Читать книгу Алхімік - Пауло Коэльо - Страница 8

– Я хотів би продати тут трохи вовни, – сказав він торговцеві.

Крамниця була повна, і її власник попросив пастуха зачекати до смеркання. Пастух сів на тротуар і дістав зі своїх саков книжку.

– А я й не знала, що пастухи спроможні читати книжки, – пролунав жіночий голос поруч із ним.

То була дівчина, справжня андалусійка: з довгим чорним волоссям і очима, невиразно схожими на очі стародавніх конкістадорів-маврів.

– Це не дивно, бо вівці навчають більше, аніж книжки, – відповів хлопець.

Вони розмовляли понад дві години. Вона назвала себе дочкою торговця сукном і розказала про життя в селі, де кожен день схожий на інший. Пастух розповів про поля Андалусії, про останні новини, що про них довідався в містах, через які проходив. Він був задоволений, що йому не доводилося весь час розповідати про овець.

– Як ви навчилися читати? – запитала його дівчина.

– Як і всі інші люди, – відповів хлопець. – У школі.

– Але якщо ви вмієте читати, то чому ви лише пастух?

Хлопець вигадав якусь відмовку, щоб не відповідати на це запитання. Він був переконаний, що дівчина його ніколи не зрозуміє. Він усе розповідав про пригоди у своїх мандрах, і її маленькі чорні очі то розширювалися, то замружувалися від страху й подиву. Час минав, і хлопцеві почало хотітися, щоб цей день ніколи не закінчився, щоб батько дівчини був заклопотаний ще довго й примусив його чекати не менш як три дні. Він помітив, що переживає почуття, якого раніше ніколи не знав, йому захотілося залишитися тут жити назавжди. Із чорноволосою дівчиною дні ніколи не були б однаковими.

Але торговець нарешті прийшов і попросив, щоб він постриг чотирьох овець. Потім заплатив йому, скільки треба, й попросив навідати його і наступного року.