Читать книгу 100 знаменитих людей України - Оксана Очкурова - Страница 5

(народ. 1909 р. – пом. 1959 р.)

Український політичний діяч, один із лідерів Організації українських націоналістів, керівник українського національного опору (1939—1954рр.).

Степан Бандера – значна й суперечлива особистість в історії України. Його ім'я з ненавистю вимовляли польські й німецькі окупанти, а для радянської влади «бандерівці» стали втіленням найнебезпечніших і запеклих злочинців. Це слово на довгі роки ввійшло у мову народів, які населяли СРСР, і оцінювалося нарівні із «сепаратистами», «націоналістами» і навіть «фашистами». Породжене в надрах радянської пропагандистської кухні поняття «бандерівщина» успішно впоралось із завданням розколу українського народу на «своїх» і «чужих». І навіть у сучасній Україні воно продовжує виконувати таку функцію. Одні вважають Степана Бандеру визволителем і борцем за незалежність, інші – терористом, який для досягнення своїх цілей не щадив мирного населення.

Майбутній лідер ОУН народився 1 січня 1909 р. у селі Старий Угринів Калуського повіту Галичини, що входила тоді до складу Австро-Угорської імперії, у сім'ї греко-католицького священика. Степан був другою дитиною. Крім нього, у батьків – Андрія і Мирослави Бандер – було ще шестеро дітей.

Якщо родичі з боку батька займалися землеробством і політикою не цікавилися, то з боку матері було чимало свідомих борців за права українців: Павло Глодзинський, дядько Степана, був одним із засновників «Маслосоюзу» і кредитного товариства «Сільський господар». Ще один дядько, Ярослав Веселовський, став депутатом Віденського парламенту.

Степан ріс у будинку, де панувала атмосфера українського патріотизму, живих національно-культурних традицій. Його батько брав активну участь у відродженні Української держави в 1918—1920 pp., був депутатом парламенту Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР).

На той час хлопчику виповнилося 10 років, і варто було подумати про гімназію. Початкову освіту він здобув удома за допомогою матері і прихожих учителів, а 1919 р. склав вступний іспит до класичної гімназії м. Стрия.

Степан міг учитися лише завдяки матеріальній допомозі діда і бабусі. До тієї ж гімназії пішли його брати і сестри. На канікулах вони працювали в господарстві батька, а під час навчання – у діда. 3 14 років Степан заробляв власні гроші, даючи уроки молодшим гімназистам. Навчання в гімназії проходило під наглядом польської влади, але деякі вчителі змогли вкласти в обов'язкову програму український національний зміст.

Однак головне патріотичне виховання гімназисти діставали в шкільних нелегальних молодіжних організаціях. У той час серед підлітків популярною була організація «Пласт» (на зразок скаутських). Звичайно, і Бандера не міг її оминути. Кілька років через слабке здоров'я його не приймали в «пластуни». Він завзято тренувався, зміцнював здоров'я і нарешті був зарахований до загону ім. Ярослава Осмомисла. «Пласт» займався підготовкою підлітків до майбутньої збройної боротьби за незалежність України, патріотичним вихованням і поширенням забороненої літератури.

1927 p., успішно закінчивши гімназію, Степан мав намір поїхати на навчання до Української господарської академії в Поде-брадах (Чехословаччина), але не зміг одержати паспорт для виїзду. Довелося залишитися вдома на рік. У рідному селі займався господарством і культпросвітньою діяльністю: керував театральним гуртком і хором, заснував військово-спортивне товариство «Луг», брав участь в організації кооперативу. Міцна сільська школа в Старому Угринові з'явилася теж завдяки старанням Бандери.

На той час Степан уже був членом Української військової організації (УВО), утвореної в 1920 р. із загонів Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. За дорученням УВО Бандера вів пропаганду в рідному і сусідніх селах. У стихію підпільної роботи він занурився, ледь вступивши на агрономічний факультет Львівського політехнічного інституту. Хоча Степан чесно намагався навчатись, диплом інженера-агронома він так і не отримав: перешкодила політична діяльність і арешт.

1929 р. завершився процес об'єднання всіх націоналістичних організацій Західної України в єдину Організацію українських націоналістів. Провідником (керівником) ОУН був обраний Євген Коновалець, а створена раніше УВО ввійшла до ОУН як один з підрозділів. Членом нової організації Бандера став з початку її існування. Уже маючи досвід революційної діяльності, він керував поширенням підпільної літератури, яку друкували за межами Польщі. На цей період припадають його перші арешти, що стали школою політичної боротьби.

Незабаром Степан Бандера ввійшов до складу Крайової екзекутиви (виконавчого органу) ОУН, посівши посаду секретаря відділу пропаганди в Західній Україні. Він дійсно підніс пропаганду національної ідеї на високий рівень. Почалися масові акції, що мали на меті пробудження політичної активності народу. Зокрема, Бандера задумав і провів «Шкільну акцію», коли учні викидали зі шкіл польські герби і прапори, відмовлялися відповідати польською мовою і бойкотували вчителів-поляків. «Антимонопольна акція» являла собою відмовлення українців купувати горілку і тютюн. ОУН закликала: «Геть з українських сіл і міст горілку і тютюн, тому що кожен гріш, витрачений на них, збільшує фонди польських окупантів». Польські газети негайно подали це як черговий доказ українського антисемітизму: адже власниками питних закладів, як правило, були євреї.

Для проведення таких акцій були потрібні чималі кошти. Тому бойовики ОУН, перебуваючи у стані війни з польською державою, часто грабували банки і поштові відділення. При цьому іноді гинули випадкові перехожі. Звичайно, такі дії завдавали удару по іміджу організації. Зрозумівши це, Степан Бандера заборонив акції експропріації. Вирішено було зосередитися на політичній пропаганді.

На початку 1933 р. конференція Проводу ОУН у Празі затвердила Степана Андрійовича на посаді крайового провідника. Почалася серйозна робота з розширення структури ОУН і організації підпільного навчання кадрів. Щоб іще раз нагадати про цілі боротьби з режимом, було проведено серію каральних акцій проти представників польської влади. Два найбільш відомі політичні вбивства того часу набули широкого розголосу у світі. 21 жовтня 1933 р. 18-річний студент Микола Лемик убив співробітника радянського консульства у Львові О. Майлова, заявивши, що прийшов помститися за голодомор в Україні, улаштований більшовиками. Цим політичним убивством керував особисто Бандера. Суд над Лемиком дав можливість стверджувати, що голод в Україні – дійсний факт.

Ще однією жертвою помсти ОУН став міністр внутрішніх справ Польщі Броніслав Пєрацький. Рішення про його усунення було прийнято на спеціальній конференції ОУН у Берліні, де був присутній Андрій Мельник, представник Проводу українських націоналістів, і крайовий провідник Степан Бандера. Убивство було актом відплати за проведену в 1930—1932 pp. під керівництвом Пєрацького операцію «пацифікації» (умиротворення), коли внаслідок дій польської поліції й армії було зруйновано і спалено сотні сіл, убито кілька тисяч жителів Галичини і Волині. План замаху розробив Роман Шухевич, приводив його в дію Микола Лебідь, загальне керівництво здійснював Степан Бандера. Організатора і виконавця замаху було арештовано, а крім них – іще 10 осіб, обвинувачених у підготовці злочину.

Два роки тривало слідство. Бандеру тримали в окремій камері закутим у кайдани. На суді у Львові обвинувачувані відмовлялися говорити польською мовою, віталися словами «Слава Україні!» і перетворили зал процесу на трибуну пропаганди ідей ОУН. Степана Бандеру, Миколу Лебедя і Ярослава Карпинця суд засудив до страти. За амністією, оголошеною раніше, вищу міру замінили на довічне ув'язнення. Кілька спроб підготувати втечу Бандери з в'язниці не мали успіху. За ґратами він просидів до 1939 р. Коли Німеччина напала на Польщу, містечко, в якому була в'язниця, було бомбардоване. Тюремна охорона розбіглась, а Степана Бандеру випустили з камери звільнені в'язні-українці.

Опинившись на волі, Бандера приїхав до Львова. За кілька днів до цього місто було зайняте Червоною Армією. Спочатку перебувати там було відносно безпечно. Протягом декількох тижнів відбувалася розробка стратегії майбутньої боротьби. Продумувався план дій у разі масових репресій і депортацій радянськими військами населення України.

НКВС уже під час львівського процесу 1936 р. виявляв цікавість до ОУН і самого Бандери. Адже тоді Степан Андрійович заявив: «ОУН бореться з більшовизмом тому, що більшовизм – це система, за допомогою якої Москва поневолила українську націю, знищивши українську державність… Більшовики застосовують методи фізичного знищення – масові розстріли і голод, тому і ми в боротьбі з ними застосовуємо фізичні методи».

Тепер організації випала реальна можливість показати, що вона виступає проти будь-яких окупантів України, чию б форму вони не носили. Після звільнення з польських в'язниць більшості оунівців почалося формування густої мережі ОУН по всій Україні, налагодження широкомасштабної діяльності. Незабаром Бандера прибув до Кракова для узгодження подальших планів. Було потрібне також термінове лікування хвороби суглобів, що загострилась у в'язниці. Довелося нелегально перетинати радянсько-німецьку демаркаційну лінію.

На той час в організації були внутрішні конфлікти: між молодими і більш досвідченими, між керівництвом, що комфортно живе в еміграції, і основною масою членів ОУН, що працювали за умов підпілля і поліцейського переслідування.

Лідер ОУН Євген Коновалець, використовуючи свій дипломатичний і організаційний талант, умів гасити суперечності. Загибель його 1938 р. у Роттердамі стала важкою втратою для націоналістичного руху. Спадкоємцем Коновальця став його найближчий соратник, полковник Андрій Мельник – людина добре освічена, стримана і толерантна. Подальші події прийняли драматичний оборот для українського національно-визвольного руху.

Після нарад у Кракові і Відні Бандеру було делеговано до Рима для переговорів з Мельником. Головна розбіжність між Проводом ОУН і Крайовою екзекутивою полягала в стратегії національно-визвольної боротьби. Бандера і його однодумці вважали за необхідне підтримувати контакти з усіма воюючими сторонами, не зближаючись ні з яким угрупованням, розраховуючи лише на власні сили, оскільки в незалежності України не був зацікавлений ніхто. Фракція Мельника вважала, що потрібно робити ставку на Німеччину.

Не зумівши домовитися, кожне з двох угруповань проголосило себе єдиним законним керівництвом ОУН. Надалі антагонізм між ними досяг такого загострення, що вони нерідко боролись одне проти одного з такою жорстокістю, як і проти ворогів України.

Ставлення німецького керівництва до ОУН було суперечливим. Користуючись цим, бандерівцям удалося створити «Легіон українських націоналістів», що складався з двох батальйонів – «Нахтіґаль» (соловей) і «Роланд». Німці планували використовувати їх у підривних цілях, а Бандера сподівався, що вони стануть ядром майбутньої української армії.

30 червня 1941 p., відразу ж після відступу Червоної Армії, Національні збори у Львові проголосили Акт відновлення Української державності. Було утворено український уряд у складі 15 міністрів на чолі з Ярославом Стецьком. Слідом за фронтом на схід було відправлено загони ОУНівців по 7—12 осіб (усього близько 2 тис. осіб), що мали формувати українські органи самоврядування на захоплених німцями територіях.

Німеччина, однак, зовсім не була зацікавлена в незалежній Україні. Гітлер доручив Гіммлеру терміново ліквідувати «бандерівську диверсію». До Львова негайно прибула команда СД і спецгрупа гестапо. Стецька і Бандеру заарештували. Українські батальйони «Нахтіґаль» і «Роланд» було розформовано, їхніх командирів арештовано.

Нацисти кинули до концтаборів і в'язниць сотні українських борців за незалежність. Почався масовий терор. У концтаборі Освенцім були по-звірячому замучені брати Степана Бандери – Олекса і Василь. Декількома місяцями раніше органами НКВС у Львові був арештований і пізніше розстріляний і батько – Андрій Бандера. Сестер Марту й Оксану відправили на вічне поселення в Красноярський край.

Бандера пробув у таборі Заксенхаузен до кінця 1944 р.

Восени 1942 р. з партизанських загонів бандерівців, мельниківців і «Поліської січі» було сформовано Українську повстанську армію (УПА) на чолі з Романом Шухевичем. УПА вела боротьбу з радянськими військами, червоними партизанами, польською армією і фашистами.

Відчувши на своїй шкурі силу УПА, німці почали шукати в ній союзника проти Москви. У грудні 1944 р. Бандеру і декілька його сподвижників було звільнено. Йому так і не вдалося потрапити до України. Центральні органи ОУН розташували на заході Німеччини. На засіданні ради керівництва Степана Андрійовича було обрано керівником закордонної частини ОУН. На конференції 1947 р. Бандеру обрали керівником усієї Організації українських націоналістів. На той час у закордонних частинах виникла опозиція Бандері. Йому дорікали за диктаторські нахили і неокомуністичну ідеологію. Після тривалих дискусій Бандера подав у відставку і збирався їхати до України. Однак відставку прийнято не було. Ще двічі – у 1953 і 1955 pp. – конференції ОУН обирали його головою керівництва.

Після війни родина С. Бандери опинилася в зоні радянської окупації. Під вигаданими іменами його дружина і двоє дітей ховалися від агентів КДБ. Часто родина недоїдала, діти росли хворобливими. З початку 1950-х pp. мати з дітьми оселилася в маленькому селі Брайтбрун. Тут Степан міг бувати частіше; незважаючи на зайнятість, батько приділяв час для занять з дітьми українською мовою. 1954 р. родина переїхала до Мюнхена, де вже жив Степан Андрійович.

В останні 15 років життя Степан Бандера опублікував велику кількість теоретичних праць, у яких аналізувалася політична ситуація у світі, у СРСР, в Україні, намічалися шляхи подальшої боротьби. Ці статті не втратили свого значення й нині. Так, у праці «Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном» Бандера писав: «Самостійної держави український народ зуміє домогтися шляхом боротьби і праці. Без активної боротьби найсприятливіші ситуації не дадуть нам ніколи державної незалежності – тільки заміну одного поневолення іншим. Як звільнення, так і захист самостійності України може в основі своїй спиратися лише на власні українські сили, на власну боротьбу і постійну готовність до самозахисту».

15 жовтня 1959 р. Степан Бандера відпустив охорону і ввійшов до під'їзду будинку, в якому жив разом із родиною. На сходах його зустріла молода людина. Зі спеціального пістолета вона вистрілила в обличчя провідникові ОУН струменем розчину ціанистого калію. Сталася зупинка серця.

Це вбивство було заключним актом 15-річного полювання на лідера українських націоналістів. Убивцею виявився агент КДБ, 30-літній українець Богдан Сташинський. За виконане завдання шеф КДБ Шелепін вручив йому в Москві орден Червоного Прапора.

Ім'я Степана Бандери для багатьох його співвітчизників не лише на західноукраїнських землях стало символом іще за життя, символом і прапором боротьби за незалежність і соборність України.