Читать книгу 100 знаменитих людей України - Оксана Очкурова - Страница 3

(народ. 1913 р. – пом. 2002 р.)

Відомий кардіохірург, біокібернетик, учений-експериментатор, громадський діяч. Директор Інституту серцево-судинної хірургії, завідувач відділу біологічної кібернетики в Інституті кібернетики. Академік Національної академії наук України, член-кореспондент Академії медичних наук, професор. Герой Соціалістичної Праці (1973р.), лауреат Ленінської (1961р.) і Державної (1973р.) премій СРСР і трьох Державних премій УРСР, нагороджений багатьма урядовими нагородами. Автор наукових і науково-популярних книг.

«Старіти – погано, але це єдиний спосіб пожити довше», – полюбляв повторювати Микола Амосов – людина, діянням і оптимізму котрої можна тільки позаздрити. Він боявся не смерті, а лише старості, оскільки бачив у ній ворога, що заважає повнокровно думати і діяти, – а саме цьому він присвятив усе своє життя від народження і до самої смерті.

Народився Микола 6 грудня 1913 р. в селі Вільховому, недалеко від Череповця. Мати-акушерка була нарозхват на кілька сіл. І вдень і вночі породіллі вимагали допомоги Кирилівни, – і першими спогадами дитинства для її сина стали довгі години чекання. Хлопчик фактично виховувався без батька, тому що той після повернення з фронту почав пити, завів іншу родину і назавжди залишився для нього «чужим». Микола ріс кволим і нетовариським, гуляти не любив, був незграбним і дуже боявся видатися смішним, завжди відчуваючи свою неповноцінність. «Так і в школу пішов – самотній». Жили дуже бідно, недоїдали: мати заробляла небагато, а подарунків не брала і до того ж намагалася дати гарну освіту своїй старшій незаконнонародженій дочці Марії. І Микола з дитинства пізнав увесь тягар нелегкої селянської праці.

Щойно хлопчик навчився читати, він закохався в книги і вже ніколи не розлучався з ними. Микола закінчив початкову школу в селі, а середню – у Череповці. Навчався легко, був записаний одразу до трьох бібліотек, а от ким бути далі, за нього вирішила держава: 9-й клас несподівано закрили (1930 р.) і учням запропонували на вибір – механічний технікум у місті або навчання на лісника під Ленінградом. Коштів на життя вдалині від домівки в Амосова не було, і він став студентом-«техніком», а по закінченні технікуму працював в Архангельську змінним механіком на електростанції при великому лісопильному заводі. Тут же він уперше закохався й 1934 р. одружився із симпатичною бухгалтеркою Галиною Соболевою.

Роботу на виробництві Микола вважав справою нудною. Він завжди мав пристрасть до вигадування, конструювання і тому вступив до Всесоюзного заочного індустріального інституту в Москві на енергетичний факультет (1934 p.), мріючи зайнятися суто наукою. А дружина витримала іспити в Архангельському медінституті. Але коли на обрії «замаячила» армія, Амосов, склавши на відмінно всі вступні іспити, опинився в одному інституті з Галею. Щоб не відставати від дружини, за перший рік навчання проштудіював програму відразу двох курсів. Навчання, як і раніше, не завдавало проблем: залишався вільний час, аби заробити викладанням у фельдшерській школі та зайнятися «наукою».

У цей час Амосов близько познайомився з професором фізики Лашкарьовим, який відкрив студенту дивний світ парапсихології. Саме йому й показав студент креслення штучного серця. «Дурниця, але ідея логічна, – згадував потім академік. – Тепер за принципом такого насоса створили протези серця, деякі працюють уже по декілька місяців, поки донора для пересадки підбирають».

1939 р. Амосов з відзнакою закінчив інститут і вирішив продовжити заняття фізіологією, проте місце в аспірантурі було тільки з хірургії. А для диплома в Заочному інституті, який він через «недовантаження» так і не кинув, зробив проект великого аероплана з паровим котлом і турбіною. Ідея була цікавою, і хоча до виробництва її не прийняли, Амосов 1940 p. одержав іще один диплом з відзнакою як інженер «паросилових установок електростанцій».

На той час подружжя вирішило пожити окремо (розлучилися 1940 p.), і Микола, «утікши з аспірантури», почав працювати ординатором-хірургом у Череповецькій міжрайонній лікарні, а також викладати анатомію й улюблену фізіологію у фельдшерській школі. Однак армія та хірургія прийшли за ним самі. З перших днів війни Амосов працював у комісії з мобілізації, а потім був призначений провідним хірургом у польовий пересувний госпіталь «ППГ-2266 на кінній тязі». У цьому госпіталі й на цій посаді він прослужив усю війну і зустрів День Перемоги в німецькому місті Ельбінгу. Спогади про цей період життя лягли в основу повісті «ППГ-2266, або Записки військового хірурга» (1974 р.). Амосов назавжди запам'ятав це «море страждань людських», навчився досконало оперувати будь-яку частину тіла і лікувати будь-які ускладнення. Особливо добре він опанував тактику і методику операцій при пораненнях грудей, суглобів і переломів стегна. Для вирішення головної проблеми – поранення грудей – хірург розробив свою операцію і «добряче насобачився на судинах!». Але кожна смерть солдата була для нього трагедією, і Амосов одного разу навіть спробував покінчити життя самогубством.

На фронті Микола Михайлович одружився з прекрасною операційною сестрою – українкою Лідією Денисенко, яка пішла на війну добровільно після третього курсу педінституту і служила в медсанбаті, а після виходу з оточення була відряджена до його госпіталю. Але якщо для більшості солдатів війна закінчилася, то для подружжя Амосових продовжувалася до вересня 1945 р. у Маньчжурії. Служити в армії Микола Михайлович страшенно не хотів. Але піти йому, майору, відзначеному багатьма бойовими нагородами, було дуже непросто. Допоміг другий диплом – інженерний. Амосов одержав призначення від Міністерства медичної промисловості завідувати головним операційним корпусом Інституту Скліфосовського й упорядковувати техніку. «Сумний і неприємний період життя… Не прижився я тоді, у 46-му, в Москві. І не тому, що кімната була чотири метри, їжа погана і короста на голові. Роботи не було, хірургії… І дивитися чужу роботу набридло. Отруєний самостійністю: дай мені, і я зроблю».

Та й науковим працям Амосова довго не давали ходу: він одержав негативні відгуки на три дисертації, а вісім наукових статей навіть не ризикнув відсилати. Замість столичного неробства Микола Михайлович віддав перевагу напруженій роботі завідувача відділення в Брянській обласній лікарні, ставши одночасно головним хірургом області. За шість років виконав багато нових і вже знайомих із фронту операцій: на шлунку, стравоході, нирках. Але найважливішими були резекції легень – при абсцесах, раку і туберкульозі. Доти він ніколи їх не робив, тому сам розробив методику і за чотири роки прооперував хворих більше за всіх у країні – понад три тисячі.

1948 р. Микола Амосов захистив кандидатську дисертацію і вже через рік вибрав тему для докторської: «Резекції легень при туберкульозі». У 1952 році дисертація була готова й дістала позитивний відгук академіка Бакулева. Того ж року Амосов був запрошений на роботу до Києва керівником клініки грудної хірургії Київського науково-дослідного інституту туберкульозу і грудної хірургії. Переїжджати йому не хотілося. «Брянські роки, з 47-го по 52-й, – найясніші в моєму житті. Випробував хірургічне щастя, дружбу з підлеглими. Потім такого вже не було, – згадував Амосов і зізнавався: – Хірургом мене зробила війна, але справжнім – Брянськ». Однак на переїзді наполягала дружина. Вона на той час закінчила педінститут і вирішила стати… хірургом, для чого і вступила до Київського медінституту. І з цього часу життя потомственого росіянина було пов'язане з Україною, і він увійшов до першої десятки особистостей, які визначали її обличчя у XX ст. Микола Михайлович у березні 1953 р. захистив докторську дисертацію і був обраний завідувачем кафедри в Київському медичному інституті.

Звичайно, Амосов не всім припав до душі. Про його нелагідний характер, безкомпромісність і різкість і дотепер пам'ятають ті, хто з ним співробітничав. Але він був унікальний в усьому: у роботі, спілкуванні, виборі захоплень. Ця людина ще за життя стала легендою – талантище, яскрава особистість, дивовижний життєлюб і працелюб. Сам Микола Михайлович вважав себе людиною неемоційною, «сухарем». Але коли 1956 р. народилася дочка Катя, він, хто «за двадцять років сімейного стажу потреби в дітях не відчував, побачивши цю маленьку, червоненьку, кволу істоту, зрозумів: скінчилася свобода, вже не втечу». Дочку він виховував за власною методикою: дисципліна, навантаження, три останніх шкільних роки – екстерном за один. Катерина Миколаївна стала доктором медичних наук, членом-кореспонден-том АМН України.

1955 р. Амосов організував і очолив клініку серцевої хірургії, перетворену в 1983 р. на Інститут серцево-судинної хірургії АМН України. Восени 1957 р. він їздив на конгрес хірургів до Мексики, де вперше побачив операцію на серці із застосуванням апаратів штучного кровообігу (АШК) і дуже зацікавився цим. Купити апарат було неможливо, та для інженера Амосова це не було проблемою. Він розробив власний проект, але необхідні трубки і, найголовніше, гепарин проти зсідання крові в Союзі було важко знайти. І тоді Микола Михайлович на мізерні 15 доларів, що залишилися від виданих грошей за відрядження, купив мінімум необхідного. Апарат було випущено на одному з підприємств Києва. А 1958 р. в Інституті кібернетики створили спеціальний відділ, де Амосов об'єднав навколо себе колектив ентузіастів. У його лабораторіях і відпрацьовувалися схеми операцій з АШК, потім додалися фізіологічні дослідження серця за участю інженерів і математиків. 1959 р. було вдало проведено операцію хлопчикові з важким уродженим пороком серця – так званою «Тетрадою Фалло». А 1960 р. Амосов очолив відділ біоенергетики Інституту кібернетики Академії наук України, в якому займався розвитком ідей, що зародилися в нього ще в Череповці: регулюючі системи організму – від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку; механізми розуму і штучний інтелект, психологія та моделі особистості, соціологія й оптимальні моделі суспільства, глобальні проблеми людства. Робота відділу тривала аж до 1990-х pp., коли колектив розпався й у відділі залишилася тільки група зі штучного інтелекту.

Микола Амосов був напрочуд різнобічною людиною. Основоположник радянської кардіохірургії став учителем практично всіх провідних українських і російських кардіохірургів. Коли 1962 р. на перше місце вийшла проблема протезів серцевих клапанів, Амосов розробив свою модель – із напівсфери, доповненої спеціальною обшивкою корпусу, що перешкоджала утворенню тромбів. І саме з цього часу, як вважає Микола Михайлович, «почалося зростання моєї кар'єри відразу по декількох лініях». Він став незмінним учасником усіх міжнародних з'їздів і конференцій кардіохірургів. Його обрали членом-кореспондентом АМН, відзначили Ленінською премією. 19 років він чесно виконував обов'язки депутата Верховної Ради СРСР. Особливо тяжкими були прийоми громадян: «Горя наслухався понадміру, на додаток до хірургічних нещасть». І якщо стосовно себе Амосов свято дотримувався правила М. Булгакова: «Ніколи нічого не проси», – то для простих людей він добивався багато чого і поза хірургією.

Одне з найяскравіших світил сучасної медицини, автор робіт із медичної і біологічної кібернетики («Моделювання мислення і психіки») був талановитим популяризатором ідей і письменником, читав лекції по всьому Союзу. Його книги «Думки і серце», «Записки з майбутнього» і «Голоси часів» видані мільйонними накладами і перекладені більше ніж 30 мовами світу. «Енциклопедія Амосова», що вийшла 2002 p., відразу стала бібліографічною рідкістю. Коли у США довідалися, що кардіохірург, кібернетик і письменник Амосов – одна й та ж людина, журнал «Look» відправив до Києва кореспондента і фотографа, а газета «Нью —

Йорк таймс» назвала Амосова правдошукачем, від пронизливих слів якого волосся стає дибки.

Іще 1952 p., коли хірурга так «схопив» хребет, що він не міг оперувати, Амосов створив власну теорію здоров'я і довголіття. Головне в ній – збільшення навантажень на організм. Щоденна зарядка – близько трьох тисяч рухів, біг, сувора дієта. Колеги вважали це самокатуванням, Амосов – експериментом. Результати він завжди записував і публікував у наукових журналах, а пізніше вони вийшли в окремих книгах («Роздуми про здоров'я», 1976 p.; «Книга про щастя і нещастя», 1979 p.). Але якщо від інфаркту втекти вдалося, то численні хвороби серця завзято намагалися вибити його з колії, обмежити працездатність. Цього людина справи дозволити собі не могла.

1986 р. Миколі Михайловичу вшили кардіостимулятор, через місяць він з'явився в клініці і «народу оголосив: “Засідання продовжується”». І знову директорство, операції, біг, щоденна зарядка. Коли 1987 р. у країні почалися економічні експерименти, Амосов перший в Україні домігся госпрозрахунку. «Результат – кількість операцій з АШК майже подвоїлась і наблизилася до двох тисяч. У півтора раза підвищилася зарплата. Працювати стало цікавіше». 1988 р. він вважав кращим у своїй кардіохірургічній біографії. «І взагалі, якраз би поставити крапку. Так ні – жадібність: давай 5 тисяч операцій, 2 тисячі – з АШКом. Слабка людина!» Амосов все-таки залишив посаду директора, та оперувати продовжував.

Микола Михайлович знову погодився було на висування до Верховної Ради, та зрозумів, «що ускочив у клопіт: не зможу задовольнити народ», – і відмовився від депутатства. 1992 р. він зробив свою останню операцію з протезування клапана. «Відразу відчув: тепер – старий». Роки приносили багато засмучень: ішли з життя давні друзі, дружина перенесла кілька інсультів. Почесний директор, який давно відмовився від зарплати у власному інституті, одержував мізерну пенсію, всі заощадження, як і в більшості простих людей, пропали. «Серцевий лікар», що врятував тисячі життів, змушений був звертатися до спонсорів, аби ті оплатили операції на його серці: 1993 р. було замінено стимулятор, а через п'ять років – поставлено штучний клапан і накладено два аортокоронарні шунти. Микола Михайлович не піддавався депресивному настрою, намагався бути «при справі». Він був справжнім життєлюбом. Можливо, почасти тому, що ніколи не вірив у загробний світ. Був переконаний у тому, що жити потрібно тут і зараз. І не заради власних утіх, а на благо людям. Про одне лише шкодував Амосов: що так і не зважився на операції з пересадки серця. Розумів, що необхідно, але «не зміг переступити через життя. “Поки серце працює – людина жива”. Знав, що це забобон, що життя в мозку, а не в серці. А в душу, яка нібито в серці – живому, не вірив… А все-таки – гріх!» Рішучим хірургам заздрив: «Недавно кубинці серце пересадили, до цього – чехи, поляки. У нас у країні – нуль. Напевно, є і моя частка провини. Але явно переступити через конкретні життя не міг».

Звичка до самоаналізу спонукала Амосова придивитися до стану своїх однолітків. Картина була драматичною, зів'янення охоплювало підступно і неминуче. І знову, як і колись, він зважився на штурм твердинь, тільки тепер як одинак, почавши у 80 років унікальний експеримент з протистояння невблаганному старінню. Цими думками він поділився в книгах «Експеримент» і «Подолання старості», а своїми філософськими ідеями – у збірнику «Розум, людина, суспільство, майбутнє». Експеримент тривав до 12 грудня 2002 р. Обширний інфаркт обірвав життя видатного кардіохірурга. На особистому рахунку Амосова – вісім тисяч урятованих хворих і п'ятдесят тисяч пацієнтів, зцілених в інституті під час його діяльності. Ціле місто зцілених. В Україні цю російську людину ще за життя називали совістю нації і «Людиною сторіччя», як гетьмана Б. Хмельницького, поета Т. Шевченка і вченого В. Вернадського. Титули йому ніколи не були потрібні. Шкода тільки, що амосівський вислів «людина помирає, коли вона вичерпана» відносно самого Амосова не виправдалася.