Читать книгу Алхімік - Пауло Коэльо - Страница 2

Важливо сказати про те, що «Алхімік» – книжка символічна, й вона відрізняється від книжки «Щоденник мага», яка не належить до художньої літератури.

Протягом одинадцятьох років свого життя я вивчав алхімію. Проста ідея перетворення металів на золото, або відкриття Еліксиру Тривалого Життя, була достатньою, щоб відвернути увагу будь-якого початківця від вивчення магії. Признаюся, що Еліксир Тривалого Життя спокушав мене більше: думка про те, що все має одного дня закінчитися, вселяла розпач і перешкоджала зрозуміти й відчути присутність Бога. Тому, коли я довідався про можливість здобути рідину, спроможну продовжити моє існування на багато років, я вирішив присвятити себе тілом і душею її виготовленню.

То була доба великих соціальних перетворень – початок сімдесятих років – і ще не з’явилися серйозні публікації, які стосувалися б проблем алхімії. Я почав як один із персонажів моєї книжки витрачати ту крихту грошей, які в мене були, на купівлю імпортованої літератури й годинами вивчав складну символіку тих творів. Я знайшов двох або трьох людей у Ріо-де-Жанейро, які серйозно присвятили себе вивченню Великої Науки, але вони не захотіли контактувати зі мною. Я познайомився також із багатьма іншими, які називали себе алхіміками, мали власні лабораторії й обіцяли втаємничити мене в секрети свого мистецтва за великі гроші. Сьогодні я розумію, що вони нічого не знали про те, чого обіцяли мене навчити.

Попри мою цілковиту відданість своїм дослідженням, їхні результати були нульовими. Не відбувалося нічого з того, що обіцяли підручники алхімії своєю ускладненою мовою. То були нескінченні символи драконів, левів, сонць, місяців і меркуріїв, і я завжди переживав відчуття, що перебуваю на хибному шляху, бо символічна мова містить безліч хибних варіантів. 1973 року, у розпачі від відсутності будь-якого поступу у своїх дослідженнях, я припустився найбільшої безвідповідальності. У той час я уклав контракт із Міністерством штату Мату-Гросу читати лекції з театрального мистецтва в тому штаті й вирішив скористатися послугами своїх учнів, заохотивши їх вивчати тему Смарагдової Скрижалі. Таке ставлення до своїх обов’язків у поєднанні з кількома моїми екскурсіями в заболочені простори магії закінчилося тим, що наступного року мені довелося пізнати на власній шкурі правдивість вислову: «Як працюєш, так тобі й платять».

Наступні шість років свого життя я прожив у досить скептичному ставленні до всього, що мало стосунок до містики. У цьому духовному засланні я навчився багатьох важливих речей: що ми досягаємо істини лише тоді, коли спочатку заперечуємо її у глибині своєї душі, що ми не повинні втікати від власної долі і що рука Бога є нескінченно щедрою, попри Його суворість.

1981 року я познайомився зі своїм Учителем, який вивів мене на дорогу, накреслену для мене. І поки він навчав мене своєї науки, я знову повернувся до вивчення алхімії власними зусиллями. Якось увечері, коли ми розмовляли після виснажливого уроку телепатії, я запитав у нього, чому мова алхіміків є такою туманною і такою плутаною.

– Існують три види алхіміків, – сказав мені мій Учитель. – Ті, котрі висловлюються туманно, бо не знають, про що вони кажуть; ті, котрі висловлюються туманно, бо знають, про що вони кажуть, але вони також знають, що мова алхімії спрямована до серця, а не до розуму.

– А хто належить до третього виду? – запитав я.

– Ті, котрі ніколи не чули про алхімію, але в процесі свого життя змогли відкрити Філософський Камінь.

І після тієї розмови мій Учитель – який належав до другого виду – вирішив давати мені також уроки алхімії. Я відкрив, що символічна мова, яка так мене дратувала й так збивала мене з пантелику, була єдиним засобом добутися до Душі Світу або того, що Юнг називав «колективним несвідомим». Я відкрив Персональну Легенду й Знаки Бога, тобто те, що моє інтелектуальне мислення відмовлялося визнати через його простоту. Я відкрив, що досягти Великого Творіння – це не завдання небагатьох, а завдання всіх людських створінь, що населяють поверхню Землі. І є очевидним, що навіть Велике Творіння не завжди постає перед нами у формі яйця та пляшки з рідиною і що всі ми спроможні – поза найменшим сумнівом – поринути в Душу Світу.

Тому «Алхімік» – текст символічний. На його сторінках я не тільки викладаю все, чого навчився з цього питання, а й намагаюся віддати належне великим письменникам, які змогли опанувати Універсальну Мову: Гемінґвею, Блейку, Борхесу (який також використав одну з перських історій для одного зі своїх оповідань), Мальбі Тагану, до речі, теж.

Щоб завершити цю велику передмову й проілюструвати те, що мій Учитель хотів сказати, називаючи мені алхіміків третього виду, варто згадати про історію, яку він розповів мені у своїй лабораторії.

Мати Божа, з малюком Ісусом на руках, вирішила зійти на Землю й навідати один монастир. Сповнені гордості, святі отці стали у велику чергу й кожен підійшов до Святої Діви, щоб засвідчити їй пошану. Один із них продекламував їй чудові вірші, другий показав свої ілюстрації до Біблії, третій назвав імена всіх святих. Й ось так, один за одним, ченці вшановували Матір Божу й малюка Ісуса.

Останнім у черзі стояв священик, найскромніший у монастирі, який ніколи не вивчав мудрі тексти тієї доби. Його батьками були прості люди, які працювали в старому цирку, що був поблизу монастиря, й усе, чого вони його навчили, було підкидати вгору кулі й виконувати деякі трюки жонглерства.

Коли настала його черга, інші отці хотіли припинити вшанування, бо старий жонглер не вмів сказати нічого важливого й міг завдати шкоди репутації монастиря. А тим часом у глибині серця й він відчував величезну потребу віддати якусь частину себе Ісусові та Святій Діві.

Засоромлений, відчуваючи на собі докірливий погляд братів, він дістав зі своєї сумки кілька апельсинів і став підкидати їх угору, виконуючи вправу з жонглерства, єдине, що він умів робити.

І тільки тоді малюк Ісус усміхнувся й заплескав у долоньки на руках у Богоматері. А Свята Діва простягла руки, дозволивши тому ченцеві трохи потримати малого.