Читать книгу 100 знаменитих людей України - Оксана Очкурова - Страница 4

(народ. 1906 р. – пом. 1984 р.)

Видатний авіаконструктор. Генеральний конструктор літаків серії Ан. Один із засновників промислового планеризму. Член-кореспондент АН УРСР (1960р.) і АН СРСР (1981р.). Доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри конструкцій літаків Харківського авіаційного інституту (1977р.). Заслужений діяч науки УРСР (1976р.), лауреат Державних премій СРСР (1952р.), УРСР (1976р.) і Ленінської премії (1962р.). Герой Соціалістичної Праці (1966р.). Нагороджений трьома орденами Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Трудового Червоного Прапора, Золотою медаллю ім. А. М. Туполева та ін. Його ім'я присвоєне механічному заводу й аероклубу м. Києва. Автор книги «Десять разів спочатку».

Літаки «сімейства» Ан у світі називають «елегантними» і «породистими». В них відчувається стиль їхнього творця – Олега Костянтиновича Антонова, який любив повторювати, що «некрасивий літак не полетить». Ця людина, що вдихнула життя в українське літакобудування, народилася 7 лютого 1906 р. за тисячу кілометрів від Києва, у Підмосков'ї, де його батько, інженер-будівельник, будував Канатчикову дачу. Костянтин Костянтинович Антонов і його дружина Ганна Юхимівна Бикорюкіна (померла, коли сину виповнилося дев'ять років) перший час і жили там же, на території споруджуваної психіатричної лікарні. А 1912 р. родина остаточно переселилася до Саратова, де мешкало багато родичів. Літо вони звичайно проводили в бабусі в дачному селищі Савіному, і тут Олегу і його старшій сестрі Ірині жилося привільно.

Хлопчик ріс романтиком і мрійником. Почувши якось від двоюрідного брата про легендарний переліт Луї Блеріо через Ла-Манш, він назавжди занедужав небом. Але Олег не тільки по-дитячому стрибав з парусиновою парасолькою з даху, він підійшов до своєї мрії ґрунтовно – збирав і систематизував усе, що тією чи іншою мірою стосувалося авіації: фотографії з журналів, малюнки, книги, моделі. Згодом великі пізнання з історії літакобудування у світі стали йому в пригоді.

Наступною сходинкою до неба, як думав Олег, мало стати реальне училище, де віддають перевагу технічним наукам. У перші учні він не вибився, зате досконало опанував французьку мову. Потім спалахнули війна і революція, училище закрилося, коли Олегу виповнилося 14 років, а в школу для дорослих приймали тільки з 16-ти. Антонов прилаштувався до старшої сестри і, тихенько сховавшись на задній парті, жадібно вбирав знання. До зразкового учня незабаром звикли, а через два роки видали свідоцтво про закінчення школи. Свою мрію про польоти Олег плекав як і раніше, весь вільний час проводив на аеродромі 33-го загону червоних військових льотчиків, щось майстрував із літакових деталей, знайдених на звалищі. А ще разом із друзями він створив «Клуб аматорів авіації», і вони з ентузіазмом приєдналися до роботи щойно створеного Добровільного товариства друзів Повітряного флоту (ТДПФ). І якщо шлях до літної школи сину службовця був закритий, то будувати моделі і планери ніхто заборонити не міг.

Креслення і загальний рисунок свого першого планера «Голуб» ОКА-1, розфарбовані для більшої переконливості акварельними фарбами, 17-річний Олег надіслав на московський конкурс. Він виявився єдиним молодим ентузіастом, який ризикнув представити на суд фахівців своє дітище, і був премійований пробним польотом на німецькому гідролітаку «Юнкерс-12». Як активіст і керівник авіамайстерні, Антонов за рекомендацією ТДПФ вступив до Саратовського університету. Щоправда, Олега туди не хотіли приймати, тому що кароокий хлопчисько через постійне недоїдання і перенесений висипний тиф мав вигляд років на 13—14. Але колійний факультет, на щастя для Антонова, закрили, і через рік він уже був студентом відділення гідроавіації в Ленінградському політехнічному інституті (1925 р.). Навчався Олег легко й із задоволенням, а як досвідченого планериста його відразу було обрано секретарем технічного комітету ТДПФ. На той час він написав дві брошури – «Найпростіші моделі планера з паперу» і «Навіщо нам потрібні планери», взяв участь у зльоті планеристів у Коктебелі. Щоправда, «Голуб» так і не злетів, але модель викликала інтерес самобутньою конструкторською розробкою.

В інституті Антонов часу не марнував: працював інструктором авіамодельного гуртка, готував дописи в газету, робив макети літаків для науково-фантастичного фільму «Наполеон-газ», заробляючи таким чином на їжу. Він багато встигав, очевидно, допомагало гасло: «робити повільні дії без проміжків між ними». Цікаво, що антоновський планер ОКА-3 випробував під час своєї опали уславлений льотчик В. Чкалов, він же навчав майбутнього конструктора тримати штурвал літака. А на одному з перших зльотів у Коктебелі Олег познайомився ще з одним завзятим планеристом, який мріяв установити на аероплан без мотора (планер) не мало не багато, а ракетний двигун, – С. Корольовим. Абсолютно несхожі за характером люди зберегли юнацьку дружбу на все життя.

У 25 років Антонов став одразу головним конструктором у КБ Московського планерного заводу. Ще за роки навчання він побудував ОКА-3, «Стандарт-1», «Стандарт-2» і ОКА-6 – могутній планер «Місто Леніна». Завдання «від моделі до планера, від планера – на літак» молодий конструктор успішно виконав: протягом восьми років завод випускав до двох тисяч машин на рік. Величезна зацікавленість молоді планеризмом була зумовлена майже повною відсутністю в той період літаків, і кожен майбутній льотчик навчався літати саме на планерах. Та й сам Антонов неодноразово визнавав, що «будував планери, щоб літати». Усього серійно випускалося близько тридцяти типів його планерів і серед них: «Упар», «Рот-Фронт-7» (на ньому 1939 р. О. Клепикова встановила міжнародний рекорд дальності – 749 км за 8 год. 25 хв., багато років не перевершений), БС-3 («Буксирувальний серійний»), «Масовий-4» та експериментальний мотопланер ЛЕМ-2.

Незважаючи на величезну завантаженість, молодий конструктор наполегливо займався спортом. Це був своєрідний протест проти туберкульозу, що постійно підточував здоров'я. Особливу увагу Антонов приділяв тенісу і грав майже на рівні професіоналів. На кортах він і познайомився зі своєю першою дружиною Лідією Сергіївною Кочетковою і повіз її у весільну подорож на зліт планеристів до Коктебеля (1930 p.). Елегантний, завжди добре одягнений, ввічливий, Антонов вирізнявся на тлі однолітків підкресленою інтелігентністю і нескінченною відданістю своїй мрії. Лідія Сергіївна признавалася: «Я була вражена польотами і людиною», і незабаром справа чоловіка стала і її справою: вона сконструювала найменший планер у Союзі – «8 Березня». 1936 р. у подружжя народився син Роллан, а за рік родина розпалася. Олег Костянтинович закохався в прекрасного розраховувача міцності Єлизавету Аветівну Шахатуні. Відбулися зміни не лише в його особистому житті. Сталін наказав закрити планеризм через утечу на навчальному літаку інструктора планерної справи в Коктебелі. Коли Антонова зняли з посади, генеральний авіаконструктор О. С. Яковлев запропонував йому посаду провідного конструктора у своєму КБ (1938—1940 pp.).

1940 р. Антонов одержав власне КБ у Ленінграді, де через вісім місяців блискуче сконструював, побудував і випробував дослідну модель літака зв'язку. Його серійному випуску перешкодила війна. Олега Костянтиновича знову викликали до Москви. Тепер він випускав для фронту свій знаменитий транспортно-десантний планер А-7, що забезпечував харчуванням, зброєю, боєприпасами партизанські загони, скидав десант у глибокий тил супротивника. Тому медаль «Партизану Великої Вітчизняної війни» конструктору було вручено не випадково. Цілком оригінальною була ще одна робота О. К. Антонова – буксирувальний планер-біплан KT «Крила танка» для перевезення повітрям танка, приєднаного до планера, з керуванням ним з танка. Але важкі буксирувальники для його розгону з'явилися лише наприкінці війни, і планер серійно не випускався.

У 1943—1946 рр. Антонов як перший заступник головного конструктора в ОКБ Яковлева брав безпосередню участь у створенні Як-3, але мріяв про самостійну роботу. Це здійснилося, коли в Новосибірську було відкрито нове КБ, яке й очолив Олег Костянтинович. Війна закінчилась, і конструктор розробив проект одного з найбільш популярних і масових літаків вітчизняної авіації – унікальний багатоцільовий Ан-2, прозваний у народі «кукурузник». Дочку, яка народилася в період роботи над «Аннушкою», батьки назвали Ганною, немов визначивши її майбутнє – вона стала доцентом Київського інституту цивільної авіації.

Працювалося в Новосибірську легко. Своєрідне позитивне біополе Антонова притягало до нього людей творчих, ентузіастів літакобудування. А от клімат серйозно загрожував здоров'ю, і, за підрахунками лікарів, жити йому залишалося півтора року. Тому, коли уряд вирішив почати серійний випуск Ан-2 (Державна премія СРСР) на Київському авіазаводі, Олег Костянтинович погодився на переїзд. Завод був у поганому стані: кваліфікованих кадрів не вистачало, родини співробітників іноді жили прямо в цехах. Але літаком зацікавився М. С. Хрущов, у той час перший секретар ЦК КП(б)У, і пообіцяв, що колектив житиме як у Христа за пазухою. Тільки 1952 р. КБ остаточно переїхало до Києва, де теплий клімат цілюще вплинув на здоров'я Антонова.

Днем народження сімейства Ан вважається 6 вересня 1949 p., коли в небо злетіла перша серійна «Аннушка». Навряд чи у світі є ще така невибаглива й універсальна машина, «що опанувала 18 професій», була випробувана в Африці й Антарктиді і випускалася протягом 30 років. Усі літаки Антонова в першу чергу відзначалися корисністю, високою економічністю перевезень, величезним запасом міцності і, отже, довговічністю.

В Олега Костянтиновича завжди був «надзвичайний нюх» на технічні новинки. Він впровадив у літакобудування композиційні матеріали, монолітні конструкції, точкове зварювання на клейовій основі. А скільки нових несподіваних конструкторських рішень генерував його мозок! Ан-8 став першою в транспортній авіації машиною нового вигляду. За широкий фюзеляж її прозвали «повітряним дельфіном» і «літаючим китом», а патріарх радянського авіабудування А. М. Туполев схвально хмикнув: «Гарний сарай». Але практично не було жодної машини, випуск якої Антонову не довелося б відстоювати з боєм. Директор заводу Шелест недолюблював самостійного конструктора. Одного разу на партійних зборах при всіх він зазначив: «Ви думаєте, що після “кукурузника” вам удасться створити такий серйозний літак?». Шелест уставляв палиці в колеса й обійнявши посаду секретаря ЦК КПУ. І хоча «міністерські ігри» відняли в Антонова багато сил і нервів, у небо злетіли: Ан-12 (Ленінська премія), Ан-22, Ан-26, Ан-32 (Державна премія УРСР), Ан-72, Ан-124, що вирішували проблеми військово-транспортної авіації, повітрянодесантних військ і забезпечення вантажних перевезень аерофлоту; багатоцільові Ан-2, Ан-14, Ан-28, які відзначаються здатністю базуватися на непідготовлених майданчиках довжиною до 550 м; пасажирські Ан-10 і Ан-24, які мають високу економічність перевезень; суцільнометалеві планери А-11, А-13, А-15, мотопланер Ан-13 і дельтаплани «Славутич».

Антонов говорив: «У кожного літака своя доля. Одні народжуються легко, при загальному схваленні, під оплески. Це улюбленці долі». Але деякі літаки розбивались, і це були найстрашніші моменти в житті конструктора. Після загибелі Ан-10 (Золота медаль Всесвітньої виставки) під Харковом Олег Костянтинович поділився бідою зі своїм другом, знаменитим хірургом М. Амосовим: «Ні, не буду більше будувати великих пасажирських літаків. Я не переживу одночасну загибель багатьох людей… Після катастрофи з “десяткою” я не раз прокидався вночі в холодному поту і тремтячою рукою знімав трубку – невже аварія з моїм літаком?». Сам Амосов вважав, що Антонов був «занадто чутливою людиною для генерального конструктора, і в той же час це було щастям для народу».

Олег Костянтинович справді був людиною неординарною: неабиякий художник, поет, прозаїк, спортсмен, садівник. На все вистачало сил і часу, все робив на високому професійному рівні з величезною віддачею. Умів дружити, умів любити. У 56 років він одружився втретє, і Ельвіра Павлівна, що була молодша за нього на 31 рік, подарувала чоловікові двох дітей – Олену і Андрія. Як Антонову вдалося втримати складний баланс взаємин у трьох родинах, напевно, є своєрідною чоловічою таємницею, але діти і дружини товаришували, а легендарна фігура антоновської фірми Єлизавета Аветівна Шахатуні – лауреат Ленінської премії, орденоносець – була заступником генерального конструктора з міцності. Незвичайна особистість Антонова вражала і притягала не тільки жінок. Його дружбою пишалося багато гідних людей. Депутат, лауреат, орденоносець був щирою людиною, умів подбати про всіх і кожного, радів чужим прозрінням і відстоював їх як свої. Коли готувалися документи до нагородження Антонова другою Золотою зіркою Героя Соціалістичної Праці за створення «Антея» (першу йому вручили на честь 60-річчя 1966 р.), Олег Костянтинович відмовився на користь свого заступника А. Я. Бєлолипецького. Говорять, що Брежнєв, прочитавши письмову відмову Антонова, дуже здивувався: «У наш час ще трапляються люди, які відмовляються від нагород…»

Любив Олег Костянтинович і робити сюрпризи. Одним із них став крилатий гігант «Антей» – Ан-22, що вразив відвідувачів Всесвітнього салону авіації в Ле-Бурже. «Літаючий собор», «потяг у повітрі», «мегалітак», «нова епоха в літакобудуванні» – які тільки епітети не придумували захоплені журналісти. Таке ж враження справив у світі і «Руслан» – Ан-124 (1985 p.), останній літак, створений під керівництвом Антонова. Потім поголос розніс легенду про те, що конструктор зашифрував у його назві абревіатуру слів «Русский лайнер Антонова». Цьому велетню лише стоянка потрібна розміром з футбольне поле. Усередині кожного з чотирьох двигунів людина може стояти на повний зріст. У кабіни льотчиків і змінного екіпажу треба дертися сходами на висоту третього поверху. Він здатний піднімати в повітря вантаж вагою 150 тонн. Фахівці вважають, що втілена в «Руслані» конструкторська думка настільки випередила час, що цей літак буде вважатися сучасним іще років 20—30.

В останні роки життя здоров'я все частіше підводило генерального конструктора. 1979 р. він переніс складну операцію з видалення пухлини кишечника, 1982 р. різко загострився туберкульозний процес у легенях. Але не це підкосило Олега Костянтиновича, а людська заздрість і підлість. Хтось після першого випробування «Руслана» написав анонімку, почалися розгляди «у верхах». Емоційний Антонов, який завжди болісно сприймав несправедливість, помер 4 квітня 1984 р. від інсульту.

Ім'я видатного конструктора продовжує жити не тільки в літаках, створених за його особистої участі: його носить і молодша сестричка «Руслана» – «Мрія» – Ан-225, розроблена генеральним конструктором П. В. Балабуєвим. У салоні Ле-Бурже цей супергігант з'явився, несучи на спині космічний корабель багаторазового використання «Буран». «Видовище надзвичайне, такого ще не було, – писали французькі журнали. – Це літаючий ангар, у який можна запхати що завгодно – усе влізе… В Антонова з'явилися талановиті послідовники, цілком гідні покійного конструктора. Це вже не школа – це справжній університет конструювання».