Читать книгу Алхімік - Пауло Коэльо - Страница 11

– Люди з усього світу проходили через це село, сину, – сказав йому батько. – Вони мандрують у пошуках чогось нового, але залишаються такими, як і були. Вони готові піти на смерть, щоб досягти своїх ілюзій, але потім розуміють, що в минулому їм жилося краще, ніж тепер. Вони мають русяве волосся або темну шкіру, але більше нічим не відрізняються від жителів нашого села.

– Але я не знаю тих країв, звідки вони приходять, – заперечив хлопець.

– Ці люди, коли вони знайомляться з нашими полями й нашими жінками, кажуть, що хотіли б завжди жити тут, – провадив батько.

– Я хотів би пізнати тих жінок і ті краї, звідки вони приходять, – сказав хлопець. – Бо вони ніколи на залишаються тут.

– Ті мандрівники мають при собі торбину грошей, – не раз казав йому батько. – Щодо нас, то в нас лише пастухи мандрують.

– Тоді я стану пастухом.

Батько нічого більше не сказав. Наступного дня він дав йому торбинку з трьома іспанськими старовинними монетами.

– Одного разу я знайшов їх у полі. Мабуть, із неба впали. Купи собі отару, вирушай у світ і мандруй, доки не зрозумієш, що наш край найкращий, а наші жінки найгарніші.

І він його благословив. В очах батька хлопець також прочитав бажання пізнати світ. Бажання, яке досі жило, хоча протягом десятків років він намагався задовольнитися водою, їжею й одним і тим самим місцем для спання щоночі.