинних та культурно-просвітніх організацій, що неодмінно мали б сприяти піднесенню української свідомості. Публікації на теми значення і ролі жінки в суспільстві і родині, її національних обов’язків стали доволі популярними у пресі різних ідейних спрямувань. Сприяли таким обговоренням умови політичного життя Галичини, польсько-українські антагонізми, що на початку ХХ ст. набирали дедалі нових обертів. У реакціях на ці виклики українське суспільство серед іншого мало змогу оцінювати себе і свою жіночу половину, дедалі частіше помічаючи та усвідомлюючи, що культивовані в жінках риси моральних, але пасивних авторитетів мало придатні для досягнення намічених національних цілей.

Радимо почитати

1. Благий В. Студентки Львівського університету в 1897–1914 роках // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Львів, 1998. – Вип. 33. – С. 132–138.

2. Богачевська-Хомяк М. Білим по білому: Жінки в громадському житті України 1884–1939. – Київ, 1995. – 424 с.

3. Заярнюк А. Соціальні аспекти статі у дискурсі греко-католицького духовенства Галичини другої половини ХІХ ст. // Україна модерна. – Київ, 2000. – Ч. 4–5. – С. 50–80.

4. Книш І. Іван Франко та рівноправність жінки. – Вінніпеґ, 1956. – 154 с.

5. Кобринська Н. Вибрані твори / Упоряд. Г. Денисюк, К. Кріль. – Київ, 1980. – 446 с.

6. Крушельницька С. Спогади. Матеріали. Листування. У 2 частинах / Упоряд. М. Головащенко. – Київ, 1979. – Ч. 2. – 447 с.

7. Маланчук-Рибак О. Ідеологія та суспільна практика жіночого руху на західноукраїнських землях ХІХ – першої третини ХХ ст.: типологія та європейський культурно-історичний контекст. – Чернівці, 2006. – 500 с.

8. Рошкевич М. Таку вже Бог долю судив. Оповідання, спогади / Упоряд. Р. Горак. – Львів, 1993. – 112 с.

9. Черчович І. «Не дружися Русин з Полькою – буде суперечка»: до історії змішаних шлюбів у Галичині другої половини ХІХ – початку ХХ століття // Історичні та культурологічні студії. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2014–2015 Вип. 6–7. – С. 81–88.

10. Черчович І. Подружні зради в галицьких сім’ях кінця ХІХ – початку ХХ століття [Електронний ресурс] // Україна Модерна. Грудень 2015. – Режим доступу: http://uamoderna.com/md/cherchovych-galicia-adultery.

11. Черчович І. Професійна реалізація жінок кінця ХІХ – початку ХХ століття: на прикладі українського суспільства Галичини // Новітня доба. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2014. – С. 7 – 18.

12. Черчович І. Українки у Львові на початку ХХ століття: у світлі щоденних практик // Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка. Серія: історія. – Тернопіль, 2013. – C. 13–19.