Читать книгу 100 знаменитих людей України - Оксана Очкурова - Страница 8

(народ. 1952 p.)

Видатний футболіст і тренер, кращий форвард київського «Динамо»; кращий футболіст Європи (1975р.). Бронзовий призер XX і XXI Олімпійських ігор (1972, 1976р.). Володар Кубка кубків (1975, 1986р.) і Суперкубка Європи (1986р.). Член символічного «Клубу Г. Федотова» (317 голів). Автор книг «Футбол на все життя», «Гол, який я не забив», «Право на гол», «Екзаменує футбол», «Життя без чернеток». Нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, православним орденом Преподобного Нестора Літописця. Член Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму Верховної Ради України. Тренер національної збірної України з футболу (із 2003р.).

Мало знайдеться у світі людей, здатних привабити до телевізійного екрана і жінок, і чоловіків і не викликати при цьому незгоди між сторонами. Олег Блохін – зірка київського «Динамо» 1970—1980-х pp. – один із таких чародійників. Для слабкої статі він був просто чарівною і сильною людиною, для сильної – майже єдиною надією почути від спортивного коментатора заповітне слово «Гол!!!». А сам Олег Володимирович говорить про багато років напруженої праці, поразок і перемог: «Футбол – мої радість і горе. Футбол – моє життя, у якому я обстоюю своє право на гол. І щоразу жену від себе думку, що з цим рано чи пізно треба попрощатися…» Легендарний форвард не розлучається з футболом уже понад 40 років.

У родині Блохіних ніколи не говорили: «Не бігай, не стрибай, сиди тихо», – навпаки, заохочували до руху обох синів, старшого Миколу і молодшого, народженого 5 листопада 1952 p., Олега. Це не дивно, адже їхня мама Катерина Захарівна була багаторазовою чемпіонкою УРСР зі спринту, 68 разів била рекорди України, а батько Володимир Іванович, хоч і не досяг небувалих висот, але теж був прекрасним легкоатлетом і серйозно захоплювався футболом. І час був такий, що м'яч ганяли всі хлопчаки, мріючи коли-небудь зрівнятися славою з відомими майстрами. Олег теж ріс таким, і батьки зуміли вловити в ньому, як раніше в старшому Миколі (хімік за покликанням, він у студентські роки отримав розряд з легкої атлетики), спортивний характер. Мати за руку привела хлопчика до футбольної секції при факультеті фізичного виховання, і він цілих два тижні ходив на справжні тренування, поки тренер кудись не зник. Щоби блиск захоплення в очах Олега не згас, Володимир Іванович сам почав спускати з сина сім потів на обов'язкових ранкових розминках – готував до вступу до школи «Юного динамівця».

15 вересня 1962 р. Олег Блохін, склавши вступний іспит – технічні прийоми і гру в міні-футбол, – заповнив облікову картку і став офіційним членом товариства «Динамо». Треба сказати, що на іспиті він нічим особливо не вирізнився. Невисокий для свого віку, сором'язливий, кволий хлопчик потрапив у команду А. Леонідова лише завдяки надзвичайній швидкості реакції. Його довго прозивали «татковим синком» і «боягузом» – за те, що його батько був особисто знайомий із тренером, а хлопчик не втручався в бійку із сильнішими хлопцями. Олег не звертав на задерик уваги і тільки й знав, що тренуватися. Леонідов постійно чув його прохання: «Дозвольте залишитися попрацювати біля стіночки над технікою». Він міг подовгу відпрацьовувати удари, жонглювати м'ячем, а то, переборовши себе, кинутися в силову боротьбу із супротивниками. Результати не змусили себе чекати: голи, забиті в багатьох зустрічах, принесли першу путівку на міжнародні змагання. Поїздка до Франції, в Круа, на європейський турнір юнацьких команд у травні 1969 р. і завойоване тоді третє місце дуже запам'яталися дев'ятикласнику Олегові Блохіну. Там же і виявився його безкорисливий характер: тоді як члени збірної бігали по Парижу в пошуках модних светрів і джинсів, юний форвард усі кишенькові гроші витратив на сувеніри для однокласників. Ті знали його не лише як старанного учня і вірного друга, але і як людину, палко закохану у футбол, – часом нестриману, запальну, дуже вразливу, але завжди цілеспрямовану в досягненні поставленої мети. Усі ці риси в Блохіна збереглися й донині.

Після закінчення школи Олег був уже гравцем дублюючого складу «Динамо». Паралельно з постійними зборами і тренуваннями він заочно навчався в Київському державному інституті фізичної культури. У «дублі» Блохін пробув три сезони. Звичайно, він дуже хотів потрапити до основного складу, але сам розумів, що рано – багато футбольних елементів виявилися не закріпленими, – і Олег випрацьовував техніку під керівництвом заслуженого тренера України М. Комана, увесь час розмірковуючи, кого ж із непереможних форвардів – А. Бишовця, А. Пузача, В. Онищенка чи В. Хмельницького – зможе замінити. У листопаді 1971 р. Блохін, уже повноправний гравець «Динамо», відстояв своє право бути членом збірної СРСР на XX Олімпійських іграх і влітку 1972 р. разом із командою став бронзовим призером. Це був початок «ери Блохіна», яка незабаром стала наводити жах на захисників і воротарів усього світу. Але не все у його злеті було так просто, як може видатися. Спочатку молодому нападникові здавалося, що досвідчені партнери мало й погано взаємодіють із ним, не приймають у командну гру. Він увесь час намагався «захопити» м'яч і створити голеву ситуацію, покладаючись лише на свою високу швидкість. Але коли пройшов страх виявитися непотрібним, уся команда, включаючи і тренерів, зрозуміла, що Блохін перевершив майже всіх, і почала сама «грати на нього».

Щоб перелічити всі перемоги і поразки Олега Блохіна, треба було б написати кілька книг (що й зробив у різні роки сам футболіст). Йому належать усі особисті рекорди в радянському футболі: за збірну СРСР він провів 112 матчів і забив 47 м'ячів, зіграв у чемпіонатах СРСР 432 рази і забив 211 голів. У п'ятьох сезонах Олег очолював список бомбардирів першості країни, 15 разів називався в трійках кращих гравців сезону (причому 13 – під першим номером), став семиразовим чемпіоном СРСР, у різний час тричі був капітаном своєї команди, двічі входив до збірної команди Міжнародної федерації футболу (ФІФА).

Олег Володимирович мав славу футболіста, який визначає командну гру. Він упевнено взаємодіяв із усіма партнерами, маневрував по фронту атаки, рішуче вступав у боротьбу при втраті м'яча, ставав організатором багатьох комбінацій. Протягом майже двадцяти років Блохін зберігав прекрасну форму, відмовляючи собі в усіх задоволеннях і по праву вважався універсальним форвардом. Микита Симонян вважав, що Блохін мав би на своєму рахунку більше забитих м'ячів, якби завжди грав на вістрі атаки. І коли одного разу великий бомбардир сказав про це Олегу, той погодився, але водночас і заперечив, мотивуючи тим, що «збіднив би свою гру».

Переїзди, тренування, ігри за «Динамо» і збірну країни – каторжна праця, на особисте життя часу практично не залишалося. Навіть після одруження 1980 р. з Іриною Дерюгіною життя прославленого футболіста лише віддалено нагадувало сімейне.

Прощання Блохіна з київським «Динамо» відбулося 1987 р. З початком перебудови багатьох спортсменів почали запрошувати за кордон. Виїхав і Блохін. Протягом року він виступав за австрійську команду «Форвертс». Уболівальники побачили останній матч свого кумира в Києві 28 червня 1989 p.: грали збірна ветеранів СРСР і збірна зірок світового футболу.

І хоча Олег Володимирович вважає, що «гроші можна втратити, любов мільйонів – ніколи», фінансовий стан спортивної родини Блохіна – Дерюгіної, у якій підростала дочка, абсолютно не відповідав рівню зіркової пари. Легендарний форвард переїхав на Кіпр, аби забезпечити пристойне життя своїм двом Іринам. Рік він грав там за «Аріс», але незабаром остаточно повісив бутси на цвях і сам почав «навчати забивати голи» інших футболістів – став тренером у Греції. Протягом двох з половиною років він очолював «Олімпіакос», потім ПАОК й «Іонікос». І хоча на посаду тренера, як і в західне життя, він прийшов «сирим», але керовані ним команди швидко почали посідати непогані позиції. Зокрема, «Іонікос» у турнірній таблиці з останнього місця піднявся на шосте і став володарем Кубка Греції.

Кілька років Блохін розривався між родиною і роботою, дуже скучаючи за дочкою, яка й так фактично росла без батька, що постійно був у роз'їздах. Урешті-решт, як розповідала Дерюгіна, шлюб перетворився на «нудний телефонний роман» і розпався. 2000 р. Олег Володимирович одружився вдруге. Анжела Блохіна молодша за чоловіка на 16 років, і зараз вони виховують двох маленьких дівчат – Ганну і Катерину, названу на честь знаменитої бабусі, яка, мріючи про онука, називає сина «бракоробом». Трирічну Анюту батько жартома називає «Бен Ладеном» – занадто яскраво виявився в дочці бурхливий сімейний характер – і говорить, що дочки змушують його не покладати рук і «думати про те, що прожито не вже 50, а лише 50».

Але незважаючи на сімейне щастя, Олег Володимирович продовжує «жити в літаках». Розставшись із тренерською посадою, він залишив родину в благополучній Греції, а сам повернувся на батьківщину і вже протягом двох скликань є депутатом Верховної Ради і членом Комітету з питань молодіжної політики, фізичної культури, спорту і туризму в Україні. Але Блохін не любить засиджуватися в кабінетах. Він активно бере участь у благодійних акціях, успішно співпрацює в різних програмах із православною церквою, координує роботу створеного ще 1994 р. благодійного фонду ім. Блохіна, що підтримує ветеранів спорту, і Кубка його ж імені.

За громадськими справами на улюблений футбол часу у форварда-тренера-політика практично не залишається, його замінюють теніс і плавання. Але 27 вересня 2002 p., випереджаючи свій ювілей, Олег Володимирович зробив сюрприз усім уболівальникам і просто людям, які не забули футболіста. Відбувся благодійний матч, у якому брали участь його друзі як із команд колишнього СРСР, так і зі світових збірних. За кожну команду він зіграв по тайму, як і раніше показуючи вищий клас форварда.

Кілька разів Олег Володимирович вів переговори з українськими клубами, що запрошували його працювати тренером, але щоразу щось не складалося, звідкись бралися чутки, що Блохін «дорого коштує». А сам титулований нападник вважав би себе просто щасливим, якби випала можливість тренувати київське «Динамо» – збірну, до якої він прикипів усім серцем. І в тих, хто прагне досягнення мети, бажання обов'язково збуваються: з вересня 2003 р. Олега Володимировича призначено старшим тренером національної збірної України з футболу.